Сповідь онкохворої: «Я просто жила… була жінкою…»

964

Вона втомилася від щоденних суєт, чоловікової зради і від байдужості сина. Тому, коли лікар якось винувато озвучив діагноз, не зойкнула, не заплакала. Лише серце спершу завмерло, а потім так загупало, що, здавалося, його почула вся земля.

«Онкологію лікують, – продовжував. – І ваш випадок…». Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь ласка…»

Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години, коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту… До нинішнього дня вона квапила час – аби швидше до вечора. А тепер хотілося, аби день тривав безкінечно.

Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на манекені! Улюбленого небесно-голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону краси. І…

Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо, чубилися за неї. «Не дівчина – картинка», – казали про її вроду. І пророкували щасливу долю.

Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з черговою «коханою» тривали не більше місяця-другого. До Люби – першої красуні на їхньому курсі – клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що спокусить вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши «приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу під вінець.

Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі. Коли ж Люба просила що-небудь допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма отримала, ще й наймита хочеш?»

Чоловік уперше зрадив, коли народився син. Йому набридли дитячі плачі, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які тихенько співала Люба.

Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба, навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата невелика. І що люди скажуть?

Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівечила безформним одягом.

…Якось Орест узяв її улюблене чорно-біле фото і сказав дванадцятирічному синові:

– Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися.

Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком зневаги.

– Навіщо ти це робиш? – запитала в чоловіка.

– Даю синові уроки естетичного виховання, – зіронізував.

…Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці.

– Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені.

Молода продавщиця зморщила носика, окинувши Любу нецікавим поглядом.

Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша, – загадкова, з припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавщиця округлила від здивування очі. А Люба посміхалася дівчині.

Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в перукарню. І купити щось із косметики…

Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зирив на свою господиню. Навіть забув, що миска давно порожня…

Орест не міг втямити, що сподвигло дружину на такі раптові зміни.

– З якого дива ти почала тратити гроші? – допитувався. – Син – випускник через два роки. На навчання треба збирати. До кого чепуришся?

– Я почала жити, – відповіла і вперше пришпелила Ореста суворим поглядом до підлоги.

Любине перевтілення не залишило байдужими й сусідок-пліткарок.

– Доскакався Орко. Набридли Любі його походеньки. Така гарна жінка, а життя з вар’ятом капарає. Певно, знайшла собі когось. Давно пора. І малий матір за покоївку має. Що батько, що син…

Люба вирішила мовчати про свою недугу, доки стачить сили. Вона взяла хворобу чи то у подруги, чи в спільниці. А та штовхала її в обійми життя, на якусь мить забувши про свою безкомпромісність.

Чоловік навіснів, думаючи, що в дружини завівся залицяльник. Її перевтілення збило з пантелику й колег-економістів на роботі. А шеф півнатяками почав запрошувати на каву. Лише синові нове материне амплуа було байдуже.

– О, наша мама джинси собі купила. Ну-ну, і хто ж цей щасливчик, що оцінюватиме обновку? – не вгавав Орест. – Я вже забув, які на смак вареники. А вона все чепуриться. Певно, сину, будеш мати іншого тата.

– А я забула, яке на смак життя!

Її філософії не зрозуміли.

Люба перестала носити годинника – їй здавалося, що стрілки підганяють час. Інколи усамітнювалася в парку, аби побути наодинці зі світом. То йшла на людні вулиці, де багато гамору й сміху. Дарувала сама собі букетики квітів. У її гардеробі з’являлися нові речі. У тілі – біль і втома. А в душі – страшне німе ридання…

…Лікар не впізнавав своєї пацієнтки. Здивовано дивився на вродливу жінку, якій залишилося жити… А вона усміхалася до нього, як недавно до молодої продавщиці у модному магазині.

– Дуже добре, що виконували всі мої рекомендації. І маємо результат. Бо деякі хворі…

– Я просто жила, – перебила лікаря Люба. – Просто жила… була жінкою… Шкода, що мало. Шкода, що пізно…

…Їй приснилося дитинство: тепле серпневе надвечір’я, стирта соломи, на ній – багато журавлів. Якась невидима сила підняла маленьку Любу від землі й вона разом з птахами вирушила в дорогу, у вирій. Їй легко і зовсім не лячно. Тільки чомусь, спотикаючись об стерню, біжить полем матір, щось гукає і плаче…

Ольга Чорна, журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

Джерело: ukrainians.today

ПОДІЛИТИСЬ