Хірург Олександр Ковальчук провів під обстрілами понад 380 операцій.
У 2014–му в містечку Попасна на Луганщині не працювали ні школи, ні дитячі садки. Зупинялися підприємства. Спорожніла навіть центральна районна лікарня. Вірними клятві Гіппократа залишилися тільки анестезіолог, операційна сестра і два хірурги. Один із них — завідувач хірургічного відділення, а нині головний лікар закладу Олександр Ковальчук. Він провів під обстрілами понад 380 операцій, передає Волинь.
— Найскладніше було з липня 2014– го по лютий 2015–го. Одразу привозили по семеро людей. Треба було визначати — за кого в першу чергу братися, а хто може зачекати. Працювали і вдень, і вночі. Не було такого, щоб розгубився. Працюю майже 40 років, — згадує Олександр Ковальчук. — Стало легше, коли почали приїжджати лікарі–добровольці. Потім з’явився проєкт Хоттабича (екстрена медична служба в АТО). У лікарні надавали першу допомогу й обстежували пацієнтів. А медики на реанімобілі відвозили поранених у тил.
У підвалі оперували всіх: і військових, і цивільних
Олександр Ковальчук народився у Свердловську (після перейменування — Довжанськ) Луганської області. Його батьки працювали на шахті. Закінчив Луганський медичний університет. Інтернатуру проходив у Первомайській лікарні. Там залишився працювати хірургом і 2013–го очолив її. За рік переїхав у Попасну, де став завідувачем хірургічного відділення центральної районної лікарні, потім — головним лікарем.
— Хірург за штатом у нас один — я, — розповідає лікар. — Слава Богу, приїжджають добровольці. Зараз тут базується Харківський військовий госпіталь. Ми тепер бійцями не займаємось. Із цивільним населенням допомагає Перший добровольчий медичний шпиталь. Даємо замовлення на лікарів, яких не вистачає, і вони привозять спеціалістів на місяць. Приїжджають з усієї України — із Закарпаття, Львівщини, Вінниччини, Херсонщини, Одещини. Зараз допомагають анестезіолог із Чернівців і хірург з Ужгорода. Лікарі–добровольці працюють безкоштовно. Тому стосунки між ними й населенням складаються найкращі. Гінеколог із Коломиї Ростислав Петруняк зробив кілька десятків складних операцій. Я підколював наших жінок: «Ну, дівчата, як ставитеся до того, що вас бандерівець оперує?» Сміялися. Двічі добровольчий медшпиталь організовував дитячий десант. Оглядали малечу в школах і дитсадках.
Коли почалася війна, Олександр був головлікарем у Первомайській лікарні. Жив тоді в Попасній, на роботу їздив машиною. Якось йому подзвонила дружина: «Ми в підвалі сидимо, по нас стріляють. Поки що не вертайся сюди».
— Залишився в Первомайську. «Казаки» возили своїх із блокпоста в нашу лікарню. Працювали тоді цілодобово. По кусках їх збирали. Діватися було нікуди. Якби відмовилися — всіх би перестріляли, — мовить хірург. — А коли відчули, що їм кінець, швиденько позабирали своїх із реанімації, травматології. Відправили у Перевальськ. У них там база була. На третій день повернувся в Попасну. Хлопці кажуть: «Пане докторе, робіть–робіть. Зараз будуть усі медикаменти». Відчув, що прийшли свої.
За 800 метрів — уже ворожий блокпост
— Хірургія — це тяжка фізична й емоційна праця. Багато однокурсників давно в землі лежать, — ділиться міркуваннями Олександр Ковальчук. — Товариш по інтернатурі поїхав працювати в Станицю Луганську. Під час операції інфаркт схопив — помер. Ми черствіємо, стаємо циніками. Але людських рис не втрачаємо. Все переживаю, потім ночами не сплю. Тільки почую міський дзвінок, розумію — з лікарні. Серце одразу сильніше стукає. В голові думка: що там сталося? Один із пацієнтів мав штучний клапан у серці. З ним приїхав воювати. Через серцеву недостатність у нього попухли ноги. Дивувався — як таку людину пропустили?
Стало легше, коли почали приїжджати лікарі-добровольці.
Раніше в Попасній була тільки лікарня для залізничників. Інші їхали в Первомайськ. Тепер їх об’єднали й намагаємося своїми силами надавати всю медичну допомогу тут. Нам потрібні спеціалісти. Якось приїжджав депутат німецького бундестагу. Питає: «А далеко оті?» «800 метрів», — відповідаю. Він уточнив: «800 кілометрів?» За 800 метрів знаходиться ворожий блокпост, за 4 кілометри — вже «братья». Стріляють періодично. Якось тут у дворі впала міна. У поліклініці всі вікна повилітали. Поставили нові й дах поміняли. Під час обстрілів є відчуття адреналіну. Страшно, якщо покалічить, відірве ногу чи руку. Миттєвої смерті не боюся.
У місті побільшало проукраїнських жителів. Мають можливість порівняти, як живуть там і тут. За останні п’ять років Попаснянська центральна районна лікарня дуже змінилася. Близькість лінії фронту не завадила придбати нове обладнання, розпочати ремонт, набрати в штат молодих лікарів. Їх забезпечують не тільки зарплатою, але й житлом. А ще вони набувають досвіду, якого не отримаєш в інших лікарнях. Кадрове питання стоїть настільки гостро, що медзаклад навіть оплачує навчання студентів–контрактників за умови їхньої подальшої роботи в Попасній.
«Людина пригодиться в тому місці, де народилася»
Не оминути і розчарувань. Не всьому колективу підходить така шляхетна, але все ж екстремальна робота неподалік від лінії розмежування. Сам Олександр ставиться до небезпеки по–філософськи.
— Був у нас доктор, поїхав. Ми навіть не попрощалися. Він мені потім по інтернету написав: «У вас стріляють…» Ну стріляють, так. Можна будь–якої миті потрапити в аварію. Потонув, блискавка вдарила… Якщо звертати увагу на це, то можна увійти в себе, і все життя у тебе мине в якомусь, знаєте… очікуванні, — каже лікар.
Щоб дистанціюватися від війни, Олександр Ковальчук займається бджолярством. Його будинок на в’їзді в місто час від часу тремтить від обстрілів із «Градів».
Ми вже звикли до тих вибухів. Навіть підозріло, якщо тихо. Коли стріляють, знаємо, що вони там, що не підходять крадькома ближче. Донька запрошувала в Англію: «Їдьте до нас. Жити є де». Відмовився. Не знаю, що там робити. Вірю, що людина пригодиться в тому місці, де народилася. На пенсії хочу пожити у своє задоволення. Поселюся в Карпатах — чисте повітря, вода. Піду, коли в лікарні будуть сучасна апаратура й підготовлені кадри.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
