В’ячеслав Васильченко. “Тиша навкруги, сплять в росі луги…”

136

Люди старшого покоління без помилок відгадають, що це за пісня і хто її виконував… А молодші дізнаються про це, якщо прочитають далі.


В’ячеслав Васильченко. “Тиша навкруги, сплять в росі луги…”

Ми, хто слухав цих виконавців, хто підспівував їхнім пісням, так і не зрозуміли тоді, хто ж там у їхньому тріо кому сестра, а хто – дружина)))

А свого часу (70–80-ті роки) ці артисти з Луцької державної філармонії були мегапопулярними в цілому Радянському Союзі. Музиканти взяли орієнтир на українські народні пісні, які ретельно відшукували в архівах, і потім вони оживали, починали звучати по-новому. Якось в одному з інтерв’ю Антоніна Маренич зізналася: “У кінці 70-х років (я не знаю, чи ви це напишете) наш колектив був набагато популярніший в Україні, ніж Софія Ротару. Це не ми придумали, нам про це говорили в багатьох філармоніях, зважаючи на кількість концертів та їхню відвідуваність”.

Мареничі гастролювали, записували платівки, купалися в заслуженому визнанні таланту та успішного добору репертуару й іміджу. Є свідчення про існування значної кількості “клонів” цього тріо, бо заповнити серйозний попит на їхню творчість тільки “оригіналом” було неможливо. Одного разу всесвітньовідомий Муслім Магомаєв поділився одкровенням: “Я б хотів зробити азербайджанській пісні такі ж легкі крила, як Мареничі зробили українській”. Але… Усе має здатність закінчуватися. І добре, й погане, і найкраще. Їхня популярність теж закінчилася. А з нею – і решта всього, що до неї додається. Пліткували, що вони попросили політичного прутулку в Канаді. І щось там не вийшло. А Союз таких вибриків не пробачав. І тоді твоя кар’єра летить у тартар.

У деяких джерелах як причину зниження популярності колективу (а це автоматично тягло за собою зникнення з усіх можливих ефірів) наводять той факт, що музиканти побили горщики з Міністерством культури. Народні улюбленці нібито не бажали виступати на стадіонах, виконувати радянську пісенну кон’юнктурщину і навіть намагалися включати до репертуару пісні січових стрільців. Після цього територія виступів тріо обмежилася лише Волинською областю. Василь Герей так описує ту ситуацію: “Після чергової відмови співати на офіційному концерті до Дня колгоспника спалахнув скандал – історія потрапила в газети. З Міністерства культури прийшов наказ із забороною Мареничам виступати за межами Волинської області, був розмагнічений щойно знятий фільм, припинена трансляція їхніх записів на радіо та телебаченні. Таке раптове зникнення суперпопулярного колективу України спричинило появу чутки про їхню втечу до Канади – а вони, як і раніше, жили у Луцьку, утрьох в однокімнатній квартирі”.

І тільки 1994 року у палаці “Україна” Мареничі виступили з великим концертом. За десять років вийшло кілька дисків, де зібрані як уже відомі пісні, так і нові. А наприкінці 2004 року колектив перестав існувати.

…А почалося “Тріо Мареничів” з того, що 1971 року Валерій Маренич з Антоніною Сухоруковою створили вокальний дует. І на першому ж для них огляді-конкурсі ВІА (“вокально-інструментальний ансамбль” – так “розшифровується” ця абревіатура; так в 1960-ті – 1980-ті роки офіційно називалися професійні та аматорські музичні гурти) одержали перемогу. Пізніше Антоніна стане Валерієві дружиною. А 1973 року дует перетвориться на тріо – до нього приєднається Світлана Сухорукова, сестра Антоніни. Назву цього гурту по-різному писали й пишуть – “Тріо Маренич” та “Тріо Мареничів”. Гадаю, з мовного погляду правильний останній варіант. Хоча – учасники колективу мають право писати свою назву так, як захочуть.

Виконувало тріо звичайно українські пісні – народні та авторські (“Несе Галя воду”, “Ой, під вишнею…”, “Сиджу я край віконечка”, “Посилала мене мати”, “Ой, у гаю при Дунаю”, “Тиша навкруги”, “Чом ти не прийшов?”, “Розкажи мені”, “Маки червоні”, “Старий скрипаль”, “Цвіт калиноньки ламала”, “Місяці і зіроньки” та багато інших).
1979 р. став справді зоряним для тріо: на Всесоюзній фірмі грамплатівок “Мелодія” записано їхній перший диск, студія “Укртелефільм” підготувала його відеоверсію, усім артистам тріо присвоєне звання заслужених артистів Української РСР.

Дискографію тріо складають шість альбомів: “Співає тріо Маренич” (1979), “Три тополі” (1998), “Ой, під вишнею” (2000), “Співає Тріо Маренич” (2003), “Краще” (2004), “Тріо Маренич” (2006).

Про Мареничів знято низку фільмів: “Співає тріо Маренич”, “Маленький концерт у дорозі”, “Квіти лугові”, “Поки є час”, “Пшеничне перевесло”.

Валерій (вокал, гітара, бонги, кларнет) з’явився на світ 1 січня 1946 р. Сталося це у м. Кривий Ріг. Про початок шляху в мистецтво пан Валерій згадує: “Акорди для семиструнної гітари показала мама, вони в мене лишилися. Мама співала в Дніпропетровській філармонії, а батько грав у духовому оркестрі на заводі в Кривому Розі”.

І хоч Валерій народився в російськомовному місті, співати почав він саме українською. Про цей нібито парадокс для радянського часу сам маестро розповідає так: “Я народився в мікрорайоні, який називався Гданцівка. Там у 1930-і селилися колоніями і поляки, і німці, й чехи, і грузини, і греки, й болгари… Розмовляли різними мовами. Мене ще в шкільні роки вразив наш учитель історії, який прийшов на урок у вишиванці і сказав: “Дозвольте мені говорити рідною мовою, українською…» У місті, де всього дві українські школи, – це подвиг! Але саме така позиція вчителя пробуджувала у багатьох дитячих душах патріотизм і повагу до всього українського. Пізніше я зіткнувся з людьми, які мені розповіли про справжню, невигадану історію нашого народу. Тому в репертуарі у мене з’явилися й повстанські пісні. Саме вони були на піку популярності тріо, але я їх співав у вузькому колі. Тоді, мабуть, хтось доніс… У нашого колективу почалися після цього проблеми”.

Зараз артист мешкає у Луцьку. Починаючи з 2005 має сольну кар’єру (видав диски “Пісні Волинських авторів” і “Ген, на узліссі хрест мовчить…”).

З 2003 р. Валерій Маренич – народний артист України.

Антоніна (вокал, маракаси, гармоніка, бубон, бас-гітара). Прийшла у цей світ 17 березня 1950 року в Куйбишеві. Нині теж прокладає шлях сольної кар’єри. Інколи на концерти запрошує сестру Світлану. Ще коли Антоніна була юною дівчиною, їй пощастило зустріти чудового викладача вокальної майстерності. На музичному відділенні Самарського соціально-педагогічного коледжу тоді працювала Антоніна Козакова. Це вона прищепила майбутній співачці високу пісенну культуру та закоханість в українську народну пісню, яку винесла із своєї малої батьківщини, адже народилася та виросла пані Козакова на Дніпропетровщині (с. Покровське Нікопольського району).

В одному з інтерв’ю про причину розпаду тріо Антоніна розповіла: “Якщо людина протягом тривалого часу ставить свої інтереси вище за все, якщо він без докорів сумління зловживає добрим ставленням до себе, завдаючи шкоди колективу, це серйозно. Коли зневажливо-наплювальницький підхід до справи перейшов усі межі, моє терпіння луснуло. Нас у колективі троє, отже, і працювати ми повинні разом. Ну скільки можна заплющувати очі на те, що він думає тільки про власну вигоду? … Останні 10 років він докладав мислимі й немислимі зусилля, щоб працювати в гордій самотності. Хоча це ще не означає, що його часто кудись запрошували. Гастролював Валерій в основному по Львівській області, і то за протекцією друзів”.

Світлана (вокал, бубон, гармоніка) народилася 1 березня 1956 року теж у Куйбишеві. Зараз мешкає в Італії.

Про феномен Мареничів старший викладач кафедри естетичного виховання ЧНПУ, керівник ВІА “Дивограй” Андрій Терещенко говорить таке: “Багато музикантів у наші дні, виконуючи народну музику, чомусь її ускладнюють. І це в той час, коли варто йти від складного до простого. Справжня народна музика ніколи не буває складною. Мені здається, що тріо Мареничів мало оту “золоту середину” між народною музикою і способом її донесення до всього Світу. Використовуючи ту легкість і простоту, якою славиться наша музика. Водночас я як музикант можу стверджувати, що у тріо Мареничів було ідеальне поєднання голосів, а сам Валерій був неперевершеним гітаристом. Своїм студентам у педагогічному університеті я даю послухати тріо Мареничів одночасно з творчістю найбільш видатних представників української музики. Наприклад, з тією самою Квіткою Цісик. Це все, що залишиться з нами. І мені дуже боляче, що за останні 15-20 років про цей колектив майже ніхто й нічого не говорить”.

І от Український інтерес вирішив сказати.

P.S. Приємно, що 2017 Президент України призначив довічну стипендію народному артисту України Валерію Мареничу, а народним артисткам України Світлані та Антоніні Маренич держава нараховуватиме дворічні стипендії.

Джерело: uain.press