З нецензурного запрошення на бій починалися багато битв запорозьких козаків. Це був герць – перевірка своєї мужності і проба сил суперника перед загальною сутичкою, – пише WAS.
Герці – унікальна воєнна практика в Європі, де тисячу років правили важкоозброєні вершники в обладунках. Спостерігати герці можна було лише у битвах із запорозькими козаками. Татари також практикували подібні вилазки, але завжди з практичною метою захоплення полонених. На відміну від українців, їхні знатні воїни не лізли на рожен.
Перед битвою запорожці влаштовували низку сутичок. Кілька козаків групою під’їжджали до лави суперників на відстань мушкетного пострілу. Починався смертельний танець: вони джигітували, сипали лайкою та викликали супротивників на дуель.
ТОНКОЩІ ГЕРЦЮ
Козаки кружляли в 100-150 кроках від лави суперників – поляків, турків чи московських стрільців. Це досить близько, щоби почути образи, але далеко для прицільного пострілу з мушкета. Стриматися було складно. Часто піхотинці палили по козаках навмання, а вершники ламали шеренгу в спробі їх наздогнати.
Герці – це ще й розвідка. Виїжджаючи глибоко за лінію роз’їздів, загін міг викрити засідку або розвідників суперника, визначити зручні для маневру особливості місцевості.
Але перш за все козаки гарцювали для демонстрації відваги, морально пригнічуючи супротивника. Вони крутилися під кулями і ядрами, створюючи ілюзію своєї невразливості. Нахабство у запорожців поєднувалася з досвідом професійних солдатів: ті, хто приймав їхній виклик, нерідко гинули. А в ті роки перша кров перед боєм багато значила для бойового духу всього війська.
ЧЕРЕЗ ГЕРЦІ – НА ВИБОРИ
Траплялося, що поєдинки ставали частиною передвиборчих кампаній. Щороку першого січня на Січі відбувалися вибори керівництва – обозного, судді, хорунжого, писаря, скарбничого і кошового отамана. Процес контролювали гетьман і старшина, але вирішити справу могла і маса козацької голоти. У всі часи рядові бійці поважали хоробрих командирів. Раз по раз сотники і полковники виїжджали на вузьку смужку землі між арміями, ризикуючи життям заради авторитету.
Так, уманський полковник Іван Ганжа, ветеран походів на Крим і Дунай, здобув велику славу в поєдинках сам на сам. На березі річки Пилявки на чолі уманців він потурбував польський табір, гарцюючи і нав’язуючи дуелі. В одній із сутичок полковник був убитий крилатим гусаром. Український хроніст зауважує: загинув, бо не помолилися перед боєм.
Попри подібні випадки, козаки продовжували вилазки. 13 вересня 1648 року поляки не витримали насмішок гарцюючих суперників і кинулися вперед через вузьку греблю. Козаки і татари вдарили по ним з двох сторін. Результатом розгрому стали тисячі вбитих, втрата 98 гармат і величезного обозу.
Козаків виховували на піснях і байках про герці, і молодь залюбки встрявала в бій. Це була можливість вперше почути свист куль над головою і помахати шаблею поряд із легендарними бійцями. В герцях вчилися стріляти впритул з пістолів, рубатися один на один, швидко вивозити поранених.
Майже в кожному герці запорожці зазнавали втрат. Ті, хто успішно проходив цей кривавий відбір, ставали елітою однієї з кращих армій тогочасної Східної Європи.
«ВИРОЩЕНІ В ПРАЦІ, ЯК СКІФИ, ЗАГАРТОВАНІ ВИПРОБУВАННЯМИ, ЯК ГУНИ, ПРИРОДЖЕНІ ВОЇНИ, ЯК ГОТИ, ЗАСМАГЛІ НА СОНЦІ, ЯК ІНДІЙЦІ, І ЖОРСТОКІ, ЯК САРМАТИ. ЛЕВИ У ПЕРЕСЛІДУВАННІ ВОРОГА, СХОЖІ НА ТУРКІВ У ПІДСТУПНОСТІ, НА СКІФІВ – У СВОЇЙ ЛЮТІ, ВОНИ Є ХРИСТИЯНАМИ ЗА ВІРОЮ», – ФРАНЦУЗЬКИЙ ІСТОРИК Н. ДЕ БАРТЕНОН ПРО КОЗАКІВ, 1608 РІК.
Обкладинка – bukinfo.com.ua
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
