Три тижні в облозі в Маріуполі: “Мамо, чому у свої 10 років я маю все це бачити?”

2700

Волонтерка Аліна Стайловська після трьох тижнів життя під бомбардуванням у Маріуполі разом із сім’єю зуміла виїхати на безпечну територію. Вона розповіла про жахіття, яке пережила її родина, – пише “Хвиля”.

“17 березня виїхали з Маріуполя. Орки оголосили про “зелений коридор” і випускали людей під камери російських ЗМІ. Те, на що російські перетворили моє місто, не можливо передати словами. Якщо озирнутися – суцільний Армагеддон: будинки або спалені вщент, або з величезними дірками від авіаударів. У дворах теж вирви, радіусом від 5 до 10 метрів. Навколо будинків багато трупів, що лежать або частинами, або цілі. Жителі, не перебираючи, скидають їх у ями та засипають землею. Якщо вмирає чийсь родич, його ховають у дворі будинку чи на дитячому майданчику. За той час, який я була в місті, між будинками вже почали утворюватися акуратні цвинтарі з хрестами та написами.

Коли ми виїхали на центральну вулицю нашого району, ми не побачили жодного вцілілого будинку. Ідеальна дорога з світлофорами і доглянутими узбіччями перетворилася на випалене поле з згорілими російськими танками, упереміш з орками, що лежать поруч або на них… Запах я напевно запам’ятаю на все життя. Він був якийсь дивний, ним важко було дихати. У повітрі літав чорний попіл, а дорога була засипана будівельним сміттям, уламками та людьми. Їхати машиною було дуже складно.

Виїжджали під обстрілами. На блок посту орки роздавали дітям шоколадки,  водночас обстрілюючи будинки градами. Шоколадки орки вкрали з українських складів, що були на трасі біля блокпоста.

Как сейчас выглядит Мариуполь - Газета.Ru

Навіть якщо тобі пощастило, і ти не потрапив під обстріл у Маріуполі, ти міг легко померти від голоду та зневоднення. У Маріуполі колосальна гуманітарна катастрофа!

За 3 тижні мого перебування у місті не було ні води, ні світла, ні тепла. Температура в квартирі з вибитими вікнами була такою ж, як на вулиці – від нуля до десяти градусів… Удари по житлових будинках були настільки сильними, що хвилею вибивало вікна, як деталі ЛЕГО, а металопластикові віконні ручки розрізало осколками навпіл.

Доводилося топити сніг, потім його кип’ятити. Але в такий спосіб багато не назбираєш. Іноді ночами я прокидалася не від обстрілів, а від того, що страшенно хотілося пити, бо не пила кілька діб. Воду використовували лише для приготування їжі та давали дітям. Ліміт – 1 кухоль на день. Їжі практично не було тому, що не було води, щоб її приготувати. Навіть тоді, коли нам вдавалося все-таки зварити рис, ми встановлювали ліміт – 2 ложки на людину на добу. Їжу готували на мангалі у дворі. Але через постійні обстріли, дійти до цього мангалу не завжди виходило. Були люди, які під обстрілами ходили по воду до колодязя, який був у сусідньому районі (хвилин 40 пішки), але не всі поверталися. Більшість не поверталась…

Обстрілювали місто постійно, починаючи у четвертій ранку. Щоранку, рівно о 4-й починалися авіаудари по житловому району… де були житлові райони, без будь-якої військової інфраструктури… Авіаударів було багато, орки починали з західної частини і аж до центру. Залишалося тільки одне – сподіватися, що прямого попадання в будинок не буде… А потім починалися гради і обстріли снарядами, назв яких я не знаю. Ми навчилися розрізняти лише авіаудари та «Гради». До нашого району прилітали снаряди 2х типів: ті від яких спочатку було чутно свист, а потім уже приліт, вони були менш небезпечними, бо ми встигали втекти; і ті, що прилітали без звуку, а ми вже чули і відчували сам вибух, уламки від якого розліталися на всі боки, пробиваючи металопластикові рами, залізні гаражі та бетонні плити.

 

До нашого будинку прилітали багато таких “тихих” осколкових снарядів, у квартирі виносило всі вікна. Будинок трясло так, що неможливо було перебувати навіть між квартирами. Нам просто було страшно, так страшно, що під час самих ударів переставали дихати…і цей страх не порівняти зі страхом, коли ти катаєшся на “американських гірках”… це було зовсім інше відчуття. Ще було страшно тому, що ми нічого не могли зробити… ми не могли навіть вирватися з цього пекла, тому що росіяни не випускали з міста… Ми навіть не сподівалися залишитися живими, просто хотілося, щоб все швидше закінчилося …

Коли обстріл нашого будинку закінчився, і орки перейшли до наступного району, ми схопили документи та дітей, і вибігли з дому до сусіднього – батьківського. Коли ми покидали будинок, я спіймала себе на тому, що закриваю замок на всі 4 оберти… підлога квартири була повністю знищена, а я стояла і старанно замикала двері…

Якось вдень до нас під будинок приїхав російський танк і почав обстрілювати дев’ятий поверх сусіднього будинку. У цей час біля будинку були люди, але оркам було, звичайно, начхати, їм було весело, вони розважалися. Від першого пострілу у квартиру розтрощило стіну, від другого обвалилася плита та вибило вікна кількох квартир. Про людей, які перебували у квартирі, ми дізналися пізніше, коли почали з’являтися могили у дворі. Орки продовжували б, але наші військові обійшли сусідній будинок і вистрілили у танк позаду. Він перекинувся і почав горіти, один із орків вистрибнув із нього, викинув шолом і побіг у бік житлових дворів… наївний. Наші вистрілили вдруге та добили росіян. Коли все скінчилося, наш голова ОСББ забрав собі шолом, а надвечір він уже водив екскурсії до згорілого танка та лівої ноги орка, яка залишилася там лежати.

Наступного дня було відносно тихо і обстріл був десь далеко, не в нашому районі. Ми вийшли надвір, і мої діти вперше за 2 тижні побачили сонце і подихали відносно свіжим повітрям. Моя молодша дочка ходила біля будинку і рахувала трупи (скільки цілих, а скільки – частинами) …вони були скрізь … на землі не було живого місця – були або трупи, або ями від авіаударів… Потім донька запитала: “Мамо, я не розумію, чому у свої 10 років я маю все це бачити?”. Я не знала, що відповісти.

Пройшло 2 тижні, а моїм дітям досі сняться російські танки, обстріли та війна. А я досі прокидаюся о 4 ранку”.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини