В Італії лише офіційно мешкає понад 230 тисяч українців. Реальна цифра ще більша. З середини 1990-х ця країна ― один із головних пунктів призначення українських заробітчан. За майже 25 років тут виросло друге покоління українців ― дітей, частина з яких уже почуваються італійцями.
Громадське вирушило на Апенніни, аби дослідити історію українців там, поговорити про трансформацію української діаспори та дізнатися секрети успіху наших співвітчизників.
Ідучи вулицями Неаполя, українську мову чуєш дуже часто. Саме звідси починали свою «італійську кар’єру» чимало наших заробітчан, а тисячі їх і досі залишаються тут.
Масова міграція українців до Італії почалася наприкінці 90-х. Їхали переважно сюди, на південь. Італійські закони не дають можливості отримати дозвіл на роботу до приїзду на Апенніни, тому мігрантам принаймні перший час доводилося жити без документів. На півдні, в Неаполі простіше жити і працювати нелегально ― через низьку ефективність державних інституцій. Багато хто живе так роками.
Наприклад, Володимир Балицький, якого зустрічаємо біля магазину українських товарів неподалік від площі Кавур, де збираються заробітчани. В Неаполі таких крамниць ― десятки. Ковбаса, гречка, горілка і навіть запашний кріп ― такого в італійському супермаркеті не знайдеш. Володимир розповідає свою історію.
Він приїхав до Неаполя у 2012-му нелегально ― візу оформляли з турфірмою, їхали начебто на відпочинок у польське Закопане. В Неаполі жила теща ― саме до неї вирушив чоловік із дружиною та донькою.
«Ми вирішили спробувати, як воно має бути. Важко було, спочатку важко, тому що ми приїхали з дитиною. Дуже важко було оформити без документів дитину в школу».
Проте саме завдяки доньці родина Володимира цього року зможе легалізуватися. Дитина, яка ходить в італійську школу, дає право батькам отримати дозвіл на проживання. З документами можна не боятися перевірок поліції та претендувати на кращу роботу. Без них мігранти заробляють мало і не мають жодних прав. Володимир пригадує, як починалося його життя в Італії:
«Я працював за 20 євро в день ― цілий день з 8 ранку до 6 вечора. Я носив важкі мішки по 25 кілограмів на 5 поверх. Це на початку, зараз трошки легше вже».
Володимир досі працює на будівництві ― це ніша українських чоловіків в Італії.
Сектор економіки в руках українок
Більшість українських громадян на Апеннінах ― майже 80% ― жінки. Так склалося через потреби італійського ринку праці ― цілі сектори економіки країни потребують робочої сили мігрантів.
Оксана Олійник, яка живе в Неаполі вже 18 років, пояснює:
«Країна розвинулася і деякі роботи італієць не захотів більше робити. Прибирання, догляд за інвалідами, пенсіонерами, в ресторані миття посуду ― італійці цього не хочуть більше робити, вони шукають роботу більш кваліфіковану».
Більшість українок в Італії доглядають літніх людей чи працюють хатніми робітницями. Італійське слово «баданте» ― доглядальниця ― колись асоціювалося з філіпінками, польками, румунками. Тепер це ― друге ім’я українок.
На відкуп українкам віддали цілий сектор економіки. Часто вони невидимі для італійського суспільства. Жінки живуть у роботодавців, мають один вихідний на тиждень і на вулицю виходять зрідка. Лише після кількох років в Італії українки можуть дозволити собі винаймати житло і працювати погодинно.
Саме так робить Оксана Олійник. Вона прибирає у кількох будинках, а у вільний час займається громадською діяльністю ― допомагає бідним, бездомним, іншим мігрантам. Ми гуляємо з нею вулицями Неаполя. Враження, що Оксану тут знає кожен другий ― усі вітаються, питають, як справи. Це ― особливість Неаполя: тут панує хаос, але люди надзвичайно доброзичливі. Тому Оксана й не хоче звідси їхати, хоч на півдні зарплати доволі низькі.
«В Неаполі це десь 7 євро за годину. Залежно скільки годин працюєш. Якщо ти йдеш на 9 і в 5―6 закінчуєш, то 800 євро, середнє арифметичне. Робота і день, і ніч ― від 600 до 1000. Залежно яка робота ― якщо важка, з лежачою людиною, без вихідних, то платять більше».
Українка Оксана Олійник живе в Неаполі вже 18 років, прибирає у кількох будинках, а у вільний час займається громадською діяльністю ― допомагає бідним, бездомним, іншим мігрантам. Неаполь, Італія, 25 серпня 2018 року Фото: Святослав Шевченко/Громадське
Багато українців, вивчивши мову й отримавши документи, вирушають на північ, де ліпше платять. Якщо на півдні мало який мігрант заробляє 1000 євро, то на півночі Італії можна отримувати й півтори. Головні українські центри Італії, крім Неаполя ― це Рим та Мілан.
Батьки і діти
Ринок на метро Ребіббія ― мабуть, найбільше місце зустрічі українців у Римі. Тут можна купити українські товари, відправити посилки до України і навіть знайти роботу. На вході ― дошка оголошень: пропонують вакансії та кімнати для оренди. Зараз період відпусток, тож українців на ринку менше, ніж зазвичай. Людно лише біля автобусів, які везуть людей та пакунки в Україну.
68-річна Марія Гусакова на ринку продає українські журнали. В Італії вона вже 20 років, довгий час працювала в родині, доглядала літнього чоловіка. Зараз отримує мінімальну італійську пенсію ― з усіма доплатами близько 600 євро.
Марія дуже переживає, що Україна може забрати в неї італійську пенсію, а як прожити на українську ― жінка не уявляє:
«Якщо в Україні отримати 1500 гривень і заплатити за світло, газ і квартиру, то тоді жити треба на одному хлібі. Хтозна, чи вистачить на молоко».
В Італії вона безкоштовно отримує медичну допомогу, розповідає Марія.«Зробили мені дві операції, в мене цукровий діабет і мені дають всі ліки без оплати. Мене обслуговують повністю безкоштовно ― ліки від серця, від діабету».
68-річна Марія Гусакова (ліворуч) на ринку біля метро Ребіббія продає українські журнали, вона в Італії вже 20 років, довгий час доглядала літнього чоловіка, зараз отримує мінімальну італійську пенсію, Рим, Італія, 26 серпня 2018 року Фото: Святослав Шевченко/Громадське
За словами самих мігрантів, для мінімально комфортного життя в Італії потрібно близько 1000 євро на місяць ― це якщо доводиться орендувати житло. Марія цього не робить: живе у родині дідуся, за яким доглядала. Після його смерті сім’я запропонувала їй залишитися в них ― за це вона прибирає та готує їм їсти.
В Україні у Марії донька та внуки. Вони приїздять в Італію на відпочинок, однак перебиратися туди не планують.
Якщо донька Марії до мами приїздить лише в гості, то багато інших українок забрали дітей до Італії. 8% українців в Італії ― неповнолітні. Хоч цей показник нижчий, ніж в інших імігрантських спільнот, на Апеннінах уже виросло покоління українців, які приїхали туди дітьми чи підлітками. Наприклад, 24―річна Наталя, яка розповідає свою історію:
«Мене забрала мама, коли мені було 12 років. Вона мене перевела зі школи сюди. Вона зараз громадянка Італії. Ми зробили все офіційно, я маю тут постійне місце проживання».
Наталя вийшла заміж за італійця. Її доньці 9 місяців, і звати її вже на італійський манер ― Аделе. Своє майбутнє Наталя бачить в Італії або іншій країні ЄС, але не в Україні ― українські зарплати її лякають. Із найближчих родичів там залишилася лише бабуся ― щомісяця Наталя з мамою надсилають їй 200―300 євро.
Дошка оголошень із пропозиціями вакансії та кімнати для оренди на вході на ринок біля метро Ребіббія — найбільшому місці зустрічі українців у Римі, Італія, 26 серпня 2018 року Фото: Святослав Шевченко/Громадське
Друге покоління українців: традиції та амбіції
Мар’яна Тріль та Андрій Пепс також одружилися і народили сина в Італії. Але їхній зв’язок із батьківщиною міцний. Подружжя організовує заходи української громади в Римі і щотижня передає допомогу військовим на Донбас.
Півторарічного сина Тараса вчать українських традицій і не виключають, що одного дня повернуться на батьківщину. Ми зустрічаємося з ними в День незалежності України. На шиї у Мар’яни — коралі, Андрій у футболці з тризубом, а Тарасик ― у вишиванці:
«Зранку сьогодні співав гімн і притуляв руцю до серця. Я сподіваюся, що наступними його словами будуть «Слава Україні», ― каже Мар’яна.
Вона волонтерить в українській школі в Римі і на власні очі бачить, як змінилася міграція українців до Італії за останні 25 років. Якщо спочатку сюди приїздили самотні жінки, то зараз на Апеннінах усе більше українських родин.
«Є повні сім’ї, де є мама, тато, багато дітей. Вони вже нормально собі осіли, на нормальних роботах працюють і їздять відпочивати всі разом, ― розповідає жінка. ― Тобто вже не так усе сумно, що мама доглядальниця живе на роботі, а дитині, яку вона якимось чином змогла привезти в Італію, знімає не дай бог ліжко-місце. Це було багато років тому, коли я тільки приїхала. Зараз все набагато краще».
Мар’яна Тріль та Андрій Пепс одружилися і народили сина Тараса в Італії, Рим, 24 серпня 2018 року. Подружжя організовує заходи української громади в Римі і щотижня передає допомогу військовим на Донбас Фото: Святослав Шевченко/Громадське
Директорка української школи в Римі Тетяна Кузик каже, що діти, які виростають на Апеннінах, часто мають вищі амбіції, ніж батьки, які працюють на низькокваліфікованих роботах.
Однак для того, щоби змінити свій соціальний статус, доводиться докладати великих зусиль:
«Ви повинні інвестувати свій час, гроші і здібності. Якщо говорити про час і гроші, то не всі українці добре розуміють, що таке інвестиція в бізнес, сам у себе».
Більшість українців в Італії досі працюють на низькокваліфікований найманій роботі. Однак є й ті, які після років в Італії інтегрувалися в місцеве суспільство та змогли відкрити тут власну справу. І з кожним роком їх усе більше.
Фото: Громадське
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини