Пісні Олександр Білаша стали народними, духовним небом України. Він створив особливий пісенний жанр – пісню з глибокою філософською і психологічною напругою, на зіткненні почуттів, на вічній драмі недосяжності гармонії у світі.
Олександр Білаш народився 6 березня 1931 року в селищі Гридизьк на Полтавщині у співучій селянській сім’ї. Мати, Євдокія Андріївна, вважалася першою співачкою на всіх сільських і родинних заходах, а батько, Іван Опанасович, грав на різних музичних інструментах. Тому Олександр чув живу пісню й музику з дитинства, умів по-справжньому любити і цінувати їх. Першим музичним інструментом, на якому навчився грати Олександр, була саморобна гармошка.
Після закінчення школи Олександр Білаш здійснив спробу вступити до Полтавського музичного училища, та, на жаль, вона не мала успіху. Всі свої твори він грав на слух, а нот зовсім не знав. Київська музична школа стала для нього справжнім інститутом знань, де він невтомно працював, засвоюючи музичні основи.
Потім було навчання в музичному училищі ім. В. С. Косенка по класу баяна у Житомирі, яке Олександр закінчив екстерном. Тут же й почав писати свої перші пісні. Популярними стали « Три подружки синьоокі», «Два кольори», «Ясени» та інші. А в 1951 році вступив до Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського на композиторський факультет. Його педагогами були талановиті діячі культури і композитори – М. Дремлюга, К. Данькевич, А. Свєчніков та інші. На останньому курсі консерваторії О. Білаш завершує роботу над симфонічною поемою «Павло Корчагін», паралельно працює над творами для оркестру: «Скерцо», «Весняна сюїта», балетна сюїта «Буратіно». Пише для голосу з фортепіано на власні тексти «Новорічний вальс», «Останній вальс» та інші.
В усіх своїх творах молодий композитор виявляє надзвичайну зрілість і винахідливість, уміння розвивати й поєднувати суперечливі мотиви, здатність до цілісного й діалектичного охоплення широкого тематичного полотна. В репертуарних збірниках для художньої самодіяльності, в газетах, журналах починають з’являтися пісні О. Білаша. Уже перші твори композитора вказують на особливе обдарування митця як лірика. Тяжіння до ліричних образів простежується і в поезіях майстра:
“Я вмер би того ж дня,
Коли б сказала мати,
Що я не зможу заспівати
Бодай одну з своїх пісень
Про Україну…”
Як симфоніст, він працював вже під час навчання в консерваторії. Цієї справи він не покинув протягом усього життя. До своїх інструментальних творів він повертається і в часи найнапруженішої праці над піснями. Від симфонічної йде не тільки до пісенної, але й до оперної музики, про що свідчать його твори «Гайдамаки», за однойменною поемою Т. Г. Шевченка, й моноопера «Балада війни» за віршем І. Драча. Йому належить музика опери «Прапороносці» за романом О. Гончара, симфонічна поема «Світанок на морі» і концерт № 2 для фортепіано з оркестром.
Кожна пісня О. Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш з творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.
До останніх днів життя Білаш продовжував писати вірші і музику. «Українська естрада переживає не кращі часи, теле- та радіоефір засмічений третьорядними творами, три акорди подаються як шлягери, безголосі співаки очолюють численні хіт-паради, немає особистостей, нових цікавих імен», — щиро переживав композитор. Він гордився тим, що його твори виконували такі майстри співу як Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Йосип Кобзон, Раїса Кириченко, Людмила Зикіна. Олександр Іванович вважав, що краще нехай його твори лежать у шухляді письмового столу, чекаючи свого часу, ніж лунатимуть з вуст безголосих «зірок». «Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів», — вважав маестро.
Олександр Білаш – лауреат премії імені М. Островського (1967), Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969), Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1975), Народний артист УРСР (1977), Народний артист СРСР (1990), Герой України (2001).
Помер Олександр Іванович 6 травня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Джерело: childlibr.org.ua
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
