Січень 1918 року безжалісно шмагав морозними батогами зблідло-вибілену засніжену землю України. Ще діяла в Києві Центральна Рада, перенасичена соціалістами, які виступали категоричними супротивниками створення власної військової сили і навіть уявно не вбачали Україну вільною від «братньої російської демократії»…
А це був час великих сподівань і звершень: Російська царська імперія розтанула в диму Першої світової війни, її вчорашні провінції — країни Балтії, Фінляндія й Польща — вирушали в самостійне політичне плавання, і тільки Україна, сивий край бунтівної вдачі й вічних міжусобиць, вкрилася червоною ковдрою знавіснілого більшовицького терору. «Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціялістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресавше козацтво, а тому — лишившись без збройної сили — посилали школярів під Крути…» — скрикує спокутними рядками книжка Остапа Войнаренка «До нової Полтави», яка побачила світ 1955 року в Нью-Йорку.
Це буде пізніше. А поки що Центральна Рада зважилася, зрештою, на довгоочікуваний у народі крок — проголосила 22 січня 1918 року IV Універсал, текст якого зачитав Михайло Грушевський на засіданні Малої Ради в ніч з 24 на 25 січня, де… «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, Вільною, Суверенною Державою Українського Народу…»
Далі Універсал закликав боронити край від «так званих большевиків та інших напасників», але хто мав робити цю святу справу, коли нижче в поважному документі було вказано «розпустити армію зовсім»?.. Натомість пропонували «завести народну міліцію», а представник уряду Української Народної Республіки міністр пошти й телеграфу Микита Шаповал взагалі перейшов рубікон невігластва, коли заявив: «Українська людність складається переважно із селян. Селянство бореться за землю й ліси та лише за це готове наражати своє життя. Отже, треба реорганізувати Українську Армію в армію охорони землі й лісів, а на чолі її поставити міністра земельних справ».
І коли з холодної півночі на Київ посунула напівп’яна, здичавіла од присмаку людської крові більшовицька багатотисячна зграя під орудою авантюриста і колишнього царського жандармського підполковника Міхаїла Муравйова, захищати сивочолу Україну виявилося нікому, окрім кількасот юнаків Першої української юнацької школи імені Богдана Хмельницького на чолі із сотником Аверкієм Гончаренком та сотні Студентського Січового Куреня зі старшиною Омельченком — студентом Українського народного університету в Києві.
«Ще в ніч із 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроті з Муравйовим, — згадував згодом полковник УНР Аверкій Гончаренко. — Його вимога в формі наказу звучала так: «Прігатовіться к встрєчє пабєданоснай краснай арміі, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове», — продовжував Гончаренко.
29 січня 1918 року. За кілька хвилин по дев’ятій ранку більшовики рушили на позиції українського воїнства. Йшли не криючись, широкими кроками окупантів. Гримнув рушничний залп — задублими від морозу пальцями юнаки перезаряджали гвинтівки. Шаленим роєм задзижчали кулі українських кулеметів. Але войовнича більшовицька орда вперто просувалася вперед, не звертаючи уваги на зрізані кулями передні ряди власної одіозної ватаги.
«Коло год. 10 рано приїхала на панцері одна гармата, коло неї сам-один сотник Лощенко, — згадував командант фронту під Крутами сотник А. Гончаренко. — Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина, з подиву гідною самопосвятою, вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити», — наголошував А. Гончаренко.
Бій тривав увесь день. Стримати багатотисячне більшовицьке військо силами кількох сотень юних доль — це більше, ніж подвиг. Падали, обіймаючи промерзлу чернігівську землю, нерозквітлі пуп’янки української державності. Скрикнув од болю скошений старшина Омельченко. Здавалося, сама свобода зійшла над гіркотним полем розпуки і печалі та вознеслась до неба в простріленій відчаєм сорочці. І тоді сотник Гончаренко наказав залишати поле бою, аби зберегти решту ще живих побратимів. Відходили до потяга, що вцілів, по той бік станції Крути. Спершу студентська сотня, затим друга, третя та четверта сотні юнкерів. Перша юнацька сотня стримувала ворога щільним вогнем.
Вітрисько, палкий і розхристаний до нестями, ще шелестів над тілами вбитих юнкерів, студентів, гімназистів та учнів технічних шкіл, коли решту січовиків — 32 студентів раптово оточили й захопили в полон. Лише четвірці юнаків дивом вдалося врятуватись, а 28 студентів прийняли мученицьку смерть. Страшно читати спомин учасника бою гімназиста Левка Лукасевича, який у книжці «Роздуми на схилку життя» свідчить: «Майже всі, кого взяли до полону, були більшовиками по-звірячому покалічені під час розстрілу. Трупи були з розбитими головами, повибиваними зубами, часом і повиколюваними очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнати, настільки вони були знівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві розпізнала мати за монограмою на сорочці…»
…Крути і нині дотикаються променями гіркотної печалі кожного українця. Історію створюють люди. І нове покоління обирає чи то власний тягар непевності, чи смолоскип палаючої свободи. Крутянці обрали волю — вони виявилися свідомішими від більшості своїх ровесників, навіть мудрішими за деяких великодержавних мужів того часу. І заплатили дорогою ціною — власними життями. Їх давно оплакали батьки і неціловані наречені. Їх і досі оплакує Україна.
Ігор ЯВОРСЬКИЙ,
письменник, військовий журналіст,
для Урядового кур’єру
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
