«Ця «швидка» з 2014 року служила в Збройних Силах України. Цієї зими її зі швидкістю 30 км на годину пригнали у Вінницю. У ній працювали лише одна форсунка й наполовину — коробка передач. З електрики робочим було тільки дальнє світло. Ходова була жахлива, гальмувало лише одне колесо. Що стосується коліс, то гірше за ті, у які її було «взуто», можуть бути лише квадратні. Про зовнішній вигляд я взагалі мовчу. Ось таке «чудо» ми взялися відновити ще в лютому», — розповідає волонтер Денис Романовський про вже відреставрований Mercedes Sprinter
Фронтове авто вдалося відремонтувати за кілька місяців. Проте роботи було вдосталь. Чоловік признається, що впоратися самотужки навряд чи вдалось би. Долучилися спеціалісти, які на безплатній основі виконували ремонт, як-от з СТО «Доктор Дизель». Кожен працює за своїм профілем: хтось порихтував, хтось налагодив електрику, хтось пофарбував… Єдине, на що потрібні були кошти, — деталі. Але і їх придбали досить швидко.
Денис є волонтером іще з 2015 року. Спочатку допомагав знайомим, які пішли на війну: надсилав їм передачі через пошту й волонтерів. Але якось не вдалося відправити зібрані речі.
— Тоді з кумом Богданом подумали: чого б і самим не почати возити. Тим паче що автомобіль є. Щоправда, той легковий мікроавтобус треба було переобладнати на вантажний. Так і поїхали в район АТО. Але ту поїздку запам’ятаю на все життя. За три кілометри ми вісім разів ставали, поки зовсім не обламалися біля міста Ізюма, — пригадує Денис. — Та ще й поломка виявилася дуже серйозною, і ремонт потребував тривалого часу. Зупинився коло нас чоловік. Він мав такий бус, як і ми. Подумав, а тоді каже: «Тримайте ключі від моєї машини, перевантажуйте, що везете, і їдьте далі, хлопці ж чекають. Коли повернетеся, тоді й відремонтуємо машину». Так ми й зробили.
Із часом Денис вирішив ремонтувати фронтові автомобілі. Спочатку збирав гроші й платив за роботу, а віднедавна знайшов людей, які це роблять безкоштовно або власним коштом. Так шість авто вже на ходу та їздять у районі АТО.
— Рідко яка машина до нас приїжджає своїм ходом. Усі — на «сміття», — розповідає Денис. — Зараз розпочинаємо ремонт «буханки». Це уазик, який відпрацював на передовій три роки. Його нам пригнав боєць Олександр Балецький (позивний «Балу»). Та оскільки він помер, евакуаційний автомобіль передамо медикам у підрозділ, де служив «Балу». Плануємо, крім ремонту, дати автомобілю й позивний бійця. Так буде правильно.
Крім ремонту фронтових автівок, Денис Романовський створив з друзями громадську організацію «Вінсер», яка займається благодійністю та опікується незрячими. Для останніх вони проводять турніри із шахів та шашок.
— Я розумію їх, як ніхто інший, — говорить Денис. — У мене вроджена глаукома. І протягом життя потроху відмирав зоровий нерв, тому й зір я втрачав поступово. А останні два роки живу в суцільній темряві. Чомусь ніколи не акцентував на цьому своєї уваги. Тому впевнений: головне — бажання, тоді можна робити все, що цікаво, і насолоджуватися життям. У будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки. Я майже нічим не відрізняюся від інших. Коли повністю втратив зір, міг би сидіти вдома й скиглити. Але це не для мене. Поруч завжди були рідні, друзі та кохана Людмила. Вона робить все для того, щоб нам було комфортно працювати. Тож тепер ми разом їздимо в район АТО, вона — за кермом. Попереду в нас багато справ. Планую створити щасливу родину, стрибнути з парашутом, дочекатись миру й нарешті зайнятися своїми очима. Дуже хочу знову побачити цей прекрасний світ.
«Плести сітки приходять абсолютно всі: від бізнесменів до школярів»
Сотні «кікімор», флісових «бандажів-зігрівайок», каверів на шоломи та тисячі квадратних метрів маскувальних сіток відправили у район бойових дій волонтери вінницького осередку групи «Маскувальна сітка для Армії руками волонтерів». Таких ініціативних груп в Україні десятки, проте не кожна з них може похизуватися швидкими темпами виготовлення замовлень з передової.
— Наш проект був започаткований влітку 2014-го, — розповідає його ініціатор вінничанка Світлана Мірончак. — Розпочинали у звичайнісінькому гаражі: місця обмаль, та й рук бракувало. Тоді нас активно підтримали дружини військових, і ми вчасно виконували всі замовлення. За півроку нам надали приміщення в міській бібліотеці, до акції долучилися школи, підприємства, і справи пішли вгору.
Волонтерські маскувальні сітки, як правило, створюються на основі рибальських. Але у вінничан своя технологія: тут беруть за основу спеціально замовлені сітки і нав’язують виключно парашутну тканину. Вона якісніша, добре продувається, не шелестить, легка та міцна. Розуміються тут і на демаскуючих чинниках. Тож технологія виробництва залежить від специфіки підрозділу, що замовив продукт.
— Плести сітки приходять абсолютно всі: від бізнесменів до школярів, — говорить Світлана. — Люди приходять у вільний час і навіть в обідню перерву. Приміром, на цей момент працюють дівчата з обласної лікарні. Для одних це заняття стало залежністю, для других — своєрідним антидепресантом. Навіть вагітні приходять. Кажуть, заспокоюються, набувають психологічну рівновагу. Усі розуміють, для чого і куди повезуть цю продукція, що неабияк надихає…
Волонтери працюють за принципом «ніхто не гість — ніхто не господар». Кістяк організації становлять близько 50 осіб. Це постійна кількість людей, які приходять допомагати. А от коли настає шкільна пора, то вже навчальні заклади долучаються, і обсяг роботи збільшується.
В середньому із сіткою розміром три на сім метрів волонтери вправляються за два дні. Хоча є й рекорд — один день.
— Наша допомога охоплює величезну територію: від Луганщини і до кордону з окупованим Кримом, — продовжує Світлана. — Там також ситуація напружена, постійно літають безпілотники, тому маскування — необхідність і на таких відносно спокійних ділянках кордону з окупованими територіями. Тож ми не ділимо хлопців на вінницьких-невінницьких. Є змога — допомагаємо всім, кому потрібен наш продукт.
Джерело: Народна армія
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
