Згорьований тернополянин Володимир Кулак написав у соцмережі Фейсбук пост, від якого стає сумно і розумієш, наскільки життя людини є крихким. 27 червня минулого року помер його син Роман.
«В мого сина Романа сьогодні було весілля (вже не буде ніколи!!!) мій Ромчик сьогодні став дорослим, став Романом, та вирушив у доросле життя… – пише у Фейсбуці Володимир Кулак. – Був шлюб у церкві, були гості, квіти, ресторан, все було, не було тільки мого Ромчика. Але ні, я згадав, він був, як і рівно рік тому, потім на 9 днів, на 40 днів і сьогодні, чомусь завжди, хтось один не приходить (один, не двоє, не троє, а один) і одне місце завжди вільне за столом. Диво, значить Ромчик був!!! Значить всі були!? Але ні, не було всіх… не всі були…»
Сайт Про Те щиро співчуває рідним Ромчика Кулака. У річницю смерті хлопчика повторюємо інтерв’ю з Володимиром Кулаком. У буденності, в побуті, у зароблянні грошей і вирішенні безліч проблем дорослі часто недодають уваги дітям. Такі собі дві паралельні реальності – батьки і діти. Своїми думками про власну втрату, про дитячу самотність і незахищеність у нашому суспільстві поділився Володимир Кулак.
У гонитві за грішми батьки часто не додають дітям уваги. Можна заробити гроші, але втратити – дітей. Не може бути крайнощів. Має бути якась золота середина. Як кажуть, щоб горобець був у руці, його треба тримати так, щоб не втік, але і щоб не задушити його. Або ще приказка – вовк ситий і вівці цілі. І гроші важливі, але кинути дітей і лише заробляти гроші – це інша крайність. Тоді загубиш дітей, їх вкраде вулиця, вони виростуть самі по собі. Батьки для того є, щоб навчити дітей, підрівняти їх у чомусь. Кажуть, якщо гілка ще тонка, її можна рівняти і вона вирівняється. Але якщо дерево виросло вже кривим і його рівняти, тиснути, то зламаєш. Дітей треба виховувати, поки вони сплять поперек ліжка. Якщо повздовж, то пізно. Хоча деякі люди згодом задумуються. Якщо у них є щось закладено, то можна проаналізувати, переосмислити. Тоді ще можна ліпити себе самому.
Після смерті сина багато у житті збагнув, про що не думав раніше. Зрозумів – швидкоплинність нашого життя. Часто у метушні живемо, біжимо кудись, але тільки існуємо, не цінуємо ті хвилини, які на межі, які можуть нас розділяти. Не цінуємо щасливі моменти, миті. Занурюємося у якісь емоції, у хаос. Це як білка у колесі – ти біжиш, але ефекту від того не досягаєш. Хтось втрачає близьких, зупиняється, поспівчуває і дальше починає біг по тому колу, по тому барабану. Без результату. Просто світ від того руху починає швидше крутитися, але ефекту – нуль.
Син помер 27 червня 2017 року. Я ніколи не був байдужим ні до чого, в мене не було нейтральної позиції. Завжди був активним, брав участь у всіх процесах, які відбувалися в житті міста і держави. Був на обох Майданах у Києві і тут у місті брав активну участь. Ніколи не був пасивною людиною. Горе мене ще більше розворушило. Це дуже велика втрата для мене. Син – це були мої надії, мрії. Це те ж саме, чому стаються революції. Тоді, коли у тебе крадуть мрію. Ми мріяли про Євросоюз, але у нас цю мрію вкрали, тоді сталася Революція Гідності. Коли ми мріяли, що буде один президент, а прийшов інший, також був Майдан. У мене теж вкрали і загубили мою мрію. А ще й мені почали писати інші люди, які теж стикаються з такими проблемами. Відчув на собі не те, що лікарські помилки, коли щось робили, щоб врятувати життя, але помилились. Я побачив повну бездіяльність, коли ніхто нічого не робив, коли дитина просилася, а їй казали, що вона симулює. Дитина просилася а їй казали, що він якийсь нервовий. А це також симптом. Тривожний стан – це симптом того завороту кишок. І мене це підняло, коли я побачив, як дитину просто замучили. Не діагностували, а на свій розсуд неправильно поставили діагноз. Але ж ми у лікарні були, а не у ворожки, щоб лікувати на свій розсуд, не за протоколом. Був заворот кишок, а вони лікували тепловий удар. А потім там ще понаписували інші діагнози. Я не знаю, коли їх писали. Слідство все доведе.
Є люди, у яких заворот кишок був, і вони живуть. Якщо таке стається, це не проблема. Це простіше від апендициту – треба розрізати, поправити кишку на місце і все. Мені написали друзі з Нідерландів, які перейнялися моєю бідою. Там, у Нідерландах з 1985 року нема смертних випадків від завороту кишечника, бо це проблема діагностики. Нема там ні вродженого, як мені починають розказувати, ні хронічного, це просто діагностика. Якби вони зробили всі кроки, які мали зробити, але ж вони не зробили… І навіть ті кроки, які зробили, показували лейкоцити, здуття. Лікар УЗД на документі поставив три знаки оклику – надмірно виражений метеоризм. Навіть на УЗД побачили, але ж нічого далі не діяли. Тому що нащо напрягатися, якщо можна спокійно нічого не робити. І так лікар подвиг зробив – вийшов на роботу. А тут ще й працювати треба. Для кого це на УЗД написали? Не ієрогліфами, українською мовою.
У мене були відчуття, що з сином може щось трапитися. Я у Мюнхені тоді був. Мій Рома завжди хотів їхати до села. Тільки починалися канікули, він зразу хотів туди. Це – Мазурівка Львівської області. І я тішився, бо дитині там добре. Там – воля, натуральні продукти, великий сад, велике подвір’я. А цього року я поїхав до Німеччини, але сина залишив у Тернополі. Сказав: «Приїду і тоді поїдемо всі у село». Чомусь не хотів, щоб він їхав без мене. Машину завіз до села, щоб вона місяць у Тернополі не стояла. За кордон виїжджав зі Львова, але сина до села не завіз. Не хотів, хоча сам і поїхав 31-го травня туди, бо 1-го червня вже виїжджав до Німеччини і мав вернутися в кінці місяця. Рома залишився у Тернополі. Пізніше він з моєю сестрою таки поїхав до села. Це було у п’ятницю, 16 червня. Субота, неділя, понеділок, а у вівторок з обіду швидка допомога доставила сина до лікарні. Ще до обіду Рома повитирав, помив машину, яка за три тижні стояння припала порохами. У 16-й годині йому стало зле. Так, я відчував щось. Коли зателефонував увечері, дружина каже: «Наш Рома в лікарні у Жидачеві, кажуть, що тепловий удар». Я подзвонив відразу в Жидачів до сестри, кажу, щоб дала телефон Роману. А там сестра каже, що лікарі бігають, говорять, що тепловий удар чи отруївся, може щось з’їв. Сестра дала телефон синові, а він: «Тату, я не можу говорити». Дзвоню зразу дружині у Тернопіль і кажу: «Наталю, лети в Жидачів і забирай дитину до Львова. Не дай Бог, щось станеться!!!». Я відчував. А сестру і дружину підкупило те, що там багато лікарів, всі ходять і дивляться, дивляться до дитини і заспокоюють, що нічого нема. Але у мене такий характер, що якби я був на місці, я б ні на кого не надіявся. За півтори години був би там, забрав би дитину до Львова і дитина була б жива.
Рома був прекрасною дитиною. Я з ним ніколи не мав проблем. Йому не треба було десять разів щось говорити. Він собі сам ставив завдання, сам виконував. На Спаса йому мало виповнитися 13 років.
Жахливо було першого вересня. Дуже жахливо. Я зранку пішов о 8.15 на Службу Божу. Щодня правиться за упокій – даємо на цілий місяць наперед. Вертаюся з церкви біля 29-ої школи, а мій син якраз навчався в школі №29, там починається свято Першого дзвоника, лунає музика. Мені хотілося десь на безлюдний острів втекти, щоб нікого не бачити. Прийшов додому і треба збиратися, щоб дочку Юлю вести на Перше вересня. Йшов, як на ешафот. З одного боку – кудись хочеться полетіти в світ за очі, навіть не знаю куди, а з другого – треба йти до школи.
Коли бачу учнів з Ромчикового класу, вони мені рідні. Таке відчуття, ніби в мене була одна дитина, а тепер багато. Я до 4-го класу був головою батьківського комітету у них. Знаю кожну дитину, знаю всіх їх батьків. Ми спілкувалися, у нас була гарна перша вчителька, Марія Лук’янівна Стасюк. Справді Вчитель від Бога. Найкращі враження про неї.
Коли бачу, що батьки вживають алкоголь і їм не до дітей, дивуюся. Це аморально і безвідповідально. Вони не цінують миті дитинства своїх дітей. У них на першому місці зовсім інші цінності. Вони живуть і не бачать прекрасного, якими є твої діти малими. Алкоголь не рятує і не допомагає. Навіть у моїй ситуації радили випити. Але я, крім пляшки холодного пива, за три місяці нічого міцнішого не пив. Алкоголь не поможе. Мені треба думати, як вирішувати, а спиртне нічого не вирішить.
Часто мама чи тато б’ють дитину. Недавно я написав пост у Фейсбуці. Чую – на вулиці крик. Мама і тато дитину шарпають, б’ють по дупі, нічого не пояснюють, а просто кричать. Не знаю, який там був початок. Деколи треба, щоб дитина мала межу. Проте мені було дуже боляче, серце боліло, що вони мають дитину, але не цінують. Хоча і постійно на неї дмухати – не варто. Не повинно бути крайнощів, має бути золота середина. Бачив, що батьки йшли і не намагалися нічого пояснити дитині. Дитину потрібно виховувати своїм прикладом, своєю наукою. Не потрібно карати у гніві. Але треба дитині також і рамки показувати, щоб вона не виходила за певні межі. Як в тому анекдоті, коли в автобусі дитина вередувала, аж люди почали казати, щоб мама зробила якесь зауваження. А мама каже: «Ми так виховуємо, щоб не робити зауважень». І тут якийсь хлопець бере жуйку і ліпить тій мамі на чоло. Вона починає кричати, що ви собі дозволяєте. А він: «Мене також так виховували».
Нині часто чуємо інформацію, що викидають новонароджених дітей. Це – жахливо. Це вбивство, як і аборт. А діти-сироти у дитячих будинках… Не можу зрозуміти, як можна віддати свою кровинку комусь. Це те ж саме, що відрізати руку і десь її залишити. І ходити потім без руки. А рука хай пропадає. І тобі незручно, бо ти без руки. Люди, певно, думають тільки про себе, егоїзм переважає, матеріальне.
Людина, яка робить аборт чи викидає дитину на смітник, не думає про те, що якби її батьки зробили так само, її б не було на світі. Але її батьки так не зробили і вона живе. А вона чомусь чиїмось життям розпоряджається. Як якоюсь річчю. Я маю інший приклад. Сина Романа ми чекали 5 років. Я тішився своєю дитиною майже 13 років.
