Маловідомий широкому загалу простий священик з Немирова Іван Кипріян мало чим відрізнявся від отців УГКЦ свого часу – початку 20 століття. Освічений, шляхетний він служив Богу та своєму народу. Помер мученицькою смертю разом з дітьми-в’язнями радянського табору. Дізнавшись, що дітей ведуть не на медичний огляд, а на страту, виготовив з цукру ангеляток і пробрався до тих дітей в клітку, щоб підтримати їх.
Страту відклали через завірюху, а через 4 дні вартові радянського концтрабору знайшли всіх замерзлим, – розказала тернопільська “Доба”
Весь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священика-францисканця, який в Освенцімі сам зголосився на розстріл замість багатодітного батька, на якого випав жереб.
Всі чули про Януша Корчака, польського педагога, який добровільно пішов у газову камеру разом зі своїми вихованцями.
Настала черга сповістити світу і про отця Івана Кипріяна.
О. Іван Кипріян був висвячений на священика у 1883 р. і до кінця своїх днів зберіг вірність материнській Церкві. Слово Боже стало основною зброєю високоосвіченого пароха, який з молодих літ проповідував любов до Бога, любов до ближнього. Особливо о. Кипріян любив дітей і намагався вкласти в їх чисті душі зерна правди, смиренності.А ще виховував їх патріотами, бо сам ним був.
У 1918р. з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і о. Кипріян, залишивши свою парохію, стає польовим духівником УГА. З нею пройшов весь її героїчний і трагічний шлях. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16-18 липня 1919р. і в дні страшної трагедії у «чотирикутнику смерті».
Після поразки національно – визвольних змагань о. Кипріян залишився на Великій Україні. Заарештовано його в 1920р., хоч у «Мартирології Українських Церков» читаємо, що о. Іван був заарештований чекістами на початку 30-их років.
У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвороби, знущання і катування більшовицьких садистів.
Згадує про о. Кипріяна о. Кухарик:
“Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як “номер 8-9-8-6″… Вся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.”
Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменших дітей.
У барак №332, де сидів наш священик, привезли малюків. Це були діти «врагов народа», батьки, яких були знищені. Ці нещасні отримували лише залишки їжі, тому мало хто з діточок доживав до п’ятирічного віку. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби і голод косили їх десятками.
О. Кипріян домігся у табірного начальства бути опікуном тих маленьких «ворогів народу». Шістдесятирічний священик випрошував їжу у дорослих в’язнів, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятував цих ангеликів.
Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав дітям. Згадує о.Кухарик:
О. Кипріян опікувався понад сімдесятьма дітьми. Щодня він правив Службу Божу, для тих, хто зійшов з розуму, і паралізованих дітей. Тулив до себе тих нещасних і гірко ридав разом з ними. Померлих дітей о. Іван сам хоронив, обережно несучи легеньке тільце на руках і шепчучи молитви за упокій дитини.
Усі дорослі в’язні глибоко поважали його і допомагали оберігати дітей на відміну від червонозорих садистів.
… Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду, а на розстріл і закрили їх у клітці без даху, аби зранку розстріляти серед снігів.
Нещасні діти ридали і кликали о. Кипріяна, щоб до них прийшов. Та садисти не звертали на це ніякої уваги. Невдовзі почалася жахлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію, шукав приречених, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дітей. І він почув їх плач.
Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено на пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло о. Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика”. Сталася ця трагедія у 1934 році…”
З книжки Ігоря Федика “Українські патріоти: синтез духу і чину” Л. 1998.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
