Квітка при дорозі: як живе єдиний мешканець села П’ятихатки

349

Сергій Квітка – єдиний мешканець села П’ятихатки Маловисківського району, що притулилося до траси Кропивницький – Умань.

При дорозі, або Одна хатинка, одна доля…

Шість років тому в П’ятихатках Маловисківського району, в селі, що притулилося до траси Кропивницький — Умань, люди жили в чотирьох будинках. Нині тут кілька «хаток» стали «зайвими»…

Квітка серед степу?

Пам’ятаю, так само їхали єдиною, звісно ж, неасфальтованою вулицею від траси і натрапили на людей. Старенька Любов Поліщук розповідала про родючу землю, співучих солов’їв, волю-вольну (на цьому, мені пам’ятається, переваги відлюдництва закінчувалися), а її сорокарічний син Сергій стояв мовчки, стримуючи в собі якісь емоції. Думаю, маминого захоплення він не поділяв… Не знаю, де тепер ті люди. Ще у вісімдесятих минулого століття розташування між перспективним Смоліним з його урановою шахтою та Уманню з її промисловістю, історією й академічністю приваблювало переселенців і зупиняло від переїзду місцевих. П’ятихатки мали магазин, початкову школу, колгоспну контору, автобусне сполучення… Може, треба було назвати село якось інакше — Стохатками чи Багатохатками, наприклад? І тоді доля його склалася б зовсім по-іншому?! А може, села-кораблі тонуть, розчиняються, як привиди в часі, хоч би як звалися?

Нинішній єдиний мешканець села, Сергій Іванович Квітка, над такими питаннями не замислюється. Інакше важко було б йому самотніми вечорами, особливо зимовими. Туга змусила б шукати освітлені вулиці, тікати з пустого хутора — йти на голос, дитячий гомін, у напрямку Життя. А так він може замовити соловейку ранкове пробудження з сонцем, вийти вдосвіта з сапою на город і махати нею до другої по полудню — поки призабутий сигнал клаксона не покличе його до воріт. Між іншим, отак ми його й викликали до гурту, витягали із тієї камери без видимих стін, де тільки він, земля, небо…

— Ой, давно я вже з людьми не балакав, — приглядається до наших облич єдиний мешканець П’ятихаток (чоловік, котрий уособив у собі всіх жителів спорожнілого села, увесь його народ), намагаючись з одного погляду з’ясувати, що в нас на думці. Пояснюємо швидко, щоб зняти з себе підозри й не хвилювати людину без причини. Мовляв, уже бували тут колись, а тепер просто їхали «за стовпами».

Комусь не до лампочки

У кущі ведуть дроти, до того ж — цілі, значить, хтось має платити за струм. Значить, комусь тут лампочка й розетка потрібні.

— Так, ме9ні без електрики не вижити, тому за світло я плачу справно, — дякує цивілізації, а точніше — конкретному постачальнику, Сергій Квітка, про всяк випадок нагадуючи, що свято дотримується умов відповідного договору, і так буде завжди. — Колодязь метрів за п’ятсот, отам, у дворі, за яким я наглядаю. Ті домовласники виїхали із села чотири роки тому — відтоді я живу тут один… Взимку на цих п’ятистах метрах стежки доводиться розкидати сніг, влітку — вирізати бур’ян. Але то не страшно. Роботи я не боюся.

«І самотності не боюся…»

…А от про лихих людей, котрих ніч часом посилає на поріг до людей і в глухих селах, і в міських кварталах-вуликах, не згадуємо. Навіть у сонячний травневий день… Дивує, звичайно, що нестарий, працьовитий чоловік вікує сам-один, маючи чималеньку присадибну ділянку… Зрозуміло, що всі розмови про «нерухомість» — вартість хати посеред степу чи площу оброблюваної землі біля такої хати — в цій ситуації видаються доволі смішними. Хіба комусь спаде на думку рахувати пальми на безлюдному острові й кількість бананів на них? Словом, міг би Сергій Іванович Квітка, наприклад, з Березівки, до чиєї сільської ради належать П’ятихатки, чи з того ж Смоліного привести додому господиню. Було б із ким у вікно на сніг дивитися, для кого піч топити.

— Жив я тут з однією… Пила дуже… Випровадив, — зізнається господар і, здається, чути, як тихо помирає романтика на вже висапаному від лободи й свиріпи гектарі родючого чорнозему, де Сергій Квітка вирощує буквально все, що потрібно, щоб прогодуватися самому й виростити курей, качок, кролів…

Наговорився? Розчарувався?

Є в старанного господаря і двійко поросяток (нещодавно здав гуртовикам велику свинку й прикупив маленьких — по дві тисячі гривень за «рильце»).

Та найбільше часу забирає (і, мабуть, у цій ситуації добре, що забирає) пасіка. Біля дороги, обіруч стоять свіжофарбовані вулики. Добротного вигляду. Майже півсотні бджолосімей працюють задля того, щоб Сергій Іванович мав за що жити в цій глушині. Адже пенсії в чоловіка немає. Без роботи уже років десять.

«Торік здав мед (щоправда, за такою невигідною ціною, що аж розпач бере. — Авт.), а гроші «розтягнув» на всю зиму, — розповідає про свої «труди і дні» Квітка, знову й знову змушуючи шукати відповідь на запитання — чому живе на безлюдді самотиною? — Ще виїжджаю час від часу на своєму «пиріжку» (йдеться про іржавий, але в робочому стані «Москвич». — Авт.) на базар, продаю курочок, гусей. Буваю в Малій Висці, де стою на обліку в центрі зайнятості. Грошей не платять, але субсидію дають… А так… Інших людей часом багато днів не бачу. То як зовсім засумую, вибираюся в Березівку чи в Смоліне, зустрічаюся з приятелями…

До того як остаточно «звернути» на своєму «пиріжку» з людної траси у п’ятихатську дерезу, Сергій Квітка працював водієм автобуса в Хмельовому. Возив пасажирів в обласний центр, в села. Отже, багато спілкувався, виконував важливу, соціально значиму функцію. Та раптом — «дирк» і отаборився в місці, де навіть циганам скучно ставати табором. Чому? Наговорився, розчарувався? Чи степові вітри покликали? Відповіді не знайдете. І не шукайте…

Фото Олександра Буркуна.

Джерело: Голос України