У ці осінні теплі дні центром Львова гуляють сотні туристів. Зрештою, їх у нашому місті не бракує у будь-яку пору року. Однак, схоже, не всім львів’янам довподоби туристичні навали. Адже в якийсь момент з’являється відчуття, що ти сам є гостем у своєму рідному місті. Особливо якщо йдеться про мову спілкування туристів довкола.
Про це у своєму пості написала львів’янка Ірина Кравець.
“Можливо це важко зрозуміти, але так є. Для мене зараз Львів – це дійсно відчуття втрати власного дому, навіть, наче втрати свята в ньому. Нам залишились околиці, де працюємо, закуповуємось, а от центр, з його гарними проектами/дійствами, вже не для нас.
Некомфортно, суцільний “язик” фоном, аж до огиди. Ми навчились уникати, бути обережними, як от ти, чуючи вуличного музику, напружено слухаєш до принаймні третьої композиції і тільки потім починаєш насправді відчувати музику. Чому? Та дуже просто – ми не слухаємо російської музики, музики російською мовою, і в той момент, коли вона починає звучати від вуличного музики – музика щезає для нас. Але щезаємо ми, а захоплені натовпи продовжують підспівувати чужою, ворожою мовою на старих вуличках мого міста. А що я маю відповідати на запитання дитини чому навколо стільки росіян? Пояснювати, що вони не росіяни? І так на кожне наступне запитання аж до «чому вони не розуміють, що справді рідна для них мова – українська?» А я не знаю відповіді на це запитання дитини. Бо я розумію, і вона розуміє.
Ще гірше було в Карпатах (подорожувала з донькою літом), практично не чутно рідної мови, бо відпочиваючі поціновувачі української автентичності – спілкуються тільки російською. Ні, до обслуговуючого персоналу, на початках, правильною українською, але недовго, бо приймаючі місцеві бережуть гостя заради копійки. І зрештою, ти з дитиною опиняєшся у чужому мовному середовищі. Багато лайки, безпредметної, для зв’язку слів. А ми не звикли, ми не чуємо яскравий пробіл у реченні, ми чуємо лайку. І вона нас руйнує.
А як можна минути цькування опецькуватим підлітком малої гуцулки? От просто так, бо вона зі села, бо він може, бо батьки мовчать? А та мала все розуміє, відповісти не може, бо, їй малій, здається, що вона має російською сказати, от і бекає, намагається. І це все серед краси гір. Нестерпно.
Єдине що потішило дуже, діти (молодшого шкільного віку) переходять на українську мову. Не відразу, але до кінця дня вже всі діти розмовляють українською, якщо нею розмовляє хоч одна дитина. Моя.”
За матеріалами: Форпост
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
