Колись у Львові можна було заколядувати під вікнами, а колядників та вертеп легко впускали до себе додому – навіть у радянські часи, коли таке святкове дійство могло завершитись чималими проблемами для його учасників.
ZAXID.NET зібрав кілька історій про те, як львів’яни відроджували традицію різдвяного вертепу і продовжують це робити.
Коляда для вічного революціонера
Для українського дисидента та проректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича Різдво було авторитетним святом, бо виростав він у традиції колядок і впродовж всього часу було загальне правило для дітей ходити на коляду, незважаючи на те, що говорили в школі. Хоч часто вчителі чатували біля церкви і слідкували, чи не йдуть їхні учні туди. Але це здебільшого було під час Великодня. Різдво припадало на канікули, тож школа начебто не мала відповідальності над дітьми.
«Тоді коляда виглядала цілком інакше, бо сьогодні люди не пускають у хату просто так. Вже зникає ця традиція. Тепер всі будинки на домофонах та замках. А тоді можна було заколядувати під вікнами, і колядників пускали додому. Тоді були сніжні зими, то був гарний зимовий варіант і дуже це тепло приязно виглядало в моєму дитинстві загалом».
Втім, як виглядали саме львівські коляди Мирослав Франкович не знав, бо їздив на свята додому в Дрогобич. Тільки прочитав пізніше про них. Каже, що у Дрогобичі дисидентських коляд не було. А вже спільна дисидентська коляда відкрилась для нього в Києві, коли переїхав туди після закінчення інституту. Коляда була пов’язана з товариством Леопольда Ященка, який організовував колядки. Молоді дисиденти збиралися ватагою від шести до десяти людей з його україномовним товариством у Києві: один з засновників Гельсінкської групи Микола Матусевич, теперішня історикиня Наталя Яковенко, хористки Алла і Людмила з хору Леопольда Ященка. Збиралися колядувати 31 грудня, а не на Різдво, бо так було легше подати для влади, що ці зустрічі влаштовували в честь Нового року.
«Як правило ми починали з Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Він любив ці моменти, дуже чекав на них. Ця коляда відзначалась тим, що ми співали не тільки коляди, але також його улюблену пісню «Вічний революціонер» на слова Франка. І ми знали, що він любить цю пісню, тому співали. Він струнко стояв і трепетно сприймав. Також ми ходили до Михайлини Коцюбинської, заходили до вдови Бориса Гмирі (ред. – видатний оперний і камерний співак) недалеко від Хрещатика. Хоч вона і не була дисиденткою, але радо нас приймала, знаючи про нашу критичність до влади, показувала речі пов’язані з Борисом Гмирею. Пам’ятаю вишиванку у вигляді волошок. Дотепер цей візерунок у пам’яті», – розповідає Мирослав.
Вертеп у Львові 1972 року (фото Історичної правди)
Зазвичай тоді ходили особистісними адресами.
«Ми, ідучи-переходячи, по Києву, заходили в переважно в продуктові крамниці, бо лиш вони працювали до вечора. Починали колядувати і нам продавці давали цукерки. Їхали в тролейбусах, трамваях і відразу заходили зі співом. Дуже гарно нас зустрічали», – згадує Мирослав.
Але з вертепом тоді не можна було ходити, навіть зірки не було. Вдягалися у святковий національний одяг, імітувавши перебиранців. Зазвичай співали і галицькі колядки: «Нова радість стала..», «Бог ся рождає…», які були загальновідомі, і ще дохристиянські: «Дай бабо пирога, як не даси пирога, візьму вола за рога…». Тоді популярною була «Добрий вечір тобі…». Тоді у ватаги була коза.
«Смертонька… я не пригадую, була здається. В цій ватазі ми організовували вертеп з колядками і віншуванням, але без шопки та інших персонажів. Тому я це називаю ватагою колядників», – згадує Мирослав.
Владі це не подобалось, тож вона робила всілякі спроби не допустити вертепу. У 1975 році Миколу Матусевича заарештувало КГБ на 15 діб, влаштувавши провокацію, ніби він напав на хлопця.
«Вони знали, що ми готуємо вертеп і думали, що таким чином наша ватага не буде ходити. Але ми подумали, що йдемо в будь-якому разі. Знаючи, що будуть різні провокації, ми взяли із собою паспорти і мали правило: жодного алкоголю. Бачили, що за нами ходила міліція і час від часу говорили нам «расходиться», але не арештовували», – розповідає Мирослав Маринович. Тоді це було для них свято з напруженням.
У рік з 1976 на 1977 колядники ходили Києвом і підішли до будиночку Заньковецької, аби заспівати коляду й згадати в’язнів, які були в таборах.
«Ми навіть заспівали коляду в той час, коли в таборах був Новий рік, щоб бути духовно з ними. Нас дуже боліло, що влада хотіла зліквідувати ті традиції, елемент спротиву владі був перший і очевидний. Хоча з іншого боку всі страшенно любили колядувати. Для мене не мислимий новий рік без Коляди. Зараз я не ходжу під вікнами не співаю, але дома в родинному колі – так», – каже Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович з дружиною (фото з Facebook)
Мирослав Франкович згадує кумедний і симпатичний, за його словами, випадок з табору. То було його перше Різдво у таборі, 1978 року. Тоді він відбув уже півроку зі свого терміну і здружився з Євгеном Сверстюком, якого якраз перед Різдвом мали забрати на заслання. Деякий час Сверстюка тримали в будиночку штрафного ізолятора, про що знав і Мирослав.
«Між нашим бараком і цим будиночком був такий дріт. Але я в той Святий вечір ходжу-ходжу, місця собі не знаходжу, думками вдома і думаю собі, вийшов, подивився і бачу, що світить віконечко в камері і я знаю, що там тільки Сверстюк. І кватирка так трошечки відчинена. Тоді не було холодно. І я собі подумав: а що, якщо я підійду до того дроту, до будиночка і почну співати, може він почує. І я так зробив: підійшов і починаю співати: «Нова радість стала…». Через якийсь час виходить наглядач з будиночка і почав кричати, що я порушую режим. Я припинив співати, щоб не перетворювати коляду в протест і демонстрації і повернувся щасливий, бо якщо почув наглядач, то, напевно, почув і Сверстюк. Потім питав у нього, але він не чув, на жаль», – згадує Мирослав. Наступного дня викликає його опер-працівник. І каже: « Вы зачем нарушали режим?» Він відповів, що не порушував режим. Працівник почав зачитувати йому акт про порушення режиму, де були слова : «…он нарушал режим і пел монархические песни». «Я остовпів і дивлюся на цього опера і не можу нічого зрозуміти. І опер трохи розгублено дивиться на мене, бо знає, що я український буржуазний націоналіст і я не можу співати «монархические песни». Раптом починаю дико сміятися. Згадав, що коли наглядач вийшов, я співав куплет «Ой ти царю, царю небесний Владарю». Я тоді був страшенно зворушений і сміявся, що отак з українського буржуазного націоналіста став монархістом».
Мирослав Маринович каже, що завжди організовував коляди, які вони співали з ув’язненими. В таборі був акордеон, на якому Мирослав грав, а всі навколо нього співали. Один з років був спокійним, вони не були в конфлікті з адміністрацією.
«Якраз тоді, на Святий вечір, був українець – капітан Рак. І ми тоді пішли до нього на жарт і заспівали йому коляду».
Ректорський вертеп УКУ в 2009 році
А вже згодом Мирослав таки стане Іродом у ректорському вертепі у 2009 році.
«Ми страшенно ганьбилися тоді. І саме тому вже у наступні роки ніхто не хоче поновляти вертеп, крім мене. Чому ми ганьбилися? Ніхто не вивчив слова. Відповідно, ми пішли на першу коляду до Редемптористів – і це була цілковита ганьба. Я пригадую, як отець Андрій Михайлейко вийшов, а він був ангелом, здається. І так щось говорить-говорить, руку підняв і зупинився. Забув слова. І так стояв якийсь час. Ми страшенно плуталися. Отець Богдан Прах не був тоді ректором УКУ, але він ходив з нами. Він мав баян чи акордеон і грав. Ректорат не був на висоті», – сміється Мирослав. Але до того моменту, коли цей вертеп показали в університеті, вже всі вивчили свої ролі.
Чортиком у вертепі страшенно любив бути владика Борис Гудзяк, тоді ще просто отець Борис. І всі любили бачити його в цій ролі. «Я був іродом, бо моїй фігурі це найбільше відповідало», – згадує Мирослав. – «В нашому вертепі ми не давали образу жида і свого часу ми з Владикою Борисом звернулися з тим, щоб відмінити цей персонаж. І мені прикро, що цей образ є досі».
Мирослав Маринович стверджує, що зараз так не ходять багато, як це було, наприклад, у 1988-1989 у Дрогобичі, коли він там жив. Після довгого стримування все місто вивалило на коляду, неможливо було пройти. Та все ж, Мирослав Маринович вважає, що бажання водити вертепи і колядувати має бути власним, а не з примусу.
«Це дуже добре ілюструє принцип забороненого плоду: доки він заборонений, він бажаний і привабливий. Коли він доступний, то втрачається це відчуття. Це я помітив у школі, коли приходив розповідати про Різдво і коли питався дітей, чи вони вже готуються до Різдва. Наприклад, мене вражає те, що я, людина, яка тримала 20-денну голодівку за право читати Біблію, зараз не читаю її так часто. А тоді для мене це було надзвичайно важливо», – розмірковує колишній дисидент.
Вертепи без Ангелів
Родина Калинців чи не найбільше постраждала під час так званої Арештованої коляди 1972 року. Про період початку 1970-х окремі дитячі спогади збереглись у Дзвінки Мамчур-Калинець, доньки Ігоря та Ірини Калинців. Вона знала, що батьки разом із друзями організували вертеп, з яким ходили колядувати в ніч на 1971 рік. Вона на той час була на канікулах у бабусі у Ходорові і, звісно, її не взяли. Тож вона мріяла потрапити у вертеп наступного року.
Коляда у хаті Іваничуків, новорічна ніч 1971-72 рік. Наступного дня відбулися масові арешти (фото Наталі Іваничук)
«Вчилася я тоді у 2-му класі. Ми готувалися до участі у вертепі, розучували ролі, шили костюми і виготовляли маски. Звісно, це робили дорослі, але нам здавалося, що наша допомога теж була вагомою. З дітей нас було четверо: Оксана Гель, Тарас Осадчий, Валентин Мороз-молодший і я. Саме тоді познайомилася з Василем Стусом», – розповідає Звенислава Ігорівна.
Пригадує, що він розповідав дітям якісь історії чи казки. «Але це тоді не виглядало чимось особливим, бо феєрія карнавалу нас дуже захопила: і маски, і колядки (на вулиці ми заміняли слова, а в хатах співали про народження Христа), і реакція людей», – каже Звенислава. Адже колядки, вертепи на той час були поза Львовом: звучали хіба по хатах і на селах. У центрі Львова таке дійство було надзвичайним. Вже потім Дзвінка дізналася, що батьки і більшість їхніх друзів здогадувалися про арешти, що можуть відбутись в найближчі місяці.
Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура (“циган”), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані. (фото: Історична правда)
У 1987 році до помешкання Калинців прийшли друзі з вертепом. Тоді ще по вулицях не ходили в костюмах і в масках. Та наступного року Товариство Лева взялося за відродження різдвяних традицій, у першу чергу – вертепів. В Товаристві одночасно було декілька вертепів, які мали різні сценарії. Спочатку до них на етнографічну секцію хтось приніс сценарій із села Пикуловичі, який взяли за основу. Але і самі писали, підбирали сцени відповідно до політичних подій і актуальних подій.
«Мама моя писала дуже цікаві сценарії, пригадую вертеп «Маски». Я теж писала сценарії, використовуючи і традиційні персонажі, але були і нові, як от омонівець. Була «березою» (людина, яка організовувала і «вела перед»), а у вертепі зазвичай мала роль ангела, мій чоловік мав різні ролі: Ярослав Мудрий, гуцул», – згадує Дзвінка.
Анатолій Мамчур і Левко Захарчишин (останній – нині генеральний консул України у Гданську) (фото: Збруч)
Саме вертепи Товариства Лева вийшли на центральні площі і вулиці міста Львова: тодішня комуністична влада після тривалих переговорів і тиску дозволила вертепи, але без ангелів.
«Чортики? – прошу дуже, але ангелам – зась. Звичайно, всі персонажі вийшли в костюмах, і ангели з крилами у білих одягах. Ми відшуковували різні колядки, на той час маловідомі. Пригадую, як люди плакали, коли ми вперше співали колядку «Сумний був той Святий вечір…», – каже Дзвінка Калинець.
З вертепами вони їздили по всій Україні, були у Вільнюсі. Особливо пам’ятним для Звенислави Ігорівни став перший вертеп на київській сцені палацу «Україна». Там були колядки, де славили Бога, і сцени, де Добро поборює Зло.
«І вже тоді українці почали усвідомлювати, що впала віковічна заборона і ніхто вже не зможе зупинити змін. Такі були останні 80-і і початки 90-х років. Повні надій, боротьби, але, головне, творення України», – стверджує Дзвенислава Мамчур-Калинець.
Дзвенислава Калинець-Мамчур і Ірина Вовк (фото: Збруч)
Балаганні, ряжені
Родина Володимира та Мирослави Кривдик водять вертепи у Львові вже 37 років поспіль. Ця традиція передалась від батьків до їхніх дітей: теперішньої директорки театру ляльок Уляни Мороз та актора театру Лесі Українки Романа Кривдика. Уляна і Роман від самого дитинства брали участь у родинних вертепах, що частково вплинуло на їхню професію і бажання створити власний експериментальний театр.
Вже в старших класах Володимир Кривдик почав з однокласниками робити вертепи. Ходили по багатоповерхівках і не могли вміститися в квартири, бо їх було двадцятеро. Одного разу двоє чи троє колядників вийшло з провулку на головну вулицю.
«Колядуючи, ми не побачили, що за нами їде міліцейський «бобік». А ми перші відірвались від товариства, міліція нас обігнала зупинилась десь за метрів 20, і вийшли ті міліціонери. Чекають. І ми стали. Я так оглядаюсь назад, виходить п’ять чоловік, а потім ще п’ять і ще. Подивились, що нас стало багато, то міліціонери сіли і поїхали», – згадує Володимир.
У 1979 році у Львові створився молодіжний театр «Мета», і Володимир Кривдик став його старостою. Вже у 1981-му вони почали влаштовувати влітку свято Івана Купала, а взимку – вертепи, які були свого роду вербувальними неформальними подіями для нових учасників театру. Ініціаторами театру стали актори театру юного глядача: такий пан Загайський і Роман Біль. Вони також принесли перший сценарій вертепу, але то був такий середньостатистичний сценарій, який кожен собі вдосконалював.
«І я завжди сміявся, що професійні актори були царями, грали епізодичні ролі, а я був Іродом. Останні мало не 40 років я Ірод. Це моя забита роль. Для нас вертеп був тоді віддушиною від інших театральних вистав із строгим режисером Шумейком», – пригадує Володимир Кривдик.
На перший день Різдва молодь ходила вертепувати у двір недалеко біля теперішнього дому Володимира, і на Збоїща. На другий день Різдва ходили вулицею Науковою, а на третій – на Кривчиці.
Десь за часів Андропова режисер театру Шумейко приніс сценарій вертепу Валерія Шевчука. Але тоді не його можна було ставити. Вже у 1986-му той вертеп поставили на сцені. То була повноцінна вистава на дві з половиною години.
У товариства Лева теж був самодіяльний театр «Не журись». Як утворилося товариство, то театр «Мета» разом з Сашком Кривенком, Ігорем Марковим, Тарасом Стецьківим і ще кількома акторами з театру Товариства поставили виставу «Шевченко очима поколінь».
«І ми з нежурисями робили вертепи. Але вони були дуже балаганні тоді», – згадує Володимир.
Якось Володимир Кривдик повіз дітей до Києва: намагались колядувати в переходах і метро, але люди не зупинялися, щоб подивитись. І кидали копійки під ноги. Один чоловік їм сказав: «И вас с празником. А из какой вы секты?»
Роман Кривдик добре пам’ятає, як дванадцятирічним хлопчиськом загубився в Києві, коли батько повіз гурт дітей колядувати і знайомити з столицею. Каже, що якийсь хлопчисько в маршрутці свого батька запитав «А почему этот дед Мороз такой маленький?». На Романові тоді була татова сорочка до колін і жіноча перука замість бороди. А в Лаврі їх назвали «ряженими» і змусили зняти вертепний антураж, аби можна було зайти на територію.
Фото з поїздки до Києва. Сімейний альбом.
Та, окрім дивних вражень, у столиці колядники дещо знайшли.
«В Києві ми вперше почули колядку Сковороди «Ангели знижайтеся» і тоді наші музиканти з вертепу швиденько записали ноти, хоч були дуже втомлені. Це була така наша знахідка. Потім її видали у видавництві «Свічадо» і ця колядка поширилась», – розповідає пан Володимир.
У 1992-му сім’я Кривдиків переселилися в інший дім і почали влаштовувати домашній театр, який ставив вертеп.
«Тут вміщалося сімдесят гостей і ще вертепи зо сімдесят чоловік. Найгірше, що було тоді, – це не було чим дихати. Приходили пластуни, кілька учасників з хору «Дудариків», де співав один з моїх синів. Інколи вертепи стояли в черзі в коридорі», – сміється голова родини.
Фото з сімейного архіву
Теперішня керівниця лялькового театру Уляна Мороз та актор театру Лесі Українки Роман Кривдик перейняли традицію вертепу від батьків і зі своєю театральною майстернею «Мистецький простір» також водять вертепи щороку. Не водили хіба під час Революції Гідності. Вони намагаються щороку колядувати на добру справу. Коли Роман був в АТО, то збирали на машину і на допомогу його побратиму, який не мав коштів на лікування. А цього року вони підтримають геріатричний пансіонат.
Вдома в Уляни тривають останні репетиції. Цього року вони повернулися до лялькового вертепу, як робили колись.
Репетиція (фото Діани Горбань)
«Ляльковим традиційним вертепом краще передати масштабність цього свята. Бо є два світи – людський у шопці, який є обмежений. І є вселенський, який виходить за межі шопки. Й Ісус є серед людей, і на небі», – каже Уляна Мороз, перекладаючи ляльку Ісусика з колиски до зірки.
У своїх вертепах майстерні «Мистецький простір» учасники використовують здебільшого християнські колядки. Вони відомі тим, що поєднують відомі мелодії із словами з коляд. Наприклад, минулого року це була мелодія з серіалу «Гра престолів».
Минулорічний вертеп в Шевченківському Гаю. (фото з Facebook)
Нині знайти у Львові вертеп – не проблема. Щороку в Шевченківському гаю чи просто вулицями на Різдво ходитимуть безліч колядників, у масках та під різдвяною зіркою. І ніщо довкола не нагадує про час, коли вертепи ховали у перевірених квартирах, а саму різдвяну зірку – у торбі.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини