— Коли почав працювати в Держкіно, ми забороняли російські серіали з елементами пропаганди. Довелося їх переглянути багато. Зокрема і тих, що не підпали під заборону, — розповідає Пилип Іллєнко, 42 роки. В серпні 2019-го пішов із посади голови Державного агентства України з питань кіно. Очолював установу п’ять років.
— Заборонили показувати майже 800 картин країни-агресора. Зазвичай мені приносили вибіркові кілька серій. З великою ймовірністю — якщо у випадкових епізодах нічого нема, все інше приблизно таке саме. І тут промайнуло страшне відчуття — хочеться подивитися, а що далі буде. Ця продукція діє, як наркотик, на неї легко “підсісти”. Зрозумів — мені це починає подобатися. Ще кілька місяців подивлюся серіали про ментів і чекістів, і остаточно зіпсується кінематографічний смак.
Переклав обов’язок перегляду російських фільмів на заступників. Мене кликали у складні моменти. Тож з міркувань естетичної гігієни обмежую досвід перегляду того, що в розумінні українського й російського телебачення називається серіалами. Це не значить, що вони погані. Є класні речі. Але говорю про середній рівень продукції.
До загальної деградації суспільства доклалося насамперед телебачення. Це об’єктивний факт. Згадайте, з чого починалося — з “1+1”, що в середині 1990-х показував класику кінематографа.
Цього року познайомився з британським режисером Пітером Грінуеєм. Він у травні приїжджав на фестиваль “Молодість”. Його фільми я побачив саме по українському телебаченню в 1990-ті. Це стрічки, які не можна було знайти на доступних відеокасетах. Потім телебачення змінилося і змінило свою аудиторію.
“Сватів” не дивився й не буду. Фільм заборонений не за зміст. А тому, що актора Федора Добронравова внесли до списку осіб, які становлять загрозу національній безпеці. Цей перелік формує Міністерство культури за поданням Служби безпеки України. Дивним чином після того, як Володимир Зеленський прийшов до влади, в нього внесли за судовим рішенням аж одну зміну. Стосувалася вона саме Добронравова. І з усіх заборонених серіалів в ефірі знову з’явилися лише “Свати”.
Комедія “Я, Ти, Він, Вона” стала першою україномовною стрічкою студії “Квартал”.
— До 2018-го випускали російське кіно, зроблене в Україні. Серіалів, фільмів для Росії роками тут знімали багато. Є приватні студії, що на цьому досі спеціалізуються. Це вигідно. Не заборонено. В цьому нема нічого, мабуть, поганого. Але є люди, які цим бізнесом не займалися й не займаються.
Від часів імперії Романових до сьогодні українському митцеві було економічно вигідніше належати до російської культури. Гоголь поїхав в Італію, а Шевченко на Кос-Арал (казахський острів в Аральському морі. — ГПУ) в результаті цього вибору. Один обрав шлях малороса — геніального, створив російську літературу — “все вышли из “Шинели” Гоголя”. А другий створив українську націю і заплатив за це іншу ціну. Цей вибір актуальний і зараз як ніколи. Я про це коли-небудь зніму кіно.
Які приклади підтримки державою національного кіно вам подобаються в інших країнах?
— Найбільш успішна, на мою думку, здійснена нашими сусідами-поляками.
У Польщі ця система базується на кількох принципах. Інституція, що підтримує кіно, максимально незалежна від уряду. Гроші надходять не з державного бюджету, а від спеціального збору. Відсоток відрахувань закладений у ціну кінотеатрального квитка, дисків, реклами на телебаченні й послуги доступу до інтернету.
Хтось може закинути, що в поляків інший досвід. У них лідерами кінопрокату є свої фільми.
— Ні, лідером прокату в будь-якій країні Європи є американське кіно. Виняток — Туреччина й Велика Британія. Перша через свою культурну специфіку. На Туманному Альбіоні через відсутність мовного бар’єру значну частину голлівудських фільмів створюють у копродукції. “Джеймс Бонд”, “Гаррі Поттер”, “Володар перснів” — це американське кіно чи британське?
Велика європейська країна, масштабу Польщі чи Росії, в середньому в касових зборах власних фільмів має приблизно чверть.
Одна стрічка не робить індустрії. Треба брати середні показники. Скільки загалом зібрало національне кіно, а скільки — закордонне. Окрема місцева картина може вистрілити, зібрати на своєму ринку більше, ніж багато американських — але все одно лідерами залишаються, наприклад, “Аватар”, “Месники”. Це загальна тенденція.
В Україні за п’ять років пройшли шлях від відсотка до майже дев’яти.
Якого фільму не вистачає Україні?
— Я не переживаю, що стрічку “Ірландець” зняв Мартін Скорсезе, а не Олесь Янчук.
Чи хотілося б мені, щоб хтось із великих кінематографістів сучасності зняв щось про Україну? Умовний Пітер Джексон узявся б за історію Холодного Яру. Хотілося б, мабуть. Але з другого боку, така дискусія триває давно. В ній ще брав участь мій батько режисер Юрій Іллєнко 15 років тому. Тоді Віктор Ющенко хотів, аби Тараса Бульбу зіграв француз Жерар Депардьє. Чи Василь Шкляр мріяв, щоб “Чорного Ворона” зняв австралієць Мел Гібсон і так далі. А ми тоді що зніматимемо і коли навчимося робити кіно? Якщо зватимемо варягів, то так і залишимося на рівні сервісу. Будемо про свій Чорнобиль дивитися по американському телебаченню. Досвід роботи зі створення російських фільмів і серіалів, який тут десятиліттями накопичувався, сформував якісну середню ланку й технічну базу кіновиробництва. Але ми не мали стосунку до головної функції в кінопроекті — творчого керівництва. Здебільшого це приходило з Москви. І коли нам треба було створювати власний контент, виявилося, що досвіду бракує. Сценаріїв і режисерів — не гримерів чи гаферів (людина, яка відповідає за світло, електропостачання на знімальному майданчику — ГПУ).
Здається, що українці більше знають про громадянську війну в США, ніж про українські визвольні змагання 1920-х, через безліч голлівудських стрічок.
— Українці насправді знають свою історію, просто часто живуть серед чужих міфів. Із “великой отечественной” ми вже майже впоралися. Щодо Другої світової все-таки велася серйозна робота. Ви вжили термін “визвольні змагання”. А значна частина українців і досі ці події називає “гражданская война”. З цим треба буде боротися довше.
Щодо “громадянської війни” такої роботи не вели. Бо вона не так активно використовується російським режимом у пропагандистських цілях. Вони й самі не знають, хто в них там хороший. А “велику отечественную” Кремль досі використовує як активну частину пропаганди.
Кіно — це найефективніший інструмент творення міфів і руйнування чужих. Я це завжди казав у дискусіях з істориками щодо того, наскільки фільм має чітко відповідати фактам. Кіно — не підручник історії. Це художній твір. Який є вигадкою, навіть якщо ґрунтується на реальних подіях. І не може відбутися без художнього вимислу. Фільм несе іншу функцію. З погляду історії, драма “Хоробре серце” — ахінея. Але картина в поверненні шотландської самосвідомості відіграла значну роль. У них парламент після цього з’явився, шотландці ледь не вийшли з Об’єднаного Королівства. А зараз після брекзиту Шотландія, може, отримає незалежність і повернеться в Європейський Союз.
Нація неможлива без спільної міфології, чіткої системи координат і розуміння того, де ми в цьому світі й навіщо. Що б ми не вкладали в це поняття — чи ліберальне трактування політичного об’єднання громадян, чи ближче мені визначення як кровно-духовної спільноти “і мертвих, і живих, і ненароджених”.
Якщо з минулим досі маємо суперечки, то сучасний міф — кіборги — об’єднує націю?
— Так, бо формування нових міфів не потребує одночасного руйнування старих. Такими фільмами, як “Кіборги”, формуємо нову культурну ідентичність української нації. Що так і не виникла протягом домайданного періоду. Це далеко не завершений процес. За останні п’ять років із величезним спротивом увійшов у активну фазу.
Тому українське кіно — не тільки питання інтересу кіномитців чи поціновувачів мистецтва. Це питання виживання нації. Якщо в нас не буде свого кінематографа — я дуже сумніваюся, що буде успішна, ефективна, незалежна держава.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
