Блог історика. 1917 рік: Як постала Українська Центральна Рада

4 (17 за новим стилем) березня 1917 року в Києві заснувалася Центральна Рада – представницький орган українських політичних, громадських і культурних організацій. Згодом вона стала революційним парламентом України.

Про це на BBC.Україна.

Перша адреса Центральної Ради – вулиця Володимирська, 42. В цьому будинку, що стоїть і досі біля Золотих Воріт, діяв з 1908 року український клуб “Родина”. У його приміщенні, а саме в дальній від входу кімнатці, й заснувалася Центральна Рада.

“Було рішено заложити загальну організацію, яка об’єднувала б всі українські національні організації й стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її Центральною Радою”, – згадував Дмитро Дорошенко, обраний товаришем (заступником) голови.

Проголосували також, щоб очільником нової структури став професор історії Михайло Грушевський, примусово висланий кілька років тому царським урядом до Росії.

До його повернення з Москви тимчасово поклали обов’язки голови на Володимира Науменка, відомого громадського діяча, фундатора популярної в Києві “Гімназії Науменка”.

Члени Товариства українців-поступовців – позапартійної організації ліберально-демократичного напрямку – наполягали, щоб Центральна Рада утворювалася на базі їхнього товариства. Натомість молодь і представники численних соціалістичних організацій вимагали керуватися партійним принципом.

Поступовці вважали ризикованим довірити у революційний момент керівництво людям новим, без досвіду. Проте сформували Раду саме за партійними квотами.

“Тому, – пояснював Дорошенко, – що переспорити й переконати людей з демагогічним нахилом дуже важко”. Він мав на увазі насамперед українських соціал-демократів і соціал-революціонерів.

Лише щодо кандидатури на голову суперечок не виникло: обидві сторони бачили в цій якості Михайла Грушевського. “Бо всі ми, – згадував визначний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко, – вважали його тоді за “некоронованого короля України”, який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад”.

“Збори вітають п. Грушевського”

За тиждень М. Грушевський повернувся до Києва. Та подорож з Москви могла стати для нього фатальною.

Поїзд мав прибути на вокзал у вечірню годину. Зустрічати професора поїхали члени Центральної Ради Федір Матушевський і Дмитро Дорошенко. Чекали кілька годин – потягу нема. Що сталося, невідомо. Близько опівночі вони залишили водія з автівкою дочекатися шанованого пасажира, а самі поїхали відпочивати. Водій ждав до 4-ї ранку і теж вирушив додому.

Поїзд прибув за годину – о 5-й. З’ясувалося, що спальний вагон, у якому їхав Грушевський, вночі запалав. Професор встиг вискочити, в чому спав. Всі його речі та документи згоріли. Навряд то був теракт – новій російській владі було не до Грушевського. Швидше за все, нещасний випадок.

З вокзалу, за спогадами Д. Дорошенка, “довелось мандрувати Михайлові Сергійовичу пішки, в пальті поверх білизни і в нічних пантофлях”. А березень був холодний…

12 березня президія Центральної Ради ухвалила “привітати М. С. Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної Ради”. Проте вже наступного дня головуючий Федір Крижанівський повідомив, що “привітання п. Грушевського не відбулось, позаяк він був хворим після подорожі”.

Лише 15 березня професор прибув до Центральної Ради. В протоколі того засідання записано: “Збори вітають п. Грушевського”. Він, за словами Чикаленка, “був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою”.

Три склади

Перший склад Центральної Ради налічував 94 члени. Серед них – не лише відомі громадські діячі, але й письменники Микола Вороний, Любов Яновська, Людмила Старицька-Черняхівська, літературознавець Сергій Єфремов, історик Микола Василенко, піонерка українського жіночого руху Софія Русова, протоієрей Нестор Шараєвський, два священики, кілька військових.

Траплялися навіть подружні пари: наприклад, викладач Київської Політехніки Олександр Вілінський та його дружина – письменниця і перекладачка Валерія О’Коннор-Вілінська. Або голова Центральної Ради Михайло Грушевський і Марія Грушевська, вчителька і перекладачка.

У тому першому складі ще не було ані Володимира Винниченка, ані Симона Петлюри. Вони з’явилися лише в другому складі парламенту, розширеному, що працював з 7 квітня. Серед 141 його членів – видатний знавець музейної справи Микола Біляшівський, лікар Олександр Крупський (далекий родич дружини Леніна), письменник Володимир Леонтович, мовознавець Григорій Голоскевич, архітектор Сергій Тимошенко. Був, до речі, й представник Таврії – Юрій Дежур-Журов.

Нарешті, третій склад, обраний 7 серпня, виявився найчисленнішим – 655 членів. Він засідав до весни 1918 року.

Штаб-квартирою Центральної Ради став Педагогічний музей. “Звідти й почали сходити нитки, що поступово охопили провінційні міста і навіть села України, а також і армію. Українські діячі проявили в цю епоху велику енергію і зуміли за короткий час створити широко розгалужену, міцну організацію”, – захоплено писав київський адвокат Олександр Гольденвейзер.

Вдень і вночі

Пленарні сесії відбувалися в Троїцькому Народному Домі (нині Київський національний академічний театр оперети). Здебільшого засідання були відкритими для відвідувачів. Порядок денний оголошувався заздалегідь. Люди приходили подивитися, як працює український парламент.

“Засідання розпочалось у великій залі, – читаємо в одному з протоколів, – на хорах повно публіки”. В іншому: “Сила публіки переповнила хори”. Або: “Головує тов. Грушевський. Всі хори й лави заповнені народом”.

Щоправда, було й таке: “Розпочинається засідання о пів на дев’яту вечора. Депутатів мало, публіки теж обмаль, бо порядок дня для широкої публіки малоцікавий”. Того дня розглядалася низка законопроектів про склад суддів вищого суду.

Не раз сесії парламенту завершувалися “о 12-й год. ночі при співах “Заповіту” і “Ще не вмерла Україна”.
Переважно головував Михайло Грушевський, інколи – його заступники. Траплялося, вечірні засідання затягувалися до 2-ї години ночі. А, наприклад, історичне засідання, на якому ухвалили IV Універсал про державну незалежність України, “розпочалося лиш на початку 1-ї год. ночі, бо до того часу фракції обговорювали в остаточній формі Універсал. Публіка, якої набилося сила-силенна, терпляче чекала початку”.

Центральна Рада працювала до кінця квітня 1918-го – трохи більше року. Проте відіграла видатну роль: проголосила створення Української народної республіки, обрала тризуб у якості герба, а кольорами державного прапору – жовтий і блакитний. Ухвалила “Закон про випуск українських грошей”. Затвердила закон про громадянство. Призначила уряд самостійної України. Визначила адміністративно-територіальний поділ України. Нарешті, ухвалила в трьох читаннях Конституцію УНР.

Найголовніші символи сучасної України були офіційно закладені саме тоді.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини