За традицією через тиждень після Різдва українці мають Щедрий Вечір (Щедру Кутю) або святкують Маланки. За старим стилем святкування випадає напередодні Нового Року. А за християнським календарем – це день преподобної Меланії (Маланки). У народній традиції обидва свята об’єднались і тепер маємо Щедрий Вечір і свято Маланки.
Через розбіжність, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі. Офіційне святкування припадає на 1 січня, а 14 січня сьогодні називається Старим Новим роком і являє собою важливу складову прадавнього календарного обрядового циклу українців.
Переддень Старого Нового року схожий на переддень Різдва. Вечір в народі називають Щедрим або Багатим. Це пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Святвечора обов’язково були м’ясні, непісні страви.
Напередодні Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік.
Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні виступають святковий стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.
Парубоча «Меланка»
Уже в XIX ст. обряд «Маланка» став святковою розвагою, своєрідним сільським карнавалом, головну роль в якому відігравали шлюбні мотиви, адже учасники дійства відвідували насамперед двори, де були дівчата на виданні. У супроводі музик і співаків ряджені цілу ніч ходили селом. Під вікнами обов’язково виконували ритуальну пісню про Маланку – про молоду господиню, яка в одних варіантах випасала качурів або коней, у других — «шовки пряла», у третіх — «біль білила» тощо.
Увійшовши до хати, замасковані учасники процесії розігрували веселі сценки. За традицією, Маланка зображала господиню, яка все робить не до ладу. Вона миє піч водою, б’є посуд, лавки підмазує глиною, підмітає сміття від порога на середину хати тощо. Карикатурний портрет «гулящої та ледащої молодиці» слугував як попередження для дівчат, що стояли на порозі шлюбного життя. Таким чином, в ігровій формі учасники процесії виконували певну виховну функцію.
За «Меланку» вбирався парубок, що вмів «штуки викидати» – добре жартував. «Меланка» мала свій «почот», сама не ходила! Почот неабиякий: ведмідь, коза, журавель, циган, циганка, чорт з ріжками тощо. Все це – в кожухах догори вовною, в масках, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Хто на що гаразд!
Ватага йшла селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» приставала ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцював, «коза» грала на скрипці, а «журавель» – найвищий парубок у селі – стукав у бубон.
Діти юрбами бігали за парубочою «Меланкою», та й старі не раз виходили на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію. До кожної хати ватага не заходила – йшла туди, де збиралися дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошували під вікном піснею:
ОЙ, ГОСПОДАР, ГОСПОДАРЕЧКУ,
ПУСТИ В ХАТУ МЕЛАНОЧКУ,
МЕЛАНОЧКА ЧИСТО ХОДИТЬ,
НІЧОГО В ХАТІ НЕ ПОШКОДИТЬ.
ЯК ПОШКОДИТЬ, ТО ПОМИЄ,
ЇСТИ ЗВАРИТЬ ТА Й НАКРИЄ.
ДОБРИЙ ВЕЧІР!
Дівоча «Меланка»
Водили «Маланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» мала поважніший характер. Дівчата вибирали найкращу з-поміж себе і одягали її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчат вбиралася за молодого, що звався Василем – жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменувалась дружками. Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходили – щедрували під вікном:
ОЙ, НА РІЧЦІ, НА ЙОРДАНІ,
ДОБРИЙ ВЕЧІР НА МЕЛАНІ.
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, ДОБРИЙ ВЕЧІР,
ДОБРИМ ЛЮДЯМ НА СЕЙ ВЕЧІР!..
Обряд “Водіння Кози”
Як добре смеркне, починали водити «козу». Завидна з «козою» не ходили. Для цього збиралося кілька хлопців-козоводів, які кожні дві-три хати мінялися, бо кожному було цікаво побути козою. «Коза» одягалась у кожух навиворіт. У руках мала примітивне опудало тварини, вирізане з дерева, в якого випалювалися ніздрі, а замість очей були блискучі бляшки чи ґудзики. Голова «кози» оснащувалася рухомою нижньою щелепою з борідкою, яка кумедно клацала під час вистави. На роги «козі» могли чіпляти дзвіночок і прикрашати їх різнокольоровими стрічками. Крім «кози» в компанії ще був «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний в кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала. Виряджена таким чином процесія ходила по селу, щоб розіграти традиційну виставу в кожній хаті, адже за повір’ям це обіцяло господарям щастя і добробут. Поки щедрівники співали, «Коза» і «кіт» тупали у такт пісні – витанцьовували. А діти смикали – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса, тішились! Господарі натомість віддячували за щедрування: сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові.
А дівчата ворожили…
Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходили, і парубочу «Меланку» пригощали вечерею, і «Козу» зустрічали, проте знаходили час поворожити. Ворожили здебільшого так само, як на «Андрія», намагаючись отримати відповідь на чотири питання: чи чекати у новому році шлюб; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. За давнім звичаєм, коли дівчата брались за ворожіння, парубки викрадали в них вдома двері або хвіртки. Щоб повернути вкрадене, батько дівчини повинен був виставити могорич. А дівчата тим часом бігали попід вікна слухати, чи приємна розмова в хаті, бо тоді й доля буде приємна, питалися перехожих чоловіків: «Як вас звати?», щоб дізнатись ім’я судженого, кидали через хату чоботи – куди ніс чобота вкаже, туди й заміж вийде… Перелічували кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язували собі очі хусткою і навпомацки лічили кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язували хустинкою і зранку дивилися: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива! На Гуцульщині ще годували кота варениками, як на «Андрія» пса, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?» На Слобожанщині дівчата розкладали опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубували ополонку. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат брала тліючу головню і кидала її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного!
Чародійна ніч
Ніч перед Новим роком здавна вважалася особливою, чарівною, коли могли відбуватися різні чудеса і казкові події. Подейкують, що в цей час можна навіть побачити блукаючі вогні, які вказують на місця, де заховані скарби. Існує поетичне повір’я, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо», і тоді у самого Бога можна просити все, чого забажаєш. Правда, існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, адже в цей день було – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…», вважалося, що в цю ніч на печі танцюють Василь і Меланка.
Народні прикмети
Якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;
Якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;
Якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;
Якщо падає м’який сніг – на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;
Який перший день у Новому році, то й рік буде такий;
Якщо на Меланії відлига, то чекай теплого літа.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
