“Поїхали!” – сказав Юрій Гагарін і полетів у космос. Ця історична подія відбулася 12 квітня 1961-го року, а наступного – за межами Землі вперше прозвучала пісня у виконанні українського космонавта Павла Поповича. Про міфи та ідеали Радянського Союзу, силу української пісні та самоідентифікацію нації в інтерв’ю “Українському інтересу” розповіла заслужений діяч мистецтв України, кінорежисер, медіаексперт, PR-менеджер Валентина Руденко.
“Я досить рано зрозуміла, що правда буває різною”
У психології кажуть – якщо хочеш зрозуміти вчинки людини, заглянь у її дитинство. Пані Валентино, Ви народилися у маленькому містечку Прилуки Чернігівської області. Яким було Ваше дитинство за Радянського Союзу?
Це правда, що все починається в дитинстві. Професійно я прожила три життя: кінорежисер, телевізійний менеджер, політичний менеджер. Ніби ці професії є різні, але одне випливало з іншого, а все разом, як доля кожної людини починалася із сім’ї. У мене була “совєцька родинна історія”. Один мій дід загинув на фронті 41-го року у Шумейковому урочищі. Він був колгоспником, а не військовим. Але прийшла повістка і він пішов на війну. Таких історій було мільйони. І досі ніхто й не знає, скільки тоді полягло літом та восени 41-го таких колгоспників і робітників, яким в руки дали гвинтівки.
Другий мій дід помер під час Голодомору у 33-му році, як і дві татові маленькі сестрички. Сам тато вижив лише тому, що бабуся виміняла свою хату на козу і мішок макухи. Прилуччина дуже потерпала у 1932-1933 роках, водночас навкруги на залізничних станціях стояли забиті вагони із зерном. Мені досі важко говорити про морок тих часів.
Моя родина, з одного боку, була “совєцька”, а з іншого – із такою трагічною історією. І я ввібрала це з дитинства, як губка: “ти – українка”, “ти – козацького роду” і ти маєш все пам’ятати. У свята на нашому сімейному столі завжди лежав “Кобзар”, на початку трапези читали “Отче наш”, на завершення – “Кобзаря”.
У радянські часи тема Голодомору дуже замовчувалася, ба більше – стиралася із сторінок історії.
Так. Пізніше, коли я поїхала вчитися у Київ, мене вразило, що тут деякі мої ровесники навіть не знають про страшні події 32-33-го років. А потім на навчанні у Москві, я заїкнулася на цю тему, то на мене “зашипіли” всі. Я досить рано зрозуміла, що правда буває різною. І про одну можна говорити, а про іншу – не варто. Якби мене запитали, що таке свобода та незалежність – це коли є одинарне життя, коли говориш і не боїшся. Навіть зараз поїдьте за 500 кілометрів від Києва, і там вже все інакше. Люди говорять про деякі теми лише пошепки. Знання тих трагічних подій, історії свого роду, українських традицій – це фундамент, який залишиться завжди зі мною.
Зі своєю майбутньою професією Ви визначились у 12 років, коли замість уроків утікали в кіно. Коли Ви сказали своїм батькам, що хочете стати режисером, вони у це не повірили.
У книжці “Фелліні про Фелліні” розповідається, чому Федеріко обрав кіно. У його маленькому містечку Ріміні інший світ можна було побачити лише на екрані. І це його затягнуло, як і мене. Я була дуже активною дівчинкою, але мама мені завжди повторювала: “Валю, ти витрачаєш свій час не на те, навіщо тобі кіно, коли ти можеш вивчитись на вчительку”. У Прилуках стати вчителем в школі вже було досягненням, але я дуже хотіла вирватися із провінції.
Космонавт, якого любили дві Валентини
Чому Ви обрали для режисерської діяльності тему космосу?
У Радянському Союзі тема космосу була лідерською. Життя було суворим, люди жили в страху, але були ідеали – Юрій Гагарін, Валентина Терешкова, Олексій Леонов та інші. У прилуцькій реальності “космос” був чимось позахмарним, це те, до чого не можливо було дотягнутись. Водночас на ракетні запуски працювала вся країна. Коли Гагарін полетів у космос, у селі моєї бабусі ще не провели електрику. Але постать Гагаріна була яскравим, світлим міфом.
Тобто Вам хотілося творити цей “інший світ”, але у ролі режисера, а не актора?
– Різницю між двома цими професіями я зрозуміла дуже рано. Я осягнула, що актор – це дуже залежна людина. У старших класах я виписувала журнал “Искусство кино”. Він мене сформував у багатьох аспектах. Зокрема, якщо ти хочеш розповісти свою історію, треба бути режисером. Це був тривалий шлях від КДУ імені Карпенка-Карого до Вищих курсів сценаристів та кінорежисерів у Москві. Там я познайомилася із плеядою документалістів і спеціалістів ігрового кіно – Леонід Гуревич, Едуард Дубровський, Микита Міхалков, Ельдар Рязанов, Роллан Биков. Для мене той час був благословенним. Але тепер багато людей з тих, кого я знала, перетворилися в негідників. Все трансформувалося дуже швидко і в гіршу сторону.
У 1992 році, після розпаду СРСР, Ви зняли свій другій фільм “Гагарин, я вас любила”. Так все ж – це історія людини, яка першою полетіла у космос чи нещасної жінки?
Юрій Гагарін загинув у 38 років. Фактично, щасливим він певно був лише десять останніх. У нього залишилися вдова і двоє дітей. У цьому фільмі я хотіла поєднати великий міф – світлий, чудесний, прогресивний, і долю дружини, яка “виходить щодня на балкон і бачить руки, плечі, спину свого чоловіка”, адже в неї під вікном стоїть його величезний пам’ятник. Трагічніше постаті не знайдеш. Я хотіла зіставити історичний образ Юрія Олексійовича Гагаріна та його дружини – Валентини Іванівни Гагаріної.
У фільмі є один важливий епізод, коли подружжя привезли до Мавзолею на вітання. Валентина Гагаріна залишила двомісячну дитину в готелі, проте їх навіть не поставили разом на одній трибуні з чоловіком. В кінці життя ця жінка залишається сама із папугою і величезним портретом Гагаріна на стіні. Ця стрічка – моє прощання з СРСР, з його людськими історіями і міфами. Цей фільм про те, як ця епоха закінчується.
Українська пісня – це сила, яка просуває нас у світі
Першою піснею у космосі була українська: “Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю”. Її виконав український космонавт Павло Попович. Минулого тижня був ювілей з дня народження Квітки Цісик. Це взагалі феномен української пісні.
Я вважаю, що українська пісні – це soft power (м’яка сила), яка нас просуває у світі. Зробити фестиваль чи День української пісні – це було б дуже гарно. У нас є День мови, в який всі пишуть диктант. А в День пісні можна було б поспівати. Зараз для українців важливо об’єднатися. Проте це складний шлях, на який ми тільки стали. Українська пісня може стати одним із інструментів, який зможе “зшити” країну.
А скільки світових фільмів взяли собі саундтреком український “Щедрик”.
Мало хто знає, що “Щедрик” – український. Ми дуже легко це роздаємо і не відстоюємо авторство. Навіть зараз є колективи з України, які виступають за кордоном і не зазначають, звідки вони. Нещодавно український балет виступав у Франції, де їх представляли як російських виконавців. Представники українського посольства зробили їм зауваження. На жаль, таких випадків дуже багато.
Тобто виховувати позицію “я – українець” та “я – українка” потрібно змалечку?
Саме так. У цьому питанні школи та університети зараз, на жаль, не справляються. Адже вони мають бути ракетою, на якій ми вилітаємо у життя. Справжній українець – це той, який знає свою країну, чим вона славиться у світі, яка наша історія, і, безперечно, володіє мовою. Вивчити її дуже легко. Щойно по ТБ бачила очільника “Укравтодору” Славоміра Новака, який в Україні працює лише два роки, а вже дає інтерв’ю українською. Бо він захотів її вивчити.
У чому Ви вбачаєте основний український інтерес?
Український інтерес в тому, щоб Україна стала заможною державою. Це коли кожен українець має достойний рівень життя. Тоді люди зможуть пишатися своєю країною, і зазначати, що Україна – це велика, могутня держава. Бо в ній не попирається людська гідність, адже саме гідність і права людини – це і є ключ до визначення цивілізованості країни. Український інтерес – аби Україна була демократичною, бо демократія – це єдиний соціальний лад, який дає можливість кожній людині визначати і утверджувати себе в сучасному світі.
Далі буде…
Спілкувалася Катя Пташка, “Український інтерес”
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
