– Мам, не варто йти в церку Московського патріархату, – кажу я мамі.
– Та знаю, – відповідає вона. – Але наша українська церква далеко, мені незручно і довго. І я ж не в церкву йду, а до Бога.
– Мам, ну ми вже майже отримали Томос, з нашого митрополита зняли анафему – і він більше 20 років чекав того і вірив, що так і буде! І 300 років ми не мали своєї церкви! Ми 300 років цього чекали! – емоційно розказую, наче то я 300 років чекала і страждала.
Мама слухає. І раптом каже: – А в московській церкві священник вже сказав, що ніякі вони не руські, а наші, українці. І земля українська. І люди. І ще священник сказав, служби скоро будуть українською мовою відправляти.
Але в неділю відвезла я маму в одеський Свято-Троїцький гарнізонний храм. Там було багато військових, учасників АТО, волонтерів…
А сьогодні мама телефонує. З пропозицією:
– Я оце подумала – треба все-таки , щоб храми були вже нашими, українськими. Всі. Щоб не треба було далеко їздити. Люди наші, земля теж, а поминають Кіріла. Ти там спитай в Києві, коли?
Оце питаю.
А мама продовжує замальовувати картини за номерами. Ця робота – одна із найскладніших. Як сказала моя подруга-художниця – легше написати роботу по новому, аніж там потрапляти в контур.