Боже, як важко стало на душі, коли тебе не розуміють ріднесенькі діти. Все, що тут написано це відверта правда. Справжні імена не називаю з тієї причини, що героїню публікації знають багато людей у селищі, де вона народилася, виросла. Пролітають птахами дні за днями роки.
Прикарпаття. Тут розташоване невеличке мальовниче селище, яке навесні потопає у квітучих садах. У цьому населеному пункті проживає працьовита і дружна сім’я. Дружину звати Марія, а чоловіка – Михайло. Жили вони в дружбі та злагоді, мали трьох дітей – двох доньок і сина.
Йшли роки. Діти підростали. Батьки працювали зранку до ночі, щоб у хаті був достаток, аби діти були зодягнені та нагодовані, не шкодували батьківської уваги та материнського тепла. Старша донька закінчила школу і вступила до вищого навчального закладу, молодша – закінчувала школу і теж виявила бажання здобути вищу освіту. У ті часи чимало жителів селища, аби поліпшити своє фінансове становище та допомогти дітям, подалися на заробітки за кордон. Марія вирішує їхати до Італії.
Був теплий весняний день, цвіли сади, щебетали птахи, неначе проводжали її в далеку дорогу. Чоловік, який возив людей до Італії, заїхав у селище за Марією. Проводжати зійшлися всі родичі, а вона бігала по подвір’ю й обводила очима все, що було їй рідне, дороге, ніби назавжди прощалася з усім, плачучи поїхала.В Італії влаштуватися на роботу. їй допомогли подруги (за відповідну плату), які вже кілька років тут працювали. Трудилася в хаті, доглядала стареньку бабусю. Дякувати Богу, та Марію не ображала.
Навпаки, звикла до простої української заробітчанки, полюбила її, наче доньку. Працювала Марія у своєї італійської господині чотири роки і вирішила повернутися додому, бо дуже сумувала за дітьми. А тут ще старша донька написала листа, що виходить заміж. Марія їхала додому, мов летіла на крилах. Ось уже Україна, а незабаром – рідне селище.
Додому потрапила під вечір. Всі знали, що Марія приїде, а коли – не знав ніхто. Ступила на рідне подвір’я, заплакала, як дитина. Собака мовчки дивився на свою господиню, а далі почав скавучати і стрибати. Незабаром з хати вибігли діти, чоловік, вийшли старенькі батьки. Прийшли сусіди подивитися на Марію, поговорити про її заробітчанське життя. Вона ж не вірила, що вже вдома. Наступного дня Марія разом з чоловіком оглянула обійстя… Стала прибирати в хаті по-своєму. Розпочала підготовку до весілля старшої доньки. Незабаром і весілля відгуляли, словом, розпочалися будні.
Одного вечора вся сім’я зібралася за столом вечеряти. Марія розповіла, як тішиться, що вдома і бачить своїх дітей щасливими. Вислухавши цю розмову, молодша донька встала з-за столу і запитала: «А що ви, мамо, більше не поїдете в Італію?»
– Ні, дочко, – відповіла Марія. – Я розповідала вам, яке нелегке заробітчанське життя. Але донька стояла на соєму.
– Ви, мамо, Наді купили машину, зробили весілля, і я теж так хочу. Хочу квартиру в місті і ще, – мовила молодша донька і кинула ложкою об стіл так, що вона перелетіла через нього і впала поруч маминих натруджених рук. Кожна мати піклується про дітей. Марія віддала б для них усе на світі. У житті буває по-різному: і любов, і радість, і печаль гірка, але материнське серце звеселяє злагода в сім’ї, любов між дітьми.
Стиснулося серце матері, на очах сльози. Марія такого не чекала від доньки.
– А від якого часу я стала така чужа і нерідна? – ледве мовила Марія. – Ти, Оксано, егоїстка. Чи того ми з батьком вас навчали?
