Українська держава погодилася фінансувати фільм про Анну Ярославну — королеву Франції, який планують знімати за книжкою, впорядкованою апологетом «русского мира»
Про це пише Тиждень.
Постать середньовічної королеви Анни Київської, про яку збереглося не так багато історичних свідчень, є предметом методичних зазіхань кремлівських пропагандистів. Інтерес до дочки київського князя Ярослава Мудрого зрозумілий: мова про систематичне привласнення Московією прадавньої української історії — у політичних та іміджевих цілях. Перебуваючи з коротким візитом у Версалі влітку минулого року, Владімір Путін зовсім не випадково згадав про «російську царівну», яка стала королевою Франції: зазіхаючи на історичну спадщину Київської Русі, Москва обґрунтовує своє загарбництво щодо сучасної України.
У цьому контексті зовсім не дивно, що книжка Жаклін Доксуа «Анна Київська, королева Франції», впорядкована відомим лобістом Кремля та шанувальником Путіна, головою редакційної ради газети «Русская мысль» Віктором Лупаном, буквально нашпигована елементами московського, але зовсім не давньоруського життя. Нехай авторка книжки — француженка, що може й не відрізняти Русь від Росії, зважаючи на свідому підміну термінів, яку століттями практикує Москва. Віктор Лупан для того й виступив керівником видання, щоб текст аж ряснів від «Кремля» та «лаптєй», «теремів» та «гуслів», «водки», пельменів та чорної ікри, згадок про «матір міст російських» та про «святу Русь», про «стрижень російської історії», а також від іншої атрибутики, що характерна для побутової та архітектурної культури середньовічної Московії.
Пропагандисту пропагандистове, він скільки живе в Парижі, стільки й намагається переконати публіку, ніби української мови ніколи не існувало, а саму Україну «вигадали, аби послабити Росію». Відверто дивує інше. Саме книжку Жаклін Доксуа, за результатами конкурсу, що відбувся в 2016 році, обрано для екранізації в Україні. Заплановане спільне виробництво української компанії Kinorob та французької Dada Films. Зйомки мають розпочатися вже влітку, вийти в прокат спільний культурний продукт мав би 2020 року.
«Для ясності викладу Франція та Росія названі своїми сучасними назвами», — попереджає передмова. Це нічого, що книжка побачила світ у 2002-му, через 11 років після відновлення української незалежності, й відповідно держава зі столицею в Києві називається аж ніяк не Росія. Виклад — ясніше нікуди: про Україну в книжці ані слова. Анна в уявленні автора — російська принцеса, з російською душею, смаками та побутовими звичками.
Примусовій русифікації піддано також архітектуру стародавнього Києва, у якому примхлива письменницька (або редакторська?) фантазія побачила… Кремль. «У самому серці міста — його цитадель, Кремль, — ошелешено читаємо в частині «Дві тисячі маківок». — Поряд з його вежею — церква Успіння Богородиці, палаци, майстерні іконописців та копіювальників…» Це, мабуть, також нічого, що Кремля в Києві ніколи не було. «У прадавній українській архітектурі обнесена муром внутрішня частина міста називалася дитинець, — уточнює на прохання Тижня старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Денис Тоїчкін. — У стародавньому Києві так визначалося «верхнє місто», де був князівський палац, Десятинна церква та інші споруди. Вперше дѣтинець згадується в Лаврентіївському літописі за 1152 рік. Це слово хоча й не таке популярне, як «кремль», але загально відоме і в літературі, і в побуті. Невелика різниця: «дитинець» — це ХІ століття, натомість перші згадки про «кремль» з’являються аж у ХІV столітті. Слово «кремль» щодо Анни Ярославни не може бути використано ані хронологічно, ані етимологічно. Це чиста маніпуляція. Навіщо воно робиться, зрозуміло: підкреслити «єдність братських народів».
Всупереч історичній правді Анна, поки живе в Києві, не раз ходить то до Кремля, то повз Кремль, а в Парижі дуже сумує (мабуть, так само тяжко, як Віктор Лупан), через те що у французькій столиці Кремля немає. Згідно з авторським задумом молода княжна чимало часу проводить у… теремі. Це знову нічого, звичайно, що ніяких теремів (етимологічно від тюркського «гарем», жіноча частина помешкання) місто Ярослава не знало. Запозичення, як пояснює Денис Тоїчкін, прийшло значно пізніше: «Історики згадують про кипчацький термін, пов’язаний із житлом для жінок. В енциклопедії Фрідріха Арнольда Брокгауза зазначено, що в московських теремах жили тільки жінки. Польський дослідник Александер Брюкнер пише, що термін «терем» вживається від XVI століття, а це на 500 років пізніше, ніж правив у Києві Ярослав Мудрий.
