Богданові Климчаку 81. Він вийшов на волю останнім із тих українців, які перебували в тюрмах і таборах СРСР за свої політичні переконання. Це сталося 11 листопада 1990 року. Загалом Богдан Климчак відбув за гратами 17 років і 40 днів. Крім цього, ще вісім років — на спецпоселенні, пише газета “Експрес“.
…Тихий район Львова. Вузька вуличка веде до парку, де розташована типова радянська чотириповерхівка. Тут, в однокімнатній квартирі, і мешкає колишній політв’язень. На стіні в оселі висить український тризуб, вирізьблений із дерева. Усюди — багато книг, журналів, газет.
Пан Богдан нещодавно переніс інсульт, а тому пересувається поволі, опираючись на палицю. Розмовляє тихо, але чітко. Чоловік сідає за стіл, на якому стоїть старий комп’ютер, і починає розповідь про своє життя.
Богдан Климчак народився 22 липня 1937 року в селі Себечів на Львівщині. Уперше за грати потрапив у 20 років —наступного дня після закінчення навчання у Магаданському гірничому технікумі (на Далекому Сході відбувала заслання вся його родина).
“Виявилося, що на мене донесли деякі мої товариші по навчанню, — каже Богдан Климчак. — У цьому технікумі навчалося багато дітей працівників таборів та комендатур ГУЛАГу. Вони й донесли КДБ, що я вів “антирадянські розмови”. Наприклад, про те, що в Угорщині 1956 року відбувся не заколот бандитів, а повстання народу, який виступив проти тиранії комуністів. Саме такі слова стали основою мого звинувачення”.
Перший термін пан Богдан відбув повністю (приблизно 5 років) — спершу в Магаданській області, потім — на Тайшетській трасі в Іркутській області. Влітку 1962 року його звільнили.
Відтоді він перебував під пильним наглядом КДБ. Так було аж до 1978 року, коли він отримав свій другий термін, так званий 15+5 — 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Сталося це після того, як Богдан Климчак спробував потрапити на Захід, перейшовши радянсько-іранський кордон, утікаючи від постійного нагляду КДБ. Поблизу станції Душак (Туркменістан) Богдан Климчак перейшов на територію Ірану, плануючи звернутися у посольство Великої Британії в Тегерані з проханням про політичний притулок.
“Я спробував піти через пустелю Каракум, бо вважав: де найважчі природні умови, там найлегше вирватися з СРСР”, — розповідає пан Богдан.
Ідею прорватися за кордон саме через Туркменію Климчакові підкинув в’язень-туркмен, який був у таборі разом із ним. Ім’я цього чоловіка політв’язень пам’ятає досі — Ораз Дурди Тирриєв. Саме він запевнив: у Середній Азії контрабандисти можуть без проблем перевозити через кордон і товари, і людей. Тож Климчак вирішив ризикнути. Після звільнення поїхав у Туркменію, ближче до кордону, в місто Теджен. Однак йому не вдалося зав’язати контактів із контрабандистами… Довелося відкласти мрію до кращих часів і повернутися на Тернопільщину, де оселилася його родина.
А от наступна спроба пробратися за кордон була більш успішною. Утім у вересні 1978 року пан Богдан потрапив у руки іранських прикордонників. Серед них був і російськомовний офіцер, ймовірно, агент радянських спецслужб, який і повідомив своїх кураторів про втечу українця. Із Москви в Тегеран одразу cтали надходити звернення з вимогою повернути “терориста” і “бандита”, що “втік від кари за кордон”. 1 жовтня 1978 року іранці передали Климчака представникам СРСР.
18 червня 1979-го. Після тривалого судового процесу та обстеження в московській клініці ім. В. Сербського чоловіка засудили до 15 років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У звинуваченні зазначалося: “Проводив антирадянську агітацію і пропаганду, зрадив батьківщину”.
…Колишній політв’язень пам’ятає усе, що трапилося з ним тоді, 39 років тому. Перераховує дати, цифри й прізвища зі свого гулагівського минулого. Покарання відбував у Пермських таборах — спершу у ВС-389/36, а потім ВС-389/35. За 12 років ув’язнення провів 590 діб у ШІЗО (штрафному ізоляторі), 10 місяців — у табірній тюрмі. У 1981 — 1984 роках перебував у спецв’язниці в місті Чистополь (Татарстан).
У числі його співв’язнів були, зокрема, ідеолог ОУН Петро Дужий, Герой України Степан Хмара, відомий російський демократ Сергій Ковальов. Під час ув’язнення у Мордовії у сусідній з ним “зоні” карався Василь Стус.
Із початком дострокового звільнення політв’язнів у 1987-му Климчак відмовився підписувати клопотання з проханням переглянути його вирок — це могло би стати підставою для помилування.
І лише у 1990-му постановою пленуму Верховного Суду УРСР засудження Климчака за політичними статтями визнали безпідставним, а його дії перекваліфікували у незаконний перехід кордону без антирадянської мети, за який передбачено три роки позбавлення волі.
Отримавши свободу, пан Богдан демонстративно відмовився від радянського паспорта. А коли в прокуратурі йому запропонували подати заяву на реабілітацію, не зробив цього, пояснивши відмову так: “Я не хочу отримувати подачку з рук тих, хто мене позбавляв волі за мою любов до України”.
Не шанує він і сучасну політичну еліту, а нинішні націоналістичні партії України називає “колаборантами злочинної влади”. У 1999 році Богдан Климчак вийшов із Товариства політв’язнів та репресованих — саме через співпрацю з владою.
“Доки в Україні не покарають усіх колишніх кадебістів, які пролили стільки української крові, доки вони перебувають при владі, я не зможу визнати цю владу”, — пояснює він свою позицію.
На його непримиренність не впливає ані стан здоров’я, яке різко погіршилося, ані мізерна пенсія…
“Я отримую мінімальну пенсію. Інколи мені допомагають люди, яким я довіряю”, — каже він. І не нарікає на умови, у яких живе: хоча його квартирка не бачила ремонту десятки років, а меблі — дуже старі. Розмов про сім’ю Богдан Климчак уникає. Нещодавно пана Богдана обманули шахраї. Небайдужі люди оголосили у соціальній мережі про збір коштів для політв’язня. Написали номер його банківського рахунка. Коли на картці була чимала сума, аферисти виманили в пенсіонера ці кошти, дізнавшись дані його рахунка.
Пан Климчак постійно в курсі подій у країні та світі. Він ніколи не падає духом. Чоловік запевняє: якби довелося, знову прожив би те ж саме життя, бо переконаний, що йому випала така місія — відстоювати інтереси українського народу.
Сьогодні він продовжує свою війну з “колишніми” та “ворогами України”, котрі, на його думку, й далі заправляють при владі. А на запитання чи потрібна йому якась допомога, слабким голосом твердо відповідає: “Дякую, не потрібно. Мені всього вистачає”.
Автор: Олег СТЕЦИШИН
Фото: Ярослав СТАНЧАК
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
