Різдво – це сімейне свято і завжди цікаво дізнатись, що думають про наші традиції люди з інших країн. Пропонуємо Вам переклад статті «On Christmas Eve in Ukraine, the Church Was Cold (or Was It? )» («Різдвяний вечір в Україні, у церкві було холодно (чи було?)» з видання «The New York Times». Автор Greg Stricharchuk (Грег Стріхарчук), який народився в Америці, але має коріння в Україні.
Я святкував Різдво з родичами у селі Шутроминці. Там було багато страв та тостів, пронизливих спогадів та веселого співу.
Нас було дванадцятеро за столом і кожен тихенько проговорював молитву.
Михайло Зятик – 73-річний голова сім’ї, занурив ложку у велику миску пшеничної каші в центрі столу і двічі провів нею з боку в бік у вигляді хреста, потім з’їв ложку суміші з горіхів, маку та меду. У свою чергу, ми також занурили наші ложки та з’їли.
Ця страва позначає початок другої з трьох «святих вечерь», яку моя дружина та я розділили зі своїми родичами Різдвяного вечора 6 січня цього року, у маленькому українському містечку Шутроминці ( українці, які є греко-католиками та православними зазвичай святкують Різдво 7 січня, бо дотримуються старого Юліанського календаря на відміну від нового Григоріанського календаря).
Кожна трапеза складалася з 12 вегетаріанських та пескетаріанських страв, починаючи від салатів та голубців, рису та горіхів фаршированих у листя капусти, до шматочків оселедця та вареників, пельменів з начинкою з картоплі або капусти.
Мої родичі вірять, що душі померлих приходять на Різдво, і причина через яку мене вмовили відкусити головку часнику – це захист від будь-яких злих духів. Зубчики часнику були закріплені по кутам скатертини з тією ж метою. Деякі страви залишили на ніч для добрих душ – це ніби частування для Санта Клауса в Америці. Їжею з трапези також ділились з домашніми поросятами та коровами, бо вони забезпечували харчування протягом року.
Проголошувалося щонайменше по три тости протягом кожного прийому їжі: на честь трьох днів Різдва; за батьків та друзів; та за кохання, останній зазвичай вимовляють стоячи. Наші переливчасті келихи були наповнені домашнім безалкогольним вином, італійським коньяком та тим, що перекладачі називають «Лемківський вогонь» – це назва горілки, яку вони настоюють на картоплі та цукрі у кутку спальні.
Так як мої родичі є греко-католиками, то ми могли взяти участь у одногодинній Різдвяній месі. Але моя двоюрідна семидесятишестирічна сестра Олена Зятик, яка ходить з тростиною, обрала іншу церкву, названу на честь Святого Миколая. Святий Миколай також є покровителем села. Вона сказала, що три з половиною години Української Православної Божественної літургії дали їй змогу подумати про її життя та душу.
Можливість зустрітися та провести свято з Оленою, її двома братами та їх сім’ями, нагадувало квест, який розпочався декілька років тому, коли я знайшов пачку листів та фотографій, що належали моїй покійній мамі.
Сестра діда Олени – моя мама Єва Стріхарчук (дівоче прізвище Зятик) емігрувала дитиною до штатів у 1910 році. Найдавніші листи від неї датовані 1939 роком. Останнє новорічне привітання надійшло від Олени у 1960 – х роках, вона просила мою маму відвідати одне з найбільших міст в Україні. Вона написала українською: «Можливо ви приїдете так, що приїдемо ми, щоб побачити вас». Моя мама ніколи не здійснила цю поїздку.
Але близько півтора року тому моя дружина Шеріл Л. Рід отримала стипендію на навчання у Києво-Могилянській академії. У вересні 2016 року ми переїхали до Києва і почалися мої серйозні корінні пригоди.
У листопаді минулого року, після п’ятигодинної їзди потягом до Західної України, де я зустрів перекладача, з яким ми їхали ще дві години машиною, ми нарешті дісталися до села Олени, у якому ми декілька разів зупинялися, щоб дати жінкам можливість перегнати корів на іншу сторону. Тут немає комерційної зони, лише громадський центр, який іноді відкривається для танців. Як і в інших селах, сім’я Олени має земельну ділянку, на якій з родиною вирощує картоплю та інші овочі.
Після обіймів та трьох поцілунків у наші щічки, Олена показала нам своїх курей та сарай, де вона тримає корів та чотирьох свиней, включаючи місце для різання перед Різдвяною вечерею. Головний будинок відокремлений від будівлі, де готують їжу для сім’ї та тварин. Лише дюжина людей серед 400 жителів селища мають сантехніку в приміщенні та бездротовий доступ до Інтернету.
*****
Парафіяни стояли плече до плеча у крихітній церкві. Деякі з них тримали свічки, які вони запалювали, гасили і знову запалювали під час служби. Час від часу кілька людей опускалися на коліна, а маленькі діти та люди похилого віку сиділи на вузьких лавочках вздовж стіни.
У моїй цупкій парці, шарфові та у двох парах рукавичок, я намагався ігнорувати холод, зосередивши увагу на мерехтливих червоних та блакитних Різдвяних вогниках, які прикрашали вівтар, ікони святих та радісний спів. Багато жінок та дівчат, що стояли перед церквою, мали яскраві червоні та зелені шарфи і співали так пристрасно та голосно, що здавалося, ніби хор знаходився на горищі над нами.
Коли священик став у центрі церкви, недалеко від мене, я бачив як з його рота йшла пара, коли він читав літургію. Після того, як пройшло півтори години моя дружина смикнула мене – це був сигнал для того, щоб піти. Ми вдвох замерзли до кісток.
Під час Різдвяної трапези наступного дня ми їли м’ясні страви, такі як холодець (свинина або курка з желатином), кров’яну ковбасу, кєльбаси, і копчені свинячі ковбаси.
Майже кожен звернув увагу на те, як було тепло в церкві.
Я відповів, що бачив дихання священика.
Ні, вони сказали, було тепло.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
