А це дуже болісно і вкрай сумно.
Тим, хто так само, як і я, любить розглядати старі листівки з видами Ужгорода, неодмінно потрапляли на очі зображення винарні Шпека. У 20-30-х роках минулого століття це був дуже відомий у місті заклад, добре розрекламований, зокрема, і поштовими листівками. Нині ж ми розкажемо, хто такий був Шпек, і покажемо, як відпочивали ужгородці та гості міста в його знаменитій винарні.
Шандор Шпек був корінним ужгородцем. Відомо, що ще його дід у 1846 році відкрив на тодішній Гальковій площі (нинішній площі Корятовича) невеличкий цех із виробництва пряників і магазин, де ті пряники продавали. Потім пряники випікав уже батько Шандора Шпека, а у 1912 році сімейну справу перейняв його молодший брат Іштван.
Саме у такій сім’ї пряничників народився у 1881 році Шандор Шпек. Закінчив в Ужгороді школу, почав працювати у податковій адміністрації. У роки Першої світової війни служив у 66-му піхотному полку, воював на російському фронті, де потрапив у полон. Полоненого Шандора Шпека повезли на Далекий Схід, у табір “Красная речка” під Хабаровськом, який був відомий доволі суворими, порівняно з іншими таборами, умовами утримання. Разом із Шандором у таборі проживали й інші ужгородці з 66-го піхотного полку, зокрема, відомо, що в одній кімнаті з ним утримували відомого у подальші роки адвоката і чиновника Олодара Бартоковича (це саме йому належав до кінця Другої світової війни красивий будинок РАЦС-у на нинішній набережній Незалежності).
Можемо припустити, що, повернувшись після полону до Ужгорода, Шандор Шпек продовжив працювати у податковій адміністрації (у чехословацькі часи ця установа називалася фінансовою дирекцією). З цього періоду його життя відомо також, що він активно грав у футбол, був одним із засновників футбольної команди “Ужгородського атлетичного клубу”, у складі якої вигравав кубок округу і вивів команду у трійку лідерів в краї.
У книжці “Ungvár és Ung vármegye” (1940) написано, що у 1925 році Шандор Шпек вийшов на пенсію, можливо, 44-річного працівника відпустили так швидко через якісь військові поранення. Але відпочивати Шандор і не думав, бо ще того ж 1925 року відкрив на вулиці Глибокій в Ужгороді власну винарню, яку так і назвав – “Speck”.
Нині вулиця Глибока має іншу назву – Кошицька. Після Другої світової, разом зі старою назвою, вона втратила і те, що виділяло її з-поміж усіх інших в Ужгороді – свої винарні. Лише подивіться, як про цю місцину писали колись газети: “Найвеселішою вулицею Ужгорода є вулиця Глибока. Якщо хтось хоче весело прожити ніч, раджу йому забавитися у “вичерпі вина” (мабуть, “вичерпами” називалися маленькі приватні підвальчики – авт.). Там немає обмеженого часу продажу, тому можна забавитися і до ранку. Пивниця, де вино мали би продавати, є такою маленькою, що ледве 10 осіб можуть вміститися. Тому ґазда допомагає собі тим, що на вулиці виставляє ще три столи, щоб лише гостей не відпустити. Йому то добре, але жителям вулиці то є жахливо. Крики, співи, прокльони кожного дня лунають майже до півночі, а іноді й до 3-ї години ранку. І що робити людині, котра після важкого трудового дня хоче відпочити? Чи за це ми платимо податки, щоб восени ходити по своїй вулиці в болоті, взимку – у великому снігу, а влітку – слухати цілу ніч від вікнами серенади?”.
Мешканцям Глибокої справді було на що скаржитися, адже чи не кожен будинок на цій вулиці мав підвали, в яких люди зберігали і продавали своє вино. Як бачимо, винарні були зовсім маленькі – на 10 відвідувачів, і великі – наприклад, як у Ланди, Яцика і Шандора Шпека. З реклам Шпекового закладу видно, що подавали у винарні найкращі місцеві вина, закусити їх можна було відбірним м’ясом лоці-печенє, а ще у закладі завжди звучала музика і можна було потанцювати. Тобто, заклад цей був не дешевою корчмою, а добротним місцем для відвідувачів середнього класу, до якого не соромно було зайти навіть особам заможним і статусним.
Родзинкою закладу була простора літня веранда і сад із впорядкованими терасами на схилі гори. У родинному архіві ужгородки Гертруди Русин є кілька дуже цікавих фотографій, на яких видно веранду і сад із розкладеними між деревами столиками, накритими білими скатертинами. Як видно на фото, нічого надзвичайного чи вишуканого на тій веранді не було: проста дощата підлога, звичайні стільці. Але та зелень навкруги, сонце, гори, прекрасний винний аромат, запальна музика і весела компанія, мабуть, робили це місце дуже атмосферним. Не дивно, що про нього часто згадували у чехословацьких газетах, як про місце, де можна чудово відпочити.
До слова, чи не на усіх світлинах із закладу Шандора Шпека видно високого сивого чоловіка у костюмі з краваткою. Не буду стверджувати, але судячи з того, як упевнено тримався в інтер’єрі винарні цей чоловік, можна припустити, що це і був власник закладу Шандор Шпек. Про нього ми знаємо також, що він був власником великих виноградників, очолював товариство виноробів і багато років разом із братом Іштваном дарував гроші на утримання футбольної команди “Ужгородського атлетичного клубу” (“UAC”). Проживала сім’ї братів Шпеків в одному будинку, станом на 1936 рік він знаходився на площі Корятовича, 37. На жаль, нині будівлі з таким номером на площі немає, тому важко сказати точно, де він розміщувався. У цьому будинку Шандор проживав зі своєю дружиною Ілоною Павлик та п’ятьма дітьми. Його старший син Шандор став аптекарем, Дюла – дантистом, також у сім’ї були три доньки: Моргіт, Ержебет і Марія.
Цікаво, що винарнею на вулиці Глибокій Шандор Шпек володів лише до 1938 року. Коли Ужгород рішенням Віденського арбітражу перейшов Угорщині, він отримав ліцензію і став постачальником “Угорської державної залізниці” (“MÁV”). У роботі Шандору допомагав і брат Іштван.
На жаль, нам не вдалося дізнатися, що сталося далі з Шандором Шпеком, знаємо лише, що його син Шандор ще у 80-х роках працював аптекарем в угорському селі Балатонсободі, тож, можливо, родина виїхала в Угорщину ще до кінця Другої світової війни. Що ж до винарні Шпека, то на основі цієї будівлі в радянські часи побудували ресторан “Космос”, який потім став “Туристом”.
Веселі винні традиції на цій вулиці довелося забути, тепер же і взагалі нічого тут не нагадує про затишну вуличку, на якій працювали колись безліч винарень, а відвідувачі сиділи за столиками просто на тротуарах. Згадка про це залишилася лише під землею, де і досі простягаються углиб гори старі, вже подекуди засипані підвали.
Автор: Тетяна ЛІТЕРАТІ
Джерело: “Про Захід”
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