Можна навести не один десяток цитат, завдяки яким місто Ярослава видається таким собі близнюком Москви, котра, до речі, з’явилася на карті значно пізніше. Концепту «Святої Русі» — засадничої для теорії «триєдиного російського народу» — присвячено цілий розділ. За дивним збігом обставин термін наполегливо просуває, зокрема, Віктор Лупан — керівник видання, передбаченого для екранізації на гроші українських платників податків. Як і його ідейний соратник митрополит РПЦ Кірілл, обидва, пропагуючи «русский мир», повторюють, ніби «Росія, Україна й Білорусь — це і є Святая Русь». Редактор, як бачимо, часу не змарнував. Натомість ті експерти, що затвердили проект на пітчингу кінопроектів 15 червня 2017 року, мабуть, дуже поспішали й цілком довірилися тим, хто презентував майбутній фільм про Анну Київську. Зрозуміло, що французькою мовою книжку прочитати могли не всі.
Пилип Іллєнко, голова Держагентства з питань кіно, пояснив у програмі «Кінокухня» в інтерв’ю журналістці Олесі Анастасьєвій, що сам він французькою не володіє, отже, оригінал книжки прочитати не міг, тому поки що не має відповіді на запитання, чому саме цей твір обрано для екранізації в Україні. Пообіцявши глядачам програми, що «жодного антиукраїнського продукту Держкіно не профінансує», пан Іллєнко уточнив, що виробництво стрічки ще не почалося. Згідно з проектом Держкіно передбачало вкласти 30 млн грн, а французька сторона планувала інвестувати 70 млн грн. Поки що грошей від французів не надійшло. Отже, час уточнити та допрацювати сценарій є.
Чи існує альтернатива роману Жаклін Доксуа, щоб розповісти мовою кіно про Анну Київську? Книжок про загадкову середньовічну королеву, не захаращених елементами московської пропаганди, навіть кілька.
«Постать Анни Ярославни не раз привертала увагу у Франції, — пояснила Тижню завідувач кафедри українських студій у Паризькому інституті східних мов INALCO Ірина Дмитришин. — Першим «піком» уваги є кінець ХІХ століття навколо підписання Франко-російського альянсу і відповідно контекстового прославляння та прикрашання історичних зв’язків між Францією та царською імперією. Цей погляд став панівним на додачу до ухвалення російського історичного наративу, де модерна Росія є виключною і єдиною спадкоємицею Києва. За відсутності у французькій мові чіткого розмежування між Руссю і Росією він досі має, на жаль, сильні позиції. У цю версію вписується, наприклад, роман відомої французької письменниці Режін Дефорж «Під небом Новгорода» (1989), присвячений Анні Ярославні. На противагу такому трактуванню французькою мовою з’явилася в 1990 році романізована біографія журналістки Ольги Вітошинської «Забута королева» (Париж — Мюнхен). Але тут не йдеться про велике видавництво чи потужний наклад, тому, боюся, книжка лишилася конфіденційною. Роман Жаклін Доксуа, попри те що написаний уже за існування держави Україна, у 2002 році, безумовно, притримується традиційних проросійських позицій, які сьогодні уособлює «русский мир».
Ірина Дмитришин зазначила, що 2015 року в серії «Королеви Франції» з’явилася праця Філіпа Делорма з промовистою назвою та чітким українським маркером. «Філіп Делорм — відомий автор історико-популярних біографій, і, думаю, ця книжка довго лишатиметься взірцем, — вважає науковець. — Український переклад — робота чудового перекладача Івана Рябчія — вийшов у видавництві Laurus і навіть удостоївся у 2017-му премії французького посольства як найкращий переклад (програма «Сковорода»).
Отже, книжку «Анна Київська. Дружина Генріха І», на відміну від доробку Жаклін Дюксуа, кожен охочий із причетних до кіновиробництва може прочитати й оцінити. На думку літературного критика Дмитра Дроздовського, це «не просто ошатно виданий родовід української королівни, а й інтелектуально-пригодницька історична реконструкція, у якій є свої «темні плями», свої загадки й напружені сторінки, несподівані відкриття та натяки… Студія Філіпа Делорма показує, що перші контакти французів і русинів (українців) розпочалися далеко до наполеонівської поразки».
Анна Кантер, директор Культурного центру імені Анни Ярославни, що міститься у французькому старовинному місті Санліс, де й жила колись Анна Ярославна, вважає, що пауза з фінансуванням із французького боку фільму про королеву Анну — добра нагода краще попрацювати зі сценарієм, можливо, синтезувавши елементи різних історичних розвідок та літературних творів, які існують на цю тему. «Книжка Філіпа Делорма є добре документованою, — наголосила в розмові з Тижнем Анна Кантер. — Автор спирався лише на доведені факти, без підтасовок. Фільм про цю історичну постать, безперечно, потрібний. Важливо, щоб він вдався якісним».
Як потрапив прокремлівський пропагандист Лупан до планів кіновиробництва в Україні, не зовсім зрозуміло. Коли відбувався конкурс, вже три роки як тривала російська агресія і вже два роки, як книжка Філіпа Делорма побачила світ.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
