Роль Володьки принесла 35-річному Тарасові Стадницькому неабияку славу. Сьогодні він є відомим актором, автором гумористичних сценаріїв. А ще нещодавно працював кочегаром, клеїв фотографії в анкети грін-кард і не розумів, чим займатися, аби це приносило задоволення.
Нині Тарас переконаний, що кожен може досягти успіху, якщо наважиться спробувати.
“Я народився на хуторі Лозові поблизу села Боброїди, що на Львівщині. У батьків нас троє — маю двох молодших братів. Наша мама працювала швачкою, а батько — водієм.
Сільське життя завжди мало звичний темп: робота по господарству, на городі… Пам’ятаю, що початок навчального року для мене був святом. Бо якщо ти йдеш до школи, то автоматично не копаєш картоплю! У школі любив вчитися. Подобалась математика, географія, біологія. Навіть двічі потрапляв на обласну олімпіаду — для сільського хлопця це ого-го який результат!
Дуже любив читати (і тепер люблю). Пам’ятаю, з’їдав обід останнім, бо паралельно читав книжку. Мама сварилася — робота не чекає! Тоді я втікав у вбиральню, там можна було сховатися на півгодинки і спокійно читати.
Чи думав, що в майбутньому стану гумористом? Ні, особливим жартівником чи душею компанії у дитинстві не був. Ви здивуєтеся, але взагалі я — інтроверт.
Мріяв стати футболістом або письменником. Першим не став через травму на нозі, а з книжками справу мав тільки як читач…”
“…Після закінчення школи вступив на факультет прикладної математики та інформатики ЛНУ ім. І. Франка.
Саме в студентські роки став займатись гумором. Тоді ми створили факультетську збірну КВК з 15 осіб. Дуже скоро я став капітаном. З 2004 до 2007 року грав у КВК-команді “Набла”.
На четвертому курсі знайшов собі роботу кочегара в меблевому цеху — працював там з 2003 до 2005 року, у холодний сезон. Робота була ідеальною — через день! На роботі мені часто залишали відчиненим кабінет дизайнера, де був комп’ютер і принтер. І от я собі там нишком видруковував книги Паланика, Муракамі й читав. Купувати було дорого, а читати дуже хотілось!
Це не єдина моя робота в студентські роки. Був період, коли клеїв фото на анкети Green-Card, заливав на дахах стяжку, тягав руберойд з братом…”
“…З Іриною я познайомився у студентські роки через програму спілкування IСQ. І це при тому, що навчались ми на одному факультеті! Пригадую, в інтернеті спілкувались про Грицька Чубая.
Дружина каже, що вперше побачила мене в гуртожитку. Вона з друзями сиділа на кухні, співала під гітару. Зайшов я, відмовився долучитись, пояснив: “У мене траур, Лобановський помер”. І пішов. Іра сказала, що я якийсь ненормальний! Тепер думаю, як вона взагалі наважилася зі мною зустрічатись? І робила це 5 років!
Думаю, вийти заміж за мене — це було складне рішення для неї. Тоді, у 2015 році, я фактично не бував удома — працював. З дружиною хіба у неділю міг побути разом. У такому ритмі ми прожили два роки. Гадаю, для жінки це важко… Тепер у мене нема постійного графіка роботи, тож сподіваюся, Ірі зі мною легше…”
“…На п’ятому курсі пішов працювати у видавництво. Почувався спершу дуже щасливим, зважаючи на свою любов до книжок. Та з часом робота перетворилась на рутину. І я став задумуватись, що щось роблю не так.
На шостому році роботи усвідомив, що життя дуже коротке. Боявся у років 55 очунятись і зрозуміти, що 30 років займався тим, що мене зовсім не перло. Сказав дружині, що ця робота не приносить мені задовлення. Вона здивувала мене: “Не подобається? Кидай це все!”
Розумієте, ми тоді жили у квартирі площею 15 квадратних метрів! Думаю, що 80% жінок у такому випадку не підтримали б рішення чоловіка про звільнення, наполягали б, що треба заробляти гроші на нормальну квартиру. А Ірина вірила у мене й підтримувала.
Я звільнився і два місяці сидів без роботи. Читав, їв, депресував. І, напевно, це був саме той удар мішком з-за рогу, щоб впасти, зупинитись, задуматись і зрозуміти що робити далі.
Дружина не гнівалася, казала: “Пробуй!”. І я шукав роботу, яка мені подобатиметься.