Оксана встала з-за столу і пішла в свою кімнату. Марія вийшла з хати, сіла на лавку і заплакала. Думками знову полинула у минулі дні: як сумувала за дітьми на чужині, кожної неділі слухала їхні голоси по телефону, по телефону обнімала їх, цілувала
– Он як діти попідростали… Надя, Оксана, а як виріс Микола, вже й не впізнати, – сама до себе говорила Марія. – Коли він виріс?.. Так, любі, забрала я у вас дитинство і радощі, але замість цього я дала вам щось інше, аби ви легше йшли життєвою дорогою Боже, як важко на душі, коли тебе не розуміють рідні діти
Наступного дня Марія, порадившись із чоловіком та батьками, знову вирішила їхати до Італії. Зробивши швиденько візу, зібралася в дорогу. Доїхала до Італії добре. Там її зустріли подруги. Марія відразу пішла до своєї сеньйори, де пропрацювала чотири роки. Та зустріла її привітно, бо любила Марію, і взяла знову на роботу. Все наче було добре, але гнітючі думки не полишали жінку, згадувала розмову з донькою. Марія змирилася з тим, що Оксані треба допомогти…
… Минуло три роки. Якими вони були довгими і важкими – знає лише Марія. Однак на душі радість – повертається додому з думкою, що змогла допомогти Оксані. Бог дав сили, Марія витримала ще одну «туристичну» подорож. У рідне селище приїхала теплого червневого дня після обіду. Крім родини Марію зустрічав ще й внук – син старшої доньки Надії. Радості не було меж. Приготувавши українську вечерю, вся родина довго сиділа за столом у саду, який колись посадили батьки Марії. Вона ніяк не могла повірити, що вже вдома і тепер з радістю зможе доглядати не стареньку італійку, а свого внука.
Невдовзі молодша донько Марії Оксана вийшла заміж, мати купила їй усе, що та захотіла…
– А що, мамо, – якось розпочав розмову Микола, – я вам не дитина? Ви їм весілля справили, квартиру купили, машини, все, що хотіли сестрички, а мені – нічого. Хочу, щоб ви мені хату допомогли збудувати. – Невже, сину, – здивовано запитала Марія, – не вистачить цієї хати, де ми з батьком живемо? Подивись, яка вона велика, світла.
– Ні, мамо, я хочу жити у своїй хаті, – відповів син.
Тут Марія зовсім занепала духом, засмутилася. У серці щось запекло.
– Господи, чи вистачить мені здоров’я та сил? – розмірковувала вона. – Чи вистачить терпіння. Чи зможу ще одне самовільне «заслання» пережити? Так хочеться бути вдома, нехай у старому будинку, але на своїй землі, бути потрібною дітям, внукам…
Марія заплакала. Син, який сидів поруч, напевно, вже уявляв новий будинок, який він будує за мамині гроші
– Добре, мамо, – видавив із себе Микола, – вирішуйте самі, а я йду спати.
Марія залишилася на самоті зі своїми невтішними думками. Через кілька днів, збираючись в дорогу до Італії, вона взяла з собою грудочку землі зі свого двору та фотографії дітей, внука, стареньких батьків.
Мілан зустрів українську заробітчанку яскравим літнім сонцем. Та ось бiда – пoмeрла колишня господиня Марії. Необхідно було терміново шукати іншу роботу, а на це потрібен час. Проживала Марія у подруг, забезпечуючи своє існування тимчасовими заробітками. Так тривало три місяці. Нарешті пощастило. Подруги допомогли Марії знайти сім’ю, де треба було доглядати бабусю з хвоpобою Паркінсона. Марія постійно повинна знаходитися поруч, бо раптом старенькій захочеться випити кави, увімкнути телевізор, змінити памперс, чи пересісти у крісло-візок.
Так проходити дні, місяці, роки. У вільні від роботи хвилини Марія виймала фотографії, дивилася на своїх дітей, внука, згадувала батьків і молила Бога, аби у родині все було добре.
Весна. Журавлі повертаються додому з далеких чужих країв. Повернулася додому і Марія. Зустрічати матір вийшов син Микола. Марія кинулась йому на грyди, обійняла і заплакала.– А чого ви, мамо, так посивіли, постаріли? – запитав Микола. – Не знаю, сину, – тихо мовила Марія. – Може тому, що давно вдома не була
– Не плачте, усе позаду, – став заспокоювати син Марію, – запрошую вас у свій будинок. Погостюєте тут кілька днів, відпочинете і забудете оту Італію, як страшний сон…
– Ні, сину, напевно, ніколи її не забуду
Володимир Боровець
Від автора: людина планує своє життя, але доля вибирає для неї дорогу. Що для нас означають життєві дороги, чужі краї – Божу благодать чи кару? Старші люди кажуть: «Ми молодими мерзли в сибірах, а вам доводиться на хліб заробляти в Італії, Іспанії, Потругалії. Невже така наша доля?»
Джерело: Галицьке слово
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини