За матеріалами: Радіо Свобода
Львів – Українсько-польські відносини сучасні політики намагаються будувати через призму історичного минулого, що не є, на думку багатьох українських і польських інтелектуалів, перспективним шляхом. Саме протистояння довкола трагічних сторінок історії використовує третя сила, щоб спровокувати і посилити конфлікт поміж обома народами. Це відомий метод ще з довоєнної та воєнної Галичини, розповіла жителька села В’язова Жовківського району, 90-річна Стефанія Кочут-Горбань. Жива історія цієї жінки допомагає зрозуміти минуле.
Стефанія Кочут-Горбань
Стефанія Кочут-Горбань походить із українсько-польської галицької родини. Мама Анна народилася в Польщі, тато Василь – українець з села Воля-Висоцька Жовківського району Львівщини. У 1927 році подружжя оселилось у власній хаті в селі В’язова, що на Жовківщині. Мало свою велику господарку, 25 гектарів землі. Батько садив ранню картоплю, збирав її, а також засівав поле гречкою. У селі у довоєнний час проживали поруч українці і поляки. В окремих селах поляків була більшість. Родина Кочутів виховувала шістьох дітей.
Ми вчились польською і якось вчителька моїй однокласниці сказала, що я, українка, і краще розмовляю польською, аніж вона – полька
«Тут поруч жили мамині брати-поляки. На польські свята вони кликали нас до себе – на Різдво, Великдень, а на українські свята – йшли до нас. Ми не хотіли робити різниці. Так і жили. Ми не робили жодної різниці у родині на поляків та українців. Не було ніколи тих конфліктів, нас вважали за українців. Я ходила у школу в Жовкві, там ми вчились польською і якось вчителька моїй однокласниці сказала, що я, українка, і краще розмовляю польською, аніж вона – полька. За Польщі поляки ділили людей на українців, поляків, але ще не було такої ненависті. Потім прийшли перші «совіти» у 1939-му, але якось нас не зачепили ті репресії, хоч ми вважались заможними, куркулями», – пригадує Стефанія Кочут-Горбань.
Фото з сімейного архіву Стефанії Кочут-Горбань
У червні 1941-го до липня 1944-го року у регіонах Західної України господарювала німецька влада. Українці у Жовкві створили Народний дім, «Просвіту», легалізувалась Організація українських націоналістів, але невдовзі ОУН пішла у підпілля і воювала на два фронти – проти німецьких і радянських окупантів. У районі діяли загони самооборони, пригадує жінка.
Наприкінці 1941-го почала відчуватись різниця між поляками і українцями
«За німців нас у школі вчили українською. Ми вже навіть співали козацькі пісні. Я ходила у Хліборобський вишкіл молоді у Жовкві. Але вже десь наприкінці 1941-го почала відчуватись різниця між поляками і українцями. Я б пішла вчитись, але соромилась, що буду по-польськи говорити, що казатимуть на мене полька, полька. Німці до всіх ставились однаково, хто йшов з ним під руку – той із німцем, а хто не йшов – проти. От тому тоді пішло багато людей до лісу. Поляки втікали, боялись, а ми не знали, куди нам втікати. Мама хотіла забрати нас доньок і виїхати у Польщу, бо її всі рідні туди поїхали. Але тато дуже плакав із цього приводу. Мені якось вчитель сказав: «Стефцю, не признавайся, що ти – полька, ти не знаєш, що робиться на Волині». Вже про ті події до нас дійшли чутки, але ми не знались на політиці. Зрештою, сюди з Волині втікали люди», – оповідає жінка.
Поляки заселялись на добрі землі, українець не міг до війни купити такої землі. А ось виїжджали у Польщу і вже там діставали не таку добру землю
У 1943 році воїни УПА роздавала полякам листівки з повідомленням, щоб вони виїжджали до певного терміну у Польщу. Більшість, забравши своє майно, бо це було дозволено, покинули Галичину. «Мій тато ходив по дозвіл до УПА, щоб залишитись. Він мав когось із родини серед упівців. Поляки залишали порожні хати, які упівці палили, може, тому, щоб не повернулись, а може, щоб у разі повернення радянської влади, ті не оселились. Один поляк виїхав у Польщу і в великій хаті залишив слугу і свою доньку. Просив того одружитись з дочкою, щоб зберегти майно, а воно було велике. Поляки заселялись на добрі землі, українець не міг до війни купити такої землі. А ось виїжджали у Польщу і вже там діставали не таку добру землю, як тут, це знаю по родині».
Другі «совєти» забрали все
Коли у липні 1944 року радянська армія вдруге прийшла в Західну Україну, родина Стефанії Кочут-Горбань мала 25 гектарів землі, 9 корів, власну хату. На той час жінка була одружена і мешкала у своєму будинку.
Батьки змогли перекрити хату вже після смерті Сталіна. Бо не дозволяли. Тато переховувався по людях, бо його б посадили. Був заможний і допомагав УПА
«Вже коли совєти прийшли у 1944-му, то було інакше, почався жах.Тата зробили кулаком. Ми хотіли тоді здати половину поля, а забрали у нас все. Ми не мали нічого. Мусіли торгувати – купували у селян продукти і продавали у Львові. З батьківської хати зняли бляху з даху на комору у колгоспі. Бригадиром був чоловік, який прислуговував у церкві, от він і здирав. З хати серед білого дня прийшли і все винесли. Залишили одне ліжко, дещо з одягу ми поховали. Коли падав дощ, у хаті все протікало. Батьки змогли перекрити хату вже після смерті Сталіна. Бо не дозволяли. Тато переховувався по людях, бо його б посадили. Був заможний і допомагав УПА. Ми купували їм речі у Львові за гроші, які вони давали. Чому підтримували? Бо хотіли України».
Радянські репресії не оминули Стефанію Кочут-Горбань. У 1952-му жінку, її чоловіка, їхніх двох маленьких діток, свекруху і сестру чоловіка виселили у Сибір, як «ворогів народу». Це був останній етап виселення. Два місяці родина провела у пересильній тюрмі у Львові, а потім два місяці важкої дороги у «телятнику» в Якутськ.
Фото з сімейного архіву Стефанії Кочут-Горбань
Чоловіка НКВС хотіло заставити «стукати» на бандерівців
«Чоловіка НКВС хотіло заставити «стукати» на бандерівців. Нас посадили у поїзд, замість туалету – дірка з трубою. Три поверхи нар, зупинки на станціях, я бігала по воду, була спека. Нам спершу видали сухий пайок на 5 днів. А потім вже якусь зупу давали раз на день. На станції у тупику якось тримали досить довго, поруч везли кримінальників у потягах. Це було жахливо, все брудно і у людських відходах. В Якутську чоловік пішов працювати прорабом, я теж різала дрова. Ми заробляли 15 карбованців у день кожен. Але умови були жахливі. Кімната у блощицях, з ними вели «війну». А згодом чоловік захворів. Його не стало у 25 років. Я залишилась з двома малими дітьми», – розповіла жінка.
Тринадцять років вона провела у Сибіру. Щодня три кілометри долала на роботу. А коли повернулась на Жовківщину, не було ані хати, ані землі, ані роботи, відмовляли їй у прописці. Жінка завжди пам’ятала про родину у Польщі і спілкувалась із рідними, кілька разів у них була.
Криваві роки конфронтації
Перша половина ХХ століття була напруженою в українсько-польських відносинах. Антипольські дії українців чи антиукраїнські поляків у Західній Україні, яка була до 1939 року у складі Польщі, були вигідні, як Німеччині, так і Радянському Союзу, які мали намір поділити поміж собою територію Польщі. Історик Микола Посівнич наголошує, що наприкінці 30-х років українсько-польські взаємини погіршились через радикальну політику польського уряду щодо українців. У цей час у Польщі проживало понад 8 мільйонів українців, які становили 16% від загальної кількості населення. Оскільки у 30-х роках серед української молоді набула популярності і впливу ОУН, то польська влада намагалась нейтралізувати національно-визвольний рух.
Момент, коли поляки дискримінували українців, є у спогадах більшості галичан. Німці, тим часом, застосовували практику – пануй і владарюй, налаштовуючи поляків проти українців і навпаки
«Якщо говорити про відносини між обома народами у міжвоєнний період, то польська держава хотіла інтегрувати три частини – австро-угорську, німецьку, російську в один суспільний державний устрій. Вона вдалась до стандартних процесів, щоб інтегрувати нацменшини, і законодавство скерували в один бік. Тому українцям був даний вибір – або ви стаєте лояльними до Польщі, або ви категорично займаєте критичну поставу і автономно існуєте поза польськими законами. Так і було створене автономне українське гетто, єврейське. Є феномен українсько-польських родин, коли національність визначалася по батькові, чи матері. Наприклад, батько і сини фактично були українцями, а мати і сестра – польками. Був певний суспільний договір – мама-полька ходила у костел з доньками, тато-українець із синами в українську церкву. Фактично, на інституційному рівні українці Польщі не мали права займати високі посади, були фактично потрактовані як меншовартісні і обмежені, а це спричинювало до наростання націоналістичних елементів серед молоді. Але момент, коли поляки дискримінували українців, є у спогадах більшості галичан. Німці, тим часом, застосовували практику – пануй і владарюй, налаштовуючи поляків проти українців і навпаки, як було вигідно. Німецькі окупанти робили так, особливо на Волині, щоб, коли поляк і українець побачивши один одного, мали непоборне бажання вбити один одного. Окупаційній владі було вигідно зіштовхнути обидва народи. А конфлікт на Волині – це яскраве свідчення політики Еріха Коха (у 1942-1944 роках обіймав посаду райхскомісара України – ред.), який відсидів у Варшаві в комфортабельних умовах до 90-х років», – каже науковець Микола Посівнич.
На початку 1944 року антипольські виступи охопили і Львівщину, а відтак відплатні акції. У середині квітня у Жовківському районі, звідки Стефанія Кочут-Горбань, відбулись бої між УПА і польськими відділами «Кедив». Поляки покидали території, хто з власного бажання, а більшість змушували. Адже вже у 1943 році УПА надсилало полякам листівки зі зверненням покинути територію і виїхати в Польщу, дозволялось забрати своє майно, говорить історик Михайло Романюк.
Існує інструкція Крайового проводу від січня 1944-го, яка чітко розставляє акценти у відносинах між українцями і поляками, де однозначно заборонено ліквідовувати жінок, дітей, старих людей
«Провід ОУН був проти відплатних акцій щодо знищення мирного населення. Тому існували цілі інструкції з забороною проведення таких акцій. Влітку 1943 року була видана спеціальна листівка до поляків зі зверненням до порозуміння, не допустити подібного, як на Волині. Бо були на Львівщині втікачі з Волині, намагались порозумітись, але цього не вийшло. Існує інструкція Крайового проводу від січня 1944-го, яка чітко розставляє акценти у відносинах між українцями і поляками, де однозначно заборонено ліквідовувати жінок, дітей, старих людей. Дозволялись тільки відплатні акції стосовно озброєних відділів. На жаль, поляки ту листівку проігнорували і не пішли на контакт. Про це є відповідні документи. Весною 1943 року в Галичині починаються польські акції проти українців. Ще більше ситуація загострилась восени 1943-го. Відплатні українські акції з’явились у кінці 1943-го на початку 1944-го років. Щоб порозумітись із поляками, було вирішено розсилати у населені пункти так звані «ультиматуми», в яких вказувалось, пропонувалось польському населенню, зважаючи на ситуацію, конфронтацію до якогось певного часу залишити населений пункт і виїхати на матірну землю, взявши все, що хочеш. Їм давався час. Багато поляків були налаштовані шовіністично, йдеться про ті населені пункти, де частка польського населення була більшою. Виїжджаючи, люди пригрожували, що повернуться. Були часті випадки, коли поляки звертались до німецької влади і та давала поліційний підрозділ, щоб повернути поляків у їхні населені пункти. Тобто, щоб не допустити можливості повернення поляків у їхні домівки, спалювали їхні порожні хати», – зазначив історик Михайло Романюк.
Саме події ХХ століття між українцями та поляками є каменем спотикання між обома державами донині, хоча ця тема – для досліджень українських і польських науковців, які вивчали архівні документи. Тим часом непорозуміння на тлі історичного минулого активно останні роки використовує російська пропаганда. Кремль, наголошують експерти, намагається погіршити українсько-польські відносини, зіштовхує польське та українське суспільство на складній темі минулого.