Дорогу до хати подружжя Миколи та Ірини Шевчуків у Підгайцях Млинівського району знайшли швидко. «Їдьте прямо, і як побачите синьо-жовті ворота й таку ж лавочку – то буде їхня!» – давали орієнтири місцеві. Скільки сліз виплакала мама Ірина, виходячи до цих воріт і виглядаючи своїх синів у 2014-му році, одному Богові відомо. Семеро синів-соколів народили і виростили Шевчуки. П’ятеро з них пройшли війну на Сході України: четверо – у 2014–2015 роках, а один контракт підписав у 2018-му. І всі повернулися живими до батьківського дому.
Про історію цієї родини розповідає Вісник+К
«Я знала, що народжуватиму тільки хлопців»
Родину Миколи Івановича та Ірини Андріївни Шевчуків у селі дуже поважають. Попри велику різницю у віці, між чоловіком і жінкою завжди панували любов і розуміння.
Перший раз Ірина побачила свого майбутнього чоловіка, коли вчилася… у четвертому класі. Хлопець, відслуживши у війську, пішов на роботу в дорожньо-патрульну міліцію. Щотижня Микола Іванович приходив у початкову школу села Підлужжя Дубенського району і розповідав про правила безпеки на дорозі: село ж розташоване на трасі «Київ – Чоп». Потім він частенько підвозив дітлашню з Підлужжя, у тому числі й Іринку, в сусідню Вербку, де вчилися до дев’ятого класу.
– Контролював, щоб уроки не прогулювали, – жартує нині чоловік.
Подружжя каже, що серйозні стосунки між ними зав’язалися, коли Ірина закінчила школу. Вона прийшла на роботу в колгосп у Підгайцях, а Микола Іванович вчителював у Новоукраїнці – викладав військову підготовку й основи життєдіяльності. На той час він встиг уже два інститути закінчити. Жив же у Підгайцях. Звісно, не міг не помітити молоденьку сусідську дівчину, в якої робота в руках горіла. Вона й орати вміла, й косити, і дрова рубати. Особливо ж чоловіка вразило, як вона з кіньми поралася – сам він їх досі боїться. Інша справа – техніка. Щоб відремонтувати, підкрутити – це його. Період залицяння тривав недовго.
– На каву кілька разів сходили, а потім він мені заміж запропонував, я й погодилася. Чоловік серйозний, спокійний, надійний, – простими словами розповідає про своє сімейне щастя Ірина. Їй тоді було 18 літ, а нареченому – сорок. Бог благословив подружжя дітками. Четверо синів посипалися один за одним: Юра, Роман, Андрій, Іван – всі погодки.
– То був початок дев’яностих, важкі часи. Не завжди хліба було за що купити. Але сини – це велике щастя і радість, – згадує Ірина Андріївна. – Всього вистачало. Дуже важко було, поки з пелюшок повиростали. Тоді ж підгузків не було. Не знала, скільки годин спала – у того зубчик, у того вушко. А вже як пішли до школи, стали самостійними, знали обов’язки, хто що має допомогти зробити, за меншенькими Григорієм, Олександром і Валентином дивилися. Ірина навіть і не думала, що у неї може народитися дівчинка.
– Завжди знала, що народжуватиму хлопців. Уявити не могла, як це я бантики в’язатиму. Тільки за Іваном конфуз трапився. Пішли на УЗІ, і там сказали, що буде дівчинка. Не уявляєте, який переляк у мене був: нащо вона мені потрібна, що з нею робитиму? Це ж нереально глядіти дівчинку між хлопцями! Страшно. І як же раділа, коли лікарі помилилися! – сміється щаслива мама семи синів.
Вони всі у Шевчуків росли вихованими, роботящими і дуже дружними. Один за одного змалку стояли горою. І за батьками.
Напередодні 2014 року четверо синів були у війську
Першим вилетів з батьківського гніздечка найстарший, Юрій. Спочатку вчився в Острозі у військовому ліцеї, потім – у Житомирському військовому інституті. Зараз він капітан української армії, льотчик, військовий перекладач, служить у Бродах Львівської області.
Восени 2013-го року пішов на службу Іван. Він підписав контракт з 30-ю Житомирською механізованою бригадою.
– Ми всі їздили до нього на присягу, – згадує Ірина Андріївна. – А через трохи Андрій попросив, щоб йому сумку зібрала. Сказав, що їде на Полісся дошки заготовляти. Я й повірила – він же на столяра якраз вивчився. Думаю, хай їде. Потім дзвонив, усе казав, що скоро додому повернеться. А в мене серце чомусь не на місці. Дзвоню увечері, а трубку Ваня піднімає. «А ти яким боком Андріїв телефон взяв?» – питаю. А він: «Не переживай, він зі мною служить, підписав контракт з частиною, і ми вже третій день разом». Отакий мені «сюрприз» зробив.
Покинув інститут і підписав контракт з 24-ю бригадою у Яворові Роман.
Так долі чотирьох синів Шевчуків були пов’язані з армією. Жодного зі своїх синів мама Іра не відмовляла від служби, не докоряла.
– Якщо дитина відслужила у війську, то велика честь для батьків. Значить, вони правильно виховали сина. Він не ховається, захищає своїх тата, маму, жінку, дітей, хоче, щоб вони жили у спокої. Я не поважаю тих хлопців, які відлинюють від армії. То не чоловіки, – навіть сьогодні, переживши пекельне літо 2014-го року, коли четверо її хлопців опинилися на війні, впевнено каже Ірина Андріївна.
Брати Шевчуки служили у бригадах, які одними з перших кинули в АТО.
Як тільки запитала про той час, в очах Ірини Андріївни одразу забриніли сльози. Вона й досі впевнена, що того літа тільки її материнська любов і молитва вберегла синів. Точно знає, що всі побували у самісінькому пеклі.
– Чекала дзвінка, як раніше стуку у вікно. Як його немає – не знала, що й робити, куди йти. До всього була така байдужість! А вже як подзвонять – це неймовірна радість. Завжди казала: коли можете, давайте про себе знати, хоч вранці, хоч вночі – одне словечко, що живі. А були ж і навіть тижні, коли телефон мовчав. Тяжко було, – бринить голос мами.
Це ж навіть не уявити, що пережили батьки!
Сказали по телевізору, що збили наш літак, а Ірина Андріївна і Микола Іванович неслухняними тремтячими пальцями вже набирають номер Юри – чи не він у ньому був.
Десь рядком промайнуло у стрічці теленовин, що воїнів 30-ї бригади обстріляли під Савур-Могилою – серце вже обливається слізьми за Андрієм та Іваном: як вони, чи не поранені, чи мають що пити, їсти?
Уже й не пам’ятає, чи спала, що їла, як жила, коли тижнями не дзвонив Роман. Його 24-та бригада у серпні воювала за Луганський аеропорт.
Роман Шевчук вийшов з тих боїв пораненим. При цьому він витяг на собі свого командира. Про подвиг сина батьки дізналися пізніше, коли їм у селі принесли обірваний клаптик газети. А свій орден «За мужність» у січні 2015-го він отримав з рук президента Порошенка.
Півтора кілометра ніс на собі пораненого командира
На початку січня 2015 року Роману Шевчуку із 24-ї механізованої бригади президент Петро Порошенко перед всім строєм вручив орден «За мужність». Цю нагороду хлопець отримав за бої, які відбувалися наприкінці серпня 2014-го року біля Луганського аеропорту. У кільце російських військ біля Лутугиного потрапили понад три сотні солдатів з 24-ї, 30-ї та 80-ї бригад. По них постійно «працювали» ворожі «Гради», а коли ті замовкали, вогонь вівся з літаків «Мі-24». Аби вибрати для своїх безпечний маршрут, Роман Шевчук разом зі своїм командиром лейтенантом Володимиром Герою піднялися на 12 поверх одного з корпусів металургійного заводу і звідти по рації повідомляли безпечний маршрут. Своїх товаришів вони так «вели» аж два кілометри. Хлопці просили: «Досить. Відходьте самі!» Але як вони могли? Ще не вивели з оточення десантників 80-ї бригади. А там так багато друзів! Володимир Гера залишився. Роман же не міг покинути командира. Вороги їх «засікли» і почали прицільно обстрілювати. Володі осколок пройшов під бронежилетом, зачепив легеню і застряг у хребті. «Іди сам, інакше не виживеш!» – просив напівпаралізований лейтенант. А Роман, хоч був менший за нього і худіший, сам з пораненою рукою і ногою, стягував товариша спочатку вниз, а потім щосили тягнув. І навіть коли їх ударною хвилею порозкидало на сто метрів, Роман серед диму та вогню знайшов Володю і знову потягнув на собі, повз з ним півтора кілометра, поки не вийшов до своїх! Так завдяки Роману його командир залишився живим. Обидва бійці потім довго лікувалися.
Коли Ірині Андріївні подзвонили і сказали, що її Рома у Вінниці в госпіталі непритомний – у неї серце впало, не могла ні їсти, ні пити.
– Не знаю, як би пережила, коли б не менші діти та односельці, – бринять сльози у голосі мами. – У церкві весь час службу правили за його здоров’я. Тільки через два тижні він опритомнів.
Потім – довгі місяці реабілітації. Сім’я, здавалося, небо готова була прихилити, аби Роман швидше забув те пекло.
– Ви уявити не можете, який він був наляканий! – тихо розповідає мама. – Уже кілька тижнів після госпіталів удома жив, коли привезли машину дров і скинули надворі. Звук від того був досить гучний. Я зайшла в хату по гроші – немає Роми. А він під ліжком лежить. Ми боялися дверима стукнути, голосніше щось сказати. Повік буду вдячна теперішній його дружині Альоні. Тоді вони ще не були одружені. Але вона його не кинула, не відмовилася. Вона взяла його за руку, і пішли вони разом по життю.
Такі слова свекрухи дорогого варті. Сьогодні у подружжя уже двоє діток – донька і син. У Романа торік вийшла навіть невеличка книжечка віршів. Більшість з них присвячені коханій. Але є там і рядки про війну. Вони сповнені болю і нерозуміння того, що коли на Сході солдати помирають в окопах, інша частина країни живе так, немов нічого не сталося.
Ви знаєте, брати мої, а в нас війна.
Я розумію, у вас свято і гуляння,
Яке буває лише раз в житті.
Та у солдата кожен день немов останній.
Підписав контракт у свій день народження
Поки Шевчуки одного сина відігрівали душевним теплом і турботою, двоє інших, Андрій та Іван, взимку 2015 року опинилися в самісінькому пеклі – Дебальцевому. Про те, що пережили, хлопці навіть сьогодні майже не розповідають. Звісно, було страшно, коли Артемівськ обстрілювали касетними бомбами, коли виходили з Дебальцівського котла на машинах, які їхали постріляні на трьох колесах.
Яке батьківське серце таке витримає? У Миколи Івановича стався інсульт. Але й цю біду, підтримуючи один одного, Шевчуки пережили. І от коли, здавалося, всі сини вже відслужили, почали одружуватися, внуків народжувати (їх уже п’ятеро), п’ятий син Григорій підписав контракт. Це сталося у 2018 році.
– Прийшов 23 лютого, у нього якраз день народження був, і заявив: «Зробив тобі подарунок – підписав контракт». Я так і сіла. Але істерик не закатувала, тільки запитала: «Ти впевнений, добре подумав?» Сказав, що так.
Григорій служить у 130-му розвідбаті, який дислокується у Дубні. Буквально місяць як з передової прийшов на ротацію. Каже, що там ніякого перемир’я немає. Правда, стріляють не так, як у 2014-му. Нинішня війна – це війна снайперів. А відведення військ, про яке домовляється вище керівництво країни, буде тільки на руку ворогові.
Ірина Андріївна та Микола Іванович морально вже готові, що і молодші Саша та Валик також підуть служити. Мама з татом моляться лише про те, щоб їхні діти були здорові і на Сході закінчилася війна.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
