Андрей Шептицький використовував аріянський підхід, який не передбачав розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан.
У цей час точаться дискусії стосовно того, чи варто споруджувати пам’ятник Митрополиту Шептицькому у Львові, оскільки ми зараз переживаємо досить важкий час: кошти потрібні на багато інших цілей тощо. Стежачи за цими численними, часто переобтяженими емоціями дискусіями, у мене складається враження, що ми ще недостатньо знаємо про різносторонню діяльність митрополита, навіть говорячи про нас, галичан, навіть про саме церковне середовище: загалом багато йшлося про його церковну діяльність, про його соціальне, моральне вчення, але мало – про його господарську діяльність, яка є достатньо великою ділянкою для дослідження. Тому ціллю нашого інтерв’ю є власне постаратися розкрити основні аспекти господарської діяльності Митрополита. Про це ми говоримо із Зиновієм Свередою, доктором соціальної економіки, викладачем Папського Григоріанського Університету в Римі.
– Насамперед, як виникло Ваше зацікавлення Шептицьким?
– Вперше я зацікавився постаттю Митрополита Шептицького, навчаючись на другому курсі Львівської богословської академії (тепер Український католицький університет), в 1998 році, коли брав участь у щорічній Всеукраїнській конференції для студентів та молодих науковців, яку проводить Інститут релігії і суспільства УКУ, і темою якої були стосунки Церкви і держави. На той час тема була дуже актуальною, оскільки це був період надзвичайного підйому, відродження і потрібно було досліджувати багато сторінок нашої історії, які в радянський час замовчувалися і практично забулися: п’ятдесят років забуття та викривлення історії давалися взнаки.
Згодом, навчаючись у Папському Григоріанському Університеті у Римі, я захистив докторат на тему «Внесок Української Греко-Католицької Церкви в соціально-економічний розвиток Західної України з 1891 по 1939 рік».
На жаль, ми часто забуваємо про наших власних науковців, зокрема й економістів. Коли говоримо про сучасний практичний господарський розвиток, чуємо, радше, про шведські, німецькі, американські, французькі моделі, проте ми забуваємо, що ці моделі створені відповідним культурним середовищем, зумовлені світоглядом та етикою відносин того чи іншого народу, тоді як у нас були свої моделі економіки, які принесли певний успіх і могли навіть слугувати певним прикладом для інших країн. Досі ми до кінця не оцінили нашу спадщину, наших діячів, які тут у Галичині були переважно дітьми священиків, як і більшість української інтелігенції. Вони стали у свій час, можна навіть сказати, мучениками, я би їх назвав соціальними мучениками: вони були виховані в сильному моральному дусі – це кооператори, агрономи, інженери, які загинули здебільшого в 1939–41 роках, які не виїхали зі своєї країни, залишилися зі своїми громадами і стали першими з тих, яких арештувала новоприбула радянська влада.
– Ми про це, насправді, дуже мало знаємо.
– Якщо відкрити твори українських авторів таких, як Павликовський, Луцький, Сціборський, чи інших, котрі були в свій час знані у Німеччині чи Швейцарії, виступали на численних конференціях у Женеві, Берліні, Лондоні, були пошановані в західних колах за поєднання духовного виміру, етики і конкретних господарських моделей. Як не дивно, серед когортицих економістів можна сміливо згадати також і Митрополита Андрея Шептицького як найвидатнішого економіста українського народу у ХХ ст.
У період перебування Галичини у Австро-Угорській імперії ми не мали своєї економічної незалежності: майже всі господарські одиниці імперії користувалися дотаціями і субсидіями, тоді як наші українські інституції користувалися ними мінімально та розвивалися завдяки громадській солідарності.
– Але чому так сталося?
– Наша галицька інтелігенція до 1904 року була в певній опозиції до Шептицького. Наведу простий приклад: у 1902 році, коли Шептицький був депутатом Віденського парламенту, Міністерство сільського господарства запропонувало близько чотирьох мільйонів австрійських крон (задля порівняння, дві крони – це була плата за один день праці). Шептицький попросив парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте, тодішній депутат Кость Левицький видав геніальну фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?». Тоді Шептицький зрозумів, що потрібно самому ініціювати створення як господарських шкіл, так і сильних господарських одиниць, які часто прямо підпорядковуватимуться митрополії.
– Тобто, він узяв ініціативу на себе?
– Роль Шептицького потрібно розглядати у двох важливих аспектах: перший – це його соціальне вчення в питаннях політики, культури та економіки для свого народу; друге – його практична соціально-економічна діяльність. Ця історична епоха для українців Галичини була виходом із системи колоніалізму: панщина протягом стількох століть настільки зруйнувала селянську підприємницьку ініціативу, що не потрібно дивуватися тому, що Шептицький сам вирішив взятися за відродження цієї справи. Він як духовний пастир вирішив почати зі Слова – пастирських послань на найактуальніші теми, щоби змінити свідомість людей, які були покликані організовуватися навколо виконання якихось конкретних справ.
Пастирські послання Шептицького були тісно пов’язані з практичною діяльністю і тому його твори часто були результатом якогось конкретного досвіду, якоїсь конкретно зробленої роботи, до того ж його суспільні погляди випереджували соціальне вчення Католицької Церкви на 50–60 років. Шептицький вважав своїм основним завданням передовсім зламати інформаційний застій і він вирішив писати дуже часті пастирські послання для того, щоб вони були зачитувані під час проповідей у храмах УГКЦ.
Ставши ченцем-василіанином, Андрей Шептицький з допомогою свого батька починає розвивати видавничу справу. Період з 1891 по 1902 рік можна виділити як інформаційно-освітній етап: опубліковано дуже багато маленьких методичок стосовно сільського господарства, садівництва. Започатковано випуск у друкарні отців-василіан у Жовкві спеціалізованої періодики з різних галузей господарства: садівництво, бджолярство тощо.
У 1891 році відбувається кілька важливих подій. Перше – це Львівський синод, який ввів для священиків правило, що суспільно-економічна діяльність є невід’ємною частиною його пастирських обов’язків, тобто, що кожен священик мав обов’язок відкрити читальню, спортивне товариство, братство тверезості, громадську касу взаємодопомоги, благодійну касу, тобто все, що було необхідне парохіянам.
Друге – реформа Просвіти, вона з суто просвітнього напряму, зреформувавши свій статут, отримала більш соціально-господарське спрямування.
Тоді ж УГКЦ на Синоді вирішує заснувати Страхове товариство «Дністер». Потрібно зауважити, що це були не перші спроби українського греко-католицького єпископату у 1870–80-х роках заснувати власні банки зазнали невдачі – банки спіткало банкрутство, радше, через проблеми з менеджментом. Після того вірні втратили довіру до подібних ініціатив Церкви на певний період, тому Церкві довелося починати з найпростішого – зі страхування. Крім того, було встановлено окреме правило – всі релігійні організації, парохії мали страхуватися тільки в «Дністрі».
Ефект від цього став видимим одразу: населення ніби було бідним, але коли по крупинці зібрали від людей страхові внески, то виявилося, що товариство володіє досить значним капіталом, який товариство вже не могло обслуговувати самим, тому в 1894 році УГКЦ вирішує створити банк «Дністер». До його складу ввійшли: капітал Страхового товариства «Дністер» і, крім того, парохіяльні каси взаємодопомоги, так звані раффайзенки.
Ці райффайзенки свого часу спричинилися до відродження Німеччини й Австрії. Їхньою характерною ознакою було те, що вони мали географічний принцип, тобто гроші збирали на території певної парохії та використовували лише на цій території і тільки для членів цієї громади.
Згодом створено Крайовий ревізійний союз, до складу якого входило багато кредитових спілок, які, своєю чергою, створили і якими керували на шістдесят відсотків священики. Згодом, у 1904 році, їх зреформували у Ревізійний союз українських кооперативів.
У 1899 року під Золочевом група деканальних священиків засновує товариство «Сільський господар», згодом у Стрию починають розвиватися українські молочарні, і у 1904 році отець Остап Нижанківський разом з іншими 20-ма священиками і групою селян засновує знаменитий Маслосоюз.
– Він об’єднував у цьому виді діяльності (виготовлення молокопродукції) майже вісімдесят відсотків усіх парохій. Маслосоюз відомий передовсім постатями своїх організаторів, їхньою жертовною працею. Маслосоюз дуже сильно розвивався до Першої світової війни, зазнав багато збитків у період війни, але в міжвоєнний час лише за п’ять років зумів відновити повний обсяг своєї діяльності. У Польщі українців було лише 16,5 відсотків, проте він контролював близько шістдесяти відсотків усього експорту молокопродукції Польщі.
Те саме робив Центросоюз, який спеціалізувався на сільськогосподарських товарах. Проте держава намагалася приборкати їхню активну діяльність через введення державного регулювання: обмеження, ліцензування особливо в результаті Кооперативного закону 1934 року.
– Мабуть, з цього руху і виникло гасло «Свій до свого по своє»?
– Це гасло виникло на початку ХХ ст. в контексті руху кооперації. Центросоюз працював з метою усунення посередників. Наприклад, коробка сірників, вироблена десь у Тернополі, доки дійшла до селянина в Золочеві, вже змушена була пройти кілька посередників і тому значно збільшувала свою ціну. І ця постійно завищена ціна на товари теж була однією з причин бідності народу. І власне організація кооперативів усунула велику кількість посередницьких приватних спілок.
Вилилося це також і в боротьбу проти корчмарства, за тверезість. Необхідно зазначити, що в усій Галичині було 27 693 корчми, які теж значно докладалися до зубожіння народу.
Крім того, існувала несправедливість у розподілі земельних наділів: близько 2 тис. шляхетських родин володіли 54 % землі, а майже 2 мільйони володіли рештою. Це також доклалося до розорення, і як результат – масова еміграція за кордон. Це тривало до початку ХХ ст. І тільки церковна акція із заснування кооперативних спілок почала зупиняти цей процес.
– І запустив цей процес з кооперативного руху саме Митрополит Шептицький за допомогою греко-католицького священства?
– Так. До початку Першої світової війни 60 % усіх господарських установ, кооперативів керували священики, а у всіх інших – священик був головою ревізійної комісії.З цією ціллю проводилася також реформа семінарської освіти, де кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з огородництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства.
– Тобто, не маючи сільської чи технічної інтелігенції, середнього класу, Шептицький почав залучати до цього священиків?
– Тут варто зазначити, що зі семінаристів не усі ставали священиками: майже половина отримували згодом додаткову освіту і ставали агрономами, адвокатами тощо.
– Тоді виглядає так, що семінарія за Шептицького ставала для українців Галичини кузнею не тільки душпастирів, але також і господарників?
– Така ситуація була характерною особливо для австрійського періоду, бо у міжвоєнний час ситуація змінилася: Шептицький заснував у 1908 році Кооперативний ліцей, а згодом вони вдалися до інших форм освіти, тобто у вигