Шевченко, якого ми не знали
Яких жінок любив, яким напоям надавав перевагу і з яких елементів метафізики складався його світ? Далеко не все, що варто знати про Шевченка, можемо прочитати в книжках і дізнатись зі шкільної програми. uamodna.com вдалось поспілкуватися з відомим літературознавцем, дослідником творчості Кобзаря – професором Леонідом Ушкаловим, який відкрив кілька таємниць душі та долі народного генія.
Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо самих себе. Ми дивимось на нього, як у дзеркало. Задля чого? Щоб розуміти Україну, любити її. Шевченківська картина України була барвистою і грандіозною. Він покинув її у чотирнадцять років, тому запам’ятав і описував рідний край таким, яким той здавався в дитинстві. Саме тому найкраще і дуже особливо сприймають сюжети Шевченка діти – з тією серйозністю, на яку не здатні дорослі. Їм легко пояснити його світ – світ не предметний, а світ ідей, які перегукуються між собою. Це прекрасна природа, величні могили, які постають декораціями до історичних сцен, і народні пісні, яких митець знав тисячі. Саме такий шевченків обрій легко подружить малечу з генієм, а дорослим допоможе заново побачити Тараса Григоровича, як реальну живу людину.
До речі, хто чув, як співає Шевченко, той оцінював його голос вище за поезію. Разом з тим Україна у Тараса – це ідилічний пейзаж, який доходить рівно до горизонту.
Саме поняття горизонту мало для нього особливе значення. Дивлячись на світ очима художника, Шевченко замість фарб і пензля використовував слова та описував світ явний і той, який йому завжди хотілось пізнати, як щось нерозривно єдиноціле. Він бачить там, на горизонті, світло свободи, надію. Іронічно і розпачливо на горизонті зникають друзі та близькі під час розлуки; розчиняється старий світ під час частих прощань з минулим у сюрреалістичних снах. Складний ландшафт природи переходить у ландшафт душі, коли він, наприклад, говорить про киргизькі степи.
Метафізичний горизонт служить чудовою ілюстрацією до життя Тараса Григоровича. Горизонт у Шевченка – це межа між явною і прихованою частинами світу. Та лінія, куди він постійно намагався зазирнути і зрозуміти, що ж там ховається. Усі добре пам’ятають сюжет, коли малий Тарас ходив шукати залізні стовпи, що підпирають небо. Він вірив, що за незвіданим і таємничим горизонтом буде кінець зрозумілого світу, щось невідоме, тому марив туди потрапити. Але яким же сильним було розчарування, коли в дорозі горизонт все віддалявся і віддалявся, а згодом, за його обрієм відкрилось таке саме село, як і їхнє. З того юного дитинства для Шевченка горизонт став екзистенційною категорією.
Уже у зрілому віці він писав, що горизонт має для нього невмирущу принадність:
“Мене завжди тягне подивитись, що за ним ховається. Це почуття не дає спокою. І я все життя лишався людиною, яка прагне зазирнути за горизонт, цю безмежну, бентежну межу між явною і прихованою частинами світу”.
І він часто це робив – зазирав за горизонт свого суспільства і за межі свого часу.
Але, що таке час? Ще одна категорія, яку по-особливому сприймав і розумів Шевченко. Він визначав його якось психологічно, порівнював з дощем і відчував певну ілюзорність того, що ми називаємо часом. Адже минулого вже немає, майбутнього ще немає – є тільки те, що ми називаємо нині. Цю невловиму межу між спогадами і сподіваннями Шевченко відчув дуже тонко і багатовимірно. Різний історичний час він не просто інтерпретував у своїх творах, а пропускав через себе, і головне – розумів. Він черпав це розуміння з книг, серцебиття і простору. А єдиний золотий годинник у поета з’явився незадовго до смерті. І, як згадує Костомаров, він тішився ним, як мала дитина.
“Шевченко взагалі був великою дитиною. Великою малою дитиною, – каже професор Ушкалов. – Він мав дуже тонку натуру з раптовими перепадами настрою: то він щасливий, то за мить плаче, то різко знову щасливий. Це психологія тонко зорганізованої душі людини-митця, генія. Таких людей легко травмувати, тому вони ховаються за масками іронії та епатажу. Він був дуже іронічний, разом з тим – дуже спокійний, з вселенським реалізмом, але і з містицизмом в душі. Це ми бачимо з його щоденника, листів і спогадів про нього. Він сприймає світ з гаслом Хмельницького: що буде, те буде, а буде, що Бог дасть. А ще він почувався пророком. Інакше не написав би того, що написав. Відчуття власного пророчого покликання давало йому силу і можливість жити у всіх тих життєвих випробуваннях”.
Щоб молодим людям краще зрозуміти Шевченка, Леонід Ушкалов радить звернутись до листів і щоденника Кобзаря.
“Перше, що мене зачепило – це лист до Миколи Осипова. Він ніколи не писав великих листів. А тут написав довжелезного, де розповідав легенду про розкаяного грішника, проектуючи її на самого себе. Потім варто почитати його щоденник. Колись казали, щоб зрозуміти Шевченка-поета – треба читати Кобзар. Щоб зрозуміти Шевченка-людину – треба читати щоденник. А далі переходити до поезії, прози, до його нотаток, які він робив в археологічних розвідках, працюючи штатним художником.”
Проте, не можливо зрозуміти і повною мірою прийняти Шевченка у якійсь одній його іпостасі. Щоб осягнути його – варто говорити про шевченкізм як такий, що є сумою усіх його творчих та духовних граней – лише так ми зможемо сприйняти поезію Тараса Григоровича, як належить.
Шевченко – постать ренесансного типу. Він актор, співак та режисер, який навіть на засланні пробував робити спектаклі. Його не можна збагнути ані у романтичній стилістиці, ані у трагічній. Адже він – не форматна людина. Скульптор, художник, фотограф. Шевченко є автором понад тисячі полотен: пейзажі, портрети, картини на історичні теми. Зрозуміти Шевченка, не знаючи, що він був прозаїком, драматургом, перекладачем, публіцистом, театральним критиком, неймовірним театралом, мандрівником, винахідником, археологом – не можливо. Він застосовував новаторський спосіб гравюри, експериментував, змішував хімікати, пробував опанувати техніку акватинти.
Також його можна вважати експериментатором у малярстві, поезії та фотографії. Після того як Шевченко повернувся із заслання – він мав стати професійним фотографом. Друзі пропонували організувати йому майстерню, купили техніку, щоб він міг так заробляти на життя, як це робили багато художників. Тарас Григорович пробував фотографувати, але швидко відмовився від цього заняття. Він вважав, що дагеротипія – це не мистецтво, а справа фізики і хімії. А він був митцем. Тому вирішив займатися офортом. Шевченко любив Шекспіра, в оригіналі читав польську поезію, розумів французьку, а його мандрівна бібліотека (бо ж власного дому Кобзар ніколи не мав) була переповнена книгами та літописами з історії.
А найголовніші події у житті Шевченка траплялися навесні: навесні він народився, отримав свободу, навесні вийшов “Кобзар”, навесні опинився за ґратами, знову почув про свободу і… зрештою, навесні Тарас Шевченко помер. А останнє, що спробував він перед смертю – був чай з вершками, який він отримав з рук свого слуги.
Як не дивно, Шевченко вів богемний спосіб життя, адже спілкувався з найбільш освіченою мистецькою елітою свого часу. Він вживав вишуканий алкоголь – наприклад вина “Вдова Кліко” і ром, дуже любив каву – навіть досліджував її історію на українських землях та смакував елітними китайськими та фруктовими європейськими чаями.
А ідеальною жінкою чистого українського типу для Тараса Григоровича була дружина Пантелеймона Куліша.
Проте, професор Ушкалов пропонує не вірити чуткам про їхні стосунки, що заходять далі платонічної дружби та захоплення.
Лише усвідомлення цих багатьох іпостасей Шевченка, дослідження його біографії та знання фактів з його долі, що виходять за межі шкільних підручників, допоможуть нам правильно читати його поезію, розуміти картини і відчувати Тараса ближчим до нас.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