Кажуть, що жінки не йшли б на аборт, якби відчували підтримку батька дитини. Я на своєму досвіді мав такий один випадок. Повертався влітку з села років сім-вісім тому, коли дружина і діти були в на Львівщині у моїх батьків. У понеділок я їздив на роботу до Тернополя, у п’ятницю вертався назад до них в село. Якось вранці їхав на роботу і в Бережанах підсіла жінка. Якщо хтось по дорозі зупиняє, то стаю. Не на плечах мені нести ж цю людину. Ми розговорилися. Вона їде в пологовий робити аборт. Поки доїхали до Тернополя, я її переконав, що не потрібно цього робити. Вона мені казала, що її рідні штовхають до того. Мовляв, нащо воно тобі, ти не потягнеш. І я їй пояснював багато всього, що якщо Бог дає дитину, то дасть і на дитину. І мені вдалося її переконати. Я підвіз під катедру і вона пішла до храму. Було трохи часу в мене, я не пам’ятаю. Потім, як вона вийшла з церкви, ми ще зупинилися і спілкувалися. А рідні штовхали її до того. Хоча вона сама дуже не хотіла робити аборт. А якби так її батьки поступили? Ми не маємо права цим розпоряджатися. Є цифра, блаженнійший Святослав озвучував її – скільки зроблено абортів на теренах України. Не пам’ятаю точно, але там мільйони.
Багато батьків не розуміють дітей. Батьки хочуть так, а діти – хочуть так. У кожного своя правда, тільки істина одна, посередині. Треба розуміти дитину, як і розуміти своїх батьків. Якщо дві сторони наблизяться, то вичерпаний будь-який конфлікт. Хто хоче думати і розуміти, той розуміє. Так, багато батьків зайняті іншими цінностями, а діти відволікають. Тоді включив мультфільм – не мішай мені. А сам зайнятий десь у соцмережах чи по телефону говорить, чи десь поїхали. Треба приділяти увагу дитині. Щоб машина добре їхала, має бути справне все – і авто, і здоровий водій. Якщо він хворий, то вже недобре, і якщо авто не справне – теж. Але ще і машина з водієм мають бути одним цілим, тоді все буде ідеально. Усе має бути в комплексі.
Діти для батьків є послідовниками. Це – наше дзеркало. Діти завжди повинні бути кращими від своїх батьків. Для того батьки мають віддавати їм життєвий досвід, вчити, вкладати в них. Діти швидко адаптовуються у сучасному світі. Часто стають нашими вчителями у якихось передових технологіях, тому що ми вже лишаємося десь там ззаду. Наприклад, у мене не було потреби щось там вивчати по комп’ютеру і вчити сина. Рома вже розумів все сам у сьомому класі. Орієнтувався на тому ж рівні, що і я, а може і більше. Наприклад, він сам скачував програми і робив монтаж відео. За два дні зробив 3D дизайн нашої квартири. Сам. І не простенький з квадратиками, а дійсно гарний, що ти відкриваєш двері, заходиш, а там сантехніка, меблі, справжня квартира… Якось раніше в березні десь чотири дні після уроків Ромчик робив монтаж відео, презентацію класу і школи на якийсь конкурс англійською мовою. А перед тим, як мені тепер сказала класний керівник, він ще й сценарій написав до того відеоролика та керував відеозйомкою. Скачав програму, сидів, монтував. Я йому казав: «Рома, навіщо воно тобі, над відео сидіти». А він мені: «Тату, я то зроблю». Ставив перед собою завдання та досягав мети, в такому юному віці.
Батькам бажаю любити своїх дітей. Розуміти їх. Не піддаватися у вихованні емоціям, мінливому настрою. Бути емоційно стійкими. Перейматися проблемами дітей. Хвалити їх. Батьки повинні бути в першу чергу справедливими. Діти все розуміють і відчувають. Не карати за якісь дурниці або карати, а самому робити не так… Тоді дороги розходяться.
Батьки мають бути найкращими друзями для дитини і гарантом її безпеки. Тоді – довіра. Час на дитину потрібно знаходити постійно, а не від випадку до випадку. Треба відірватися від комп’ютера, відірвати дитину від нього, взяти дитину на коліна, поспілкуватися. Провести час разом. Підтримувати дитину у всьому. Поважати її. Бути відкритим і чуйним, а не тільки строгим.
Дитина хоче тепла. Щоб пригорнути її до себе, поговорити з нею. Це входить у привичку. Якщо цього не робити весь рік і потім раз запитати, чи в тебе все добре. Почути відповідь – так. Ну то й добре, але не знати насправді як…
Спілкувалася Наталя ЛАЗУКА
Джерело: Pro.te