Воїн з Івано-Франківщини Павло Василів загинув 9 червня на Донеччині. Він був командиром одного з відділень 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Чоловік з перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну пішов воювати. У бійця залишилися батьки, дружина та четверо дітей.
Спогадами про сина, чоловіка та батька рідні Павла Василіва поділилися із Суспільним.
“Він був дуже красивий. Він мені подобався у всьому. Хоч ми жили роки разом, я, коли бачила його силует, мені здавалося, що кращого чоловіка просто немає. В нас ніколи не було так, щоб хтось вечеряв окремо. Ось там, на кухні, була наша основна кімната. Кожного вечора, в нас вже тепер цього немає, я готувала вечерю, вони всі сідали та чекали. Я клала на стіл страви, він вставав, благословляв їжу, і ми сідали вечеряти разом”, — пригадує дружина загиблого воїна Любов Василів.
“Я піду воювати”
Павло Василів відстоював європейські цінності на Майдані. Опісля хотів йти на фронт.
“Він каже: “Я піду воювати”. Я з ним сварилася, не пускала десь місяць. Павло каже: “Ти розумієш, я не зможу піти, поки ти мені не скажеш: добре. Я не хочу, щоб ти була на мене зла”. Він мене так переконував, мав якийсь такий дар переконання”, — розповідає жінка.
У 2014 Павло Василів пішов добровольцем у Нацгвардію. Воював у Попасній на Луганщині.
“Він туди поїхав і казав мені: “Ти навіть не переживай, просто немає зв’язку. Тут боїв немає”. Увімкнула телевізор і бачу – обстріляли школу в Попасній. І мені постать така. Я зрозуміла, що там є мій Павло. Він мені тоді признався, що там, що в них — “гаряча” точка. В них були там бої важкі”, — розповідає Любов Василів.
Жінка пригадує, як тоді зустріла чоловіка з фронту.
“Вони приїхали додому, ми їх зустрічали. Я пам’ятаю: ми стояли там довго. Бійців привезли та вишикували в частині у Франківську. Я дивлюся: стоїть мій Павло такий з бородою, худий, змучений. А я так хочу до нього підбігти. Всі жінки стоять дальше. А я думаю: хоча б до руки доторкнуся. Я так поміж тих солдатів, раз і його за руку. А він каже: “Кохана, йди геть, ти що, з мене будуть сміятися зараз”. Я відповідаю: “Ну я лишень так”. Павло погодився. Я кажу: “Ну а в щоку можна поцілувати?” Він: “Ну, добре”. І тоді — як всі жінки за мною”, — ділиться дружина бійця.
Після відпустки, розповідає Любов, чоловік відправився у Кримське. Там він отримав контузію.
“Якось я йому зателефонувала, говоримо і я чую: “бах” і нема звуку. Нема нічого, телефон не вимкнений. Чую — такий рух, бій почався. Хлопці кричать: “Відтягуйте його, відтягуйте”. Два дні не було від нього дзвінка. Я дзвонила і ніхто не брав трубку. А потім, вже через кілька років, коли його побратим прийшов, я підслухала розмову. Вони його відтягнули, він дві доби не приходив до тями. На третю добу встав, відкрив очі”, — каже жінка.
Після повернення у Павла Василіва погіршилося здоров’я. Після обстеження медики дали йому третю групу інвалідності. Бійця комісували.
“Мені соромно дивитися на своїх синів, що я тут”
24 лютого Павло Василів без вагань пішов у військкомат. Спочатку йому відмовляли, проте через декілька днів воїн відправився на фронт.
“Увечері 24 лютого каже мені: “Я у військкоматі кажу, щоб мене брали, а вони мені відповідають, що в них є першочергові, ви маєте групу”. Наступного дня його теж не взяли. Він каже: “Якщо вже завтра вони мене знову не будуть брати, то піду хоч в тероборону, бо я не можу дивитися на своїх синів. Мені соромно дивитися на своїх синів. Що я тут роблю, по селі патрулюю? Це ж — не я, я маю воювати”. Я рано встала, а його вже немає”, — пригадує Любов Василів.
Павло Василів захищав від російських окупантів спершу Київщину, а потім Донецьку область. Дружина бійця каже, чоловік завжди телефонував з фронту та заспокоював її.
“Одного разу дев’ять днів не було дзвінків, це було щось страшне. Він якраз тоді вийшов з облоги. Була остання точка, що їм треба було пролізти. Він казав: “Стояв один танк і другий, російські, вони обстрілювали село. А нам між ними треба пролізти. Між ними — десь так 30 м”. Павло розповідає: “Я молюся голосно 90 псалом, і сам дивувався — ми лізли між тими двома танками, а вони нас не бачили. Коли зрозуміли, що залізли в ліс, я думаю, як мене Бог любить, я, певно, ще щось маю тут, в цьому світі, зробити, що він мене з такого врятував”, — розповідає Любов Василів.
“Треба бути достойному захищати Україну”
Мати бійця Марія Василів розповідає, про те, що її син повернувся на службу, дізналася, коли він вже був на фронті.
Про загибель воїна рідним повідомили 10 червня. У день смерті Павло востаннє зателефонував матері.
“Це було 9 червня, десь 11:00 година. Дзвонить телефон. Дивлюся: Павлик на Viber дзвонить. Так стоїть боком, сонечко так світить. Мені той образ обличчя його на все життя залишиться. Каже: “Все, я вас цьомаю, всім передавайте привіт”. Каже: “Я вимикаю, бо не можу більше говорити”. Все, це останній дзвінок його був”, — пригадує Марія Василів.
Жінка каже, її син був зажди готовий прийти на допомогу.
“Побратими його розповідають, що закінчився бій, хлопці його йдуть відпочивати, а він сідає в машину і їде по полю, збирає поранених. Кажуть, що він сотні хлопців врятував”, — розповідає мати бійця.
Павло Василів – один із шести синів у сім’ї. З 2014 року четверо з них у різний час воювали на фронті. Один досі захищає Україну від окупантів, інший нещодавно отримав поранення, третій — ветеран війни.
“Я їх в такому дусі виховував патріотичному. В мене такі діти, що йдуть за Україну. Треба достойному бути, щоб захищати Україну. Це є гордість. Дай Боже, аби закінчилася та війна і могли святкувати перемогу”, — каже батько бійця Мирон Василів.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини