Ексклюзивне інтерв’ю з актором — про театр, заздрість і новий проект.
Джерело: Високий замок
Коли ти — син відомих батьків, до того ж акторів, чиї обличчя не сходили з екранів кілька десятиліть, а на театральну сцену вони виходять і досі, непросто торувати самостійну дорогу. А якщо син обрав ту ж дорогу, що колись і його батьки, то від заздрісних коментарів на кшталт «ну ясно, батьки слівце замовили», вберегтися майже неможливо. Навіть якщо ти самодостатній і справді талановитий актор, на кому природа «не відпочила». Навіть якщо своєю працею і створеними на сцені образами довів, що батьки батьками, а ти — це ти… Можливо, варто було заявити про себе як про перспективного й непересічного актора, щоб на злеті кар’єри залишити не тільки сцену, а й рідне місто, і почати все спочатку в іншій країні, навіть — на іншому континенті. Саме так і вчинив Назар Стригун (на фото). А потім повернувся в Україну (щоправда, не до Львова, а до Києва), щоб уже вкотре почати спочатку і стати директором знаного дуету «ТЕЛЬНЮК: Сестри». І час від часу, за першої-ліпшої нагоди, приїжджати до Львова, проводити час з батьками і рідними заньківчанами. Нещодавно Назар кілька днів провів у рідному місті, встигнувши подивитися репетиції і прем’єрні покази нової постановки свого батька Федора Стригуна — вистави «Мазепа».
— Назаре, ви часто буваєте у Львові, хоча уже давно мешкаєте у Києві. Зараз приїхали провідати батьків чи мали ще якісь справи?
— Насправді, я не буваю у Львові так часто, як би мені хотілося. Частіше це буває проїздом, інколи навіть без можливості заскочити додому. І цього разу це не лише відвідини батьків. Я радий, що мій приїзд збігся з черговою батьковою прем’єрою — виставою «Мазепа» за п’єсою Юліуша Словацького. Чудова робота! Я у щирому захопленні від режисерського трактування тексту та роботи акторів. Що не образ — то повноцінна і глибока матерія! Могутньо! Шедеврально! У кращих традиціях великих європейських сцен! Впевнений, що й львів’яни належним чином оцінять цю виставу. Я приїхав до Львова за тиждень до прем’єри і мав можливість бути присутнім на прогонах вистави. Я бачив вже цілісний кістяк вистави, на який одягали «м’язи» та «шкіру», тобто костюми, декорації, світло тощо. Основна ж робота була зроблена до цього: у голові режисера та у репетиційній кімнаті з акторами.
— Ви починали свій творчий шлях актором на заньківчанській сцені і зіграли досить яскраві ролі, серед яких Ромео і Гамлет. Але потім багато років жили й працювали у США. Вам на сцені стало тісно?
— Ну чому ж тісно? Можливо, ви не пам’ятаєте, якими важкими були 90-ті, особливо кінець 90-х. Те, що я залишився в Америці (театр поїхав туди з гастролями. — Л. П.), було спровоковане лише економічною кризою в Україні. На той час я був щільно зайнятий у репертуарі театру ім. Марії Заньковецької. Інколи доходило до 20 вистав на місяць! І це у ті часи, коли зарплати не платили взагалі.
— Розкажіть про своє рішення повернутися в Україну.
— Я називаю це «точкою неповернення». Я зрозумів, що моя «американська консервна банка» закривається, і якщо я не встигну «вискочити», то цього вже ніколи не станеться. Я жодного разу не пошкодував, що повернувся, і вдячний усім, хто мене підтримав після багатьох років, прожитих за кордоном, усім, хто мене любив і хто на мене чекав. Ці люди зробили усе можливе, щоб моє повернення на Батьківщину, яку я вже не впізнаю, було для мене максимально безболісним. Завдяки їм знайшов у собі мужність повернутися і повірити у майбутнє своєї країни.
— Над чим зараз працюєте? Може, незабаром потішите новим проектом?
— Не маємо звички розповідати наперед про творчі плани проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Ми не комерційний, а мистецький проект. Не ставимо собі за мету «завоювати» мобільні телефони своїми рингтонами. У нас вищі цілі, тому творчість проекту поза часом. Вона була актуальна, є і буде завжди. Готується нова програма. Наразі більше сказати не можу. А щодо мене особисто, то зовсім недавно я закінчив великий звуковий проект. Аудіогід у Національному музеї у Варшаві буде звучати моїм голосом, тож, можна сказати, що я передав вісточку у вічність (сміється. — Л. П.). Окрім того, радо займаюся дубляжем.
— Ви народилися і виросли у Львові, тепер живете у Києві, бачили багато країн і міст. На вашу думку, де найкомфортніше жити і займатися улюбленою справою? Чи сниться вам рідне місто, коли ви далеко від нього?
— Найкомфортніше жити і займатися улюбленою справою там, де почуваєшся комфортно. Власне митець шукає не лише комфорту, а спокою для заглиблення у себе, зосередженості. А це може бути будь-де, і не обов’язково у місті, де він народився. Чи сниться Львів? Пригадую, у дитинстві часто літав над Львовом і увесь час намагався прошмигнути з ластівками під лініями електропередач.
— Відтоді, як ви перестали виходити на сцену як актор, ніколи не виникало бажання повернутися?
— Вважаю, що я відбувся як актор. Так, моя кар’єра не тривала десятиліття, але вона була блискучою (сміється. — Л. П.). Шекспірівські Гамлет та Ромео, Гриць з вистави «У неділю рано зілля копала…» Ольги Кобилянської, Збишек у «Моральності пані Дульської» Габріели Запольської, Зброжек у «Маклені Ґрасі» Миколи Куліша, інші ролі… Розумні люди кажуть, що колишніх акторів не буває. От і зараз сцена мені не чужа. Ще кілька років тому навіть не міг собі уявити, що вийду зі «Сестрами Тельнюк» на одну сцену і буду поруч не як їхній директор, а саме як актор. Я про проект «Шлях до свободи». Чи сумую я за сценою? Швидше, так, аніж ні. Сумую, коли бачу справді вдалу роботу, чудову гру та режисуру. Але цієї справжності стає все менше. Театральне мистецтво стає… мілководним.
— Ви — син відомих батьків. Чи дорікали вам колись «батьківською» протекцією? Чи заздрили?
— Маєте на увазі, чи був я «мажором»? (Сміється. — Л. П.). Чи був я «мажором» в артистичному середовищі 90-х? Я не впевнений, що таке могло бути взагалі. «Мажори» — це діти багатих батьків, які тринькають батьківські гроші і ні в чому собі не відмовляють. Можливо, у Києві могли бути такі, на думку спадають кілька прізвищ, але у Львові акторського «мажорства» не було! Одного разу один високопосадовець був щиро здивований, що мої батьки не мають ані машини, ані заміського будинку: «Як то, Стригуни не мають хати за містом? І машини не мають? Він же ж керує таким театром!..». Так, мій батько справді керує театром, він підняв театр на висоту, яка Києву і не снилася, вважає театр однією сім’єю, родиною… Чи мені заздрили? З відкритою заздрістю я не стикався, чесно кажучи, або не пригадую. Був ігнор, абсолютна інформаційна блокада, феномен «людини-невидимки». Все, що робилося у театрі ім. Заньковецької, гучні прем’єри, прекрасні вистави — усе замовчувалося. І не мало достойної оцінки ані серед львівської інтелігенції, ані серед театральних критиків, ані серед театральної спільноти Львова. Це, як хтось пожартував колись про театральну спільноту, тераріум однодумців. Творець хоче бути почутим і оціненим. А ігнор убиває творця. Тому, думаю, що так — заздрили. І зараз заздрять! (Сміється. — Л. П.). Після мого відходу з театру зникли справді хороші вистави, бо мені не змогли знайти заміни, і вистави довелося списати. Мені досі боляче і соромно за це перед батьком.
— Чи була у вас в родині проблема «батьків і дітей»?
— Напевно, що так. Але я не вважаю, що це проблема якоїсь окремої родини. Це світовий циклічний конфлікт поколінь. Загалом, чому молодість не поважає старість? Бо дурна! Повага! Повага і любов можуть подолати цей молодечий цинізм. Але усвідомлення і цінність поваги та любові приходить з часом та досвідом. Тому… це замкнене коло.
— Маєте хобі?
— Дивним (або не дивним) чином моя робота — це і є моє хобі. Я люблю те, чим займаюся, і не розподіляю свій день на «робочі години» і «відпочинок». Я увесь час у процесі. Це велике щастя і свобода. Люблю дивитися кіно і не люблю читати книжки. Люблю пограти у комп’ютерні ігри, але, чесно кажучи, вже й забув, коли востаннє це робив.
Довідка «ВЗ»
Назар Стригун — український актор, директор проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри» (Сестри Тельнюк). Народився 13 травня 1972 року у Львові, в родині відомих акторів Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого 1992 року. Протягом 1992−2000 років — актор Національного державного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, за плечима якого понад 20 головних ролей. У 1990-х роках зіграв у фільмах «Яма», «Останній бункер», «Карпатське золото», «Роксолана».
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
