Куди чумаки за сіллю ходили?

1988

Коли в Україні виникло чумацтво, достеменно невідомо. Адже ще за часів стародавньої Русі відправлялися із Києва у далекі торгівельні подорожі відважні люди.

Із травня до вересня

Перші суто чумацькі каравани рушили на південь в XV столітті. Про поклади солі в центральній частині України тоді ще не знали. Тому чумаки їздили до Чорного та Азовського морів (а деякі, навіть, і на Каспій), де в природних солоних озерах видобувався цей коштовний продукт.

Картина «Чумаки на відпочинку» Художник Іван Айвазовський

Вже у XVII столітті чумацтво досягло свого розквіту. Про це свідчить достатньо красномовний факт – лише протягом одного сезону неспішні чумацькі вози доставляли в Україну кілька мільйонів тон солі!

По степах Північного Причорномор’я та Приазов’я були прокладені кілька чумацьких шляхів: Чорний, Муравський, Молдавський, Бакаєв.

Вивіз солі з озер тривав із травня до вересня, рідше до середини жовтня. Адже на Покрову, зазвичай, розпочиналися рясні холодні дощі, і транспортування припинялося. Загалом, вивозити сіль було можливо протягом 130-150 днів у році.

Чи то ківш, чи то зброя

Спочатку тих, хто возив сіль, так і називали – «солениками». Потім – «коломийцями», а згодом охрестили чумаками. Існує кілька версій походження цієї назви. Згідно першої, вона походить від слова «чум», так у ті часи називався ківш, яким постачальники солі пили воду під час довгого шляху. Згідно другої – від тюркського «чумак», що означає – візник. Інші дослідники пов’язують її зі словом «чума», адже чумаки часто заражалися цією жахливою хворобою.
У перській мові «чумак» означає кийок. Тобто чумак – це людина, що вирушає у подорож із кийком, аби захиститися від нападу розбійників.

Кастинг для волів

Чумацькі турботи розпочиналися ранньою весною, тільки-но сонечко розтоплювало сніжні замети. Перш за все ретельно перевіряли транспорт, адже його технічний стан мав бути бездоганним. Найпоширенішим чумацьким возом була, так звана, мажа. Її глибокий напівсферичний кузов, зазвичай, виготовлявся з липового кряжа. На такий віз можна було завантажувати більше 60 пудів солі.

Особливо ретельно відбирали «двигуни» для возу, тобто волів. Це саме той випадок, коли цінувалася не швидкість, а потужність і надійність. Відбір довіряли лише досвідченим чумакам.

А скільки всіляких прізвиськ і народних назв було у волів: «бешкетник» – віл з норовом, «кістяк» – худий, погано відгодований, «караман» – віл чорного кольору, «гузок» – слабенький віл, з маленькими рогами, «кислиця» – упертий віл, якого важко зрушити з місця.

Півень замість годинника

Перед подорожжю, чумаки обирали похідного отамана, слово якого було законом для всіх. Він мав їхати попереду на возі, запряженому кіньми або кращими волами. Розпізнавальним знаком «батька-отамана» була нашита на верх шапки червона квітка.

В дорогу чумаки брали нехитрий набір продуктів: сухарі, пшоно, сало, цибулю, барильце для води та баклагу з горілкою. Обов’язково брали з собою півня – замість годинника.

Чумацтво було популярним і шановним. Адже чумаки возили не лише сіль. Вирушаючи на південь, вони завантажували вози зерном, яке користувалося неабияким попитом у чужих краях. Назад привозили рибу, хутра, тканини, вино, прянощі та інші заморські товари та продукти. Чумацький промисел сприяв налагодженню зв’язків між різними, навіть, дуже віддаленими місцевостями.

Чумацький віз фото:spadok.org.ua

Проте, цілком мирне заняття було небезпечним для життя – на чумацькі обози з товарами часто-густо нападали грабіжники. Аби захиститися від розбійників, чумаків супроводжували конвойні з числа запорізьких козаків. Звісно, не безкоштовно. За озброєний ескорт доводилося платити спеціальний збір – «ралець».

Не професія, а спосіб життя

Чумаки мали свої звичаї і традиції. Зустрівшись у дорозі з іншим чумацьким обозом, неодмінно зупинялися, розкурювали люльки, цікавилися один у одного про життя-буття. Проїжджаючи по селах, завжди пригощали дітей чимось смачненьким, а бідним родинам давали сіль просто так, без грошей.

Привал обоза чумаков в степи. 1867 Саврасов А.К.

Чумаки обов’язково привозили різні подарунки рідним та близьким. От, як пише про це Тарас Шевченко у своїй поезії «Наймичка»:

«Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду.
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду.
Всього везе…»

Повертаються чумаки у рідні краї – все село виходить на дорогу, зустрічаючи степових мандрівників. А в рідній хаті чекають дружина, діти, і гарячий наваристий борщ стоїть на столі.

Добре вдома, живи собі й живи. Але минає час, і оселяється в серці чумака неспокій. І начебто є ще запаси від минулої поїздки, проте відчуває чумак, що пора в дорогу. Серце кличе його у нову подорож, і нічого із цим не поробиш. Адже чумак – це не професія, це спосіб життя.

Михайло ПАВЛОВ
Джерело: Спадщина предків

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини