Іван Франко – Каменяр і революціонер чи витончений інтелектуал зі складною вдачею

179

Одним із голосних епізодів в українському літературному житті в Галичині початку ХХ віку був конфлікт між Іваном Франком та поетами із групи «Молода Муза». Себто між найвідомішим творцем старшого покоління і молодими, які починали творчий шлях, захопившись західним модернізмом і декадансом зламу століть. Видаючи у Львові амбітно задуманий журнал «Світ», «молодомузівці» хотіли прищепити в культурі Галичини ідеї європейського модерну із принципом мистецтва, яке не є засобом служби суспільним потребам, а самодостатнім виявом стремлінь людського духу. І особливо різким нападом на них був відгук Івана Франка на «Маніфест Молодої Музи» Остапа Луцького, де у незвично гнівному, осудливому тоні Франко не лише таврував помірковані ідеї молодомузівців, але, по суті, заперечував право на існування модернізму в літературі і мистецтві.

Цю статтю Франко написав у час великої нервової напруги, під впливом виявів хвороби, яка незабаром фізично і психічно спаралізує його. В той час він гостро критикував не лиш модернізм, а і поезію Тараса Шевченка. А проте конфлікт з «Молодою музою» і його стаття спричинилися до витворення стереотипу Франка, як безкомпромісного противника не лише модернізму, а й естетизму як такого. Спершу народники, а пізніше радянська пропаганда виплекали серед українців одновимірний образ Франка-каменяра, Франка-революціонера. Не витонченого інтелектуала і людини складної, суперечливої вдачі, а суспільного діяча і автора-прагматика, який лише непохитно боровся словом за кращий суспільний лад.

Таке вузьке сприйняття Франка спирається частково на його ранню творчість, коли йому було ледве за 20 років і коли, під впливом Михайла Драгоманова, він і справді намагався писати в стилі натуралізму твори, які мали поширювати в суспільстві конкретні політичні ідеї. Чи то у віршах «З вершин і низин», у яких він малював повчальні картинки з життя, чи в оповіданнях з бориславського циклу. Франко написав тоді теж поему «Каменярі», яка для більшості стала еталоном усієї його творчості і характеристикою Франка як людини.

Правда, він сам, іноді всупереч очевидним фактам, переважно представляв себе у такому світлі: не як поет-митець, а як громадський трибун. Утім, вже в тому ранньому періоді, чітко помітним стає глибокий конфлікт і внутрішня боротьба поміж Франком-активістом і Франком-поетом; між політичною програмою і стихійною силою таланту. На відміну від Михайла Павлика, який без вагань підкорився програмі Драгоманова, для Франка, попри старання і пієтет до особи вчителя, стосунки з Драгомановим і загалом з політикою були дуже складними. І нарешті Франко рішуче визначився: «Я не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство. Лишаю цей привілей проводирям партій».

У загальнопоширеній інтерпретації Франка як каменяра і революціонера нема місця на зрозуміння багатьох аспектів його біографії, суперечливостей творчого шляху і глибокого трагізму його особистої долі. Скажімо, у кінці 1880-х рр. Франко, цей нібито незворушний суспільний діяч, а теж щойно одружений чоловік, поринає усією душею в пристрасну, без взаємності, любов до польки Целіни Журовської, жінки незвичної дещо демонічної краси, і душевна криза, яка виникає з того, вибухає в поезії Франка циклом декадантських віршів «Зів’яле листя». Парадоксально, у цих поезіях він повніше і майстерніше втілює естетичні принципи європейського модерну, ніж поети «Молодої музи» у своїх віршах, за які той же Франко пізніше осудливо критикуватиме їх. У збірці «Зів’яле листя», насиченій мотивами душевного відчаю, і навіть самогубства, Франко виявляє себе як естет, майстер особистої, власне, модерністичної, лірики, і нонконформіст супроти сподівань свого середовища.

Зрештою, ота душевна криза стосувалася самої суті поетового відчуття самототожності. В той час у творах Франка на поверхню виринає тема внутрішнього розладу та душевної роздвоєності. В поемі «Поєдинок» ліричне «я» Франка зустрічає і убиває свого двійника: другу, правдивішу частину особистості. А у загадковій поемі «Похорон» не лише двійник убиває другого, але люди-суспільство в страшній останній сцені поеми закопують в одну могилу і вбиту жертву, і живого убивцю – знищуючи обидві частини поетового «я».

А в реальному житті глибока душевна роздвоєність між Франком-надзвичайно чутливим поетом і людиною та Франком-суспільним трибуном і активістом виявилася з особливою силою в час жахливої хвороби, яка 1908 р. довела його до самої межі божевілля. У останні страдальні роки життя, упродовж безсонних ночей і серед днів наяву Франко, – ця людина далека від містики, – майже безнастанно чув голоси та і говорив з ними: голоси покійних людей від Михайла Драгоманова чи Адама Міцкевича до античного поета Апулея. Сам Франко, шукаючи пояснення цих явищ, називав свій душевний стан даним йому «із ласки Божої даром слуху, відкритого до голосу духів». А особливо мучив його голос покійного вчителя Михайла Драгоманова, виявляючи глибокі шари психічної травми. Страждаючи від побитих паралічем рук, Франко уявляв собі, що це Драгоманов, із того світу, дротами викручує йому руки для того, щоб він уже ніколи не міг писати.

Добре розуміючи символічний вимір цих марень, Євген Маланюк, – теж поет-борець, але водночас і витончений естет, – пояснював, що в отих видіннях хворого Франка не йдеться, самозрозуміло, про реальну особу Драгоманова, а про «яскравий і страшний символ», оту «камінну в’язницю розуму, той сухий раціоналізм, насамперед політичний, який душив і нівечив Франка-поета і Франка-людину темпераменту та емоцій». І якщо люди далекі від літератури уявляють Франка як одновимірного, позбавленого людських слабкостей борця-каменяра, то Маланюк і більшість читачів-інтелектуалів вважало, що Франко-суспільний діяч, який віддав свій талант на службу злободенним потребам народу, убив у собі, таким чином, Франка-великого-поета. Та чи дійсно оправдані такі крайньо відмінні оцінки життя і творчості Івана Франка?

Джерело: Zik