Далі був період корпоративів, виступів, короткотермінових робіт. Робив розсилки бухгалтерських семінарів, потім — весільні привітальні відео і навіть візитки для косметичних фірм!..”
“…Я продовжував грати у КВК. Якось у мене з’явилася ідея створити моно-команду. У той час такого формату на Західній Україні ще не було. Подзвонив до організатора Галицької Ліги КВК, сказав: “Є молода перспективна команда, яка хоче взяти участь у твоїй лізі. Називається “Перша сільська збірна”.
“Хто у ній грає?”
“Я!”
“І ще хто?”.
“Все!”.
Ми наважились спробувати. Я попросив маму передати мені татову кепку, стару сорочку, у якій колись розкидав гній, і гумові чоботи. Штани знайшов сам. Пояс передала теща з Польщі. Так виник цей сільський хлопака, тоді ще безіменний персонаж. У 2012 році я переміг у Галицькій лізі. І далі закрутилось. За 1,5 року я переміг у всіх іграх Західної України…”
“…З командою “VIP-Тернопіль” був знайомий давно. Якось вони запропонували мені використати цей сільський образ у їхній команді. Так з’явився Володька, хлопець Таньки (Тетяни Песик). Чому не Тарас? Це ім’я не особливо підходило цьому образу.
Чесно кажучи, ми не думали, що цей образ матиме таку довгу історію. Спершу мій герой просто виходив на сцену й оголошував спонсора або соціальну рекламу. Та з часом Володька став з’являтись на сцені частіше. У 2014 році нас з Танькою запросили у телевізійний проект.
У житті мене часто називають Володькою. Та я більше люблю, коли до мене звертаються на ім’я — Тарас…”
“…Я люблю свою справу й отримую від неї кайф! Хоча придумувати жарти — несмішна робота. Трапляються моменти, коли ти просто не бачиш, куди сценарій має рухатися далі. І один-два дні сидиш у ступорі. Але потім ідея знаходить тебе!
Не люблю, коли мені кажуть “Пожартуй!”. Коли ви бачите пожежного, ви ж не кажете йому: “Ану загаси щось!”.
Жартую українською, і завжди так робив. Люди реагують на україномовні жарти дуже добре. Ніколи не відчував комплексу меншовартості через мову…”
“…Так, у гумористів бувають депресії. У такі моменти я мию посуд і прибираю у хаті. Вважаю, що депресія — це відсутність справи, яка заводить. Знаю, що з емоційного спаду добре виводять діти. Принаймні мої доньки — 7-річна Олеся та трирічна Люба. Вони приходять до мене, показують свій малюнок з таким натхненним виразом обличчя! Тоді розумію, що життя складається з таких маленьких перемог…”
“…Я ніколи не курив. Хіба у підлітковому віці балувався, як і всі, але щоб постійно — ні.
До алкоголю протягом життя ставився по-різному. Пам’ятаю, що до 11 класу хотів взагалі не пити, але чи мені вдалось це — не пригадаю. З 2012 року перестав вживати спиртне і дотепер цього не роблю…”
“…Люблю проводити час з дітьми. Вони, як і я, багато читають. Почуття гумору у них своєрідне, дитяче. Дуже часто граємо в показуху. Молодша щось показує… Ми не можемо вгадати, а вона ніяк не розуміє, чому це ми не можемо здогадатися, що вона показує змію. Дівчатка часто просять мене заплітати їм коси. Виходить не дуже акуратно, але їм все одно подобається…”
“…Не можу сказати, що те, що маю тепер, — це успіх. Взагалі це слово мені незручне. Для мене успіх — це коли тобі вже нічого не треба. А мені ще треба зробити дуже багато.
Те, ким я є тепер, — це результат копіткої роботи, частинка фарту і підтримка моєї дружини.
Я, як математик, вважаю, що життя має форму бінарного дерева. Основа — коло, від якого у дві сторони йдуть розгалуження з написами “так” і “ні”. Від цього, яку відповідь ти обереш, залежить напрям твого руху в житті. Наш життєвий шлях — це вервечка прийнятих рішень.
У житті важливо не боятися спробувати. Світ дуже великий, а ми часто закриваємося від нього. Це непраивльно.
Моя велика мрія — розширювати кордони не тільки у географічному плані, а й у творчому.
Та головне — щоб були здорові всі близькі. Решта можна зробити. Потрібні тільки бажання, натхнення, час і внутрішня воля, щоб йти до своєї мети…”
Джерело: Сайт міста Тернополя
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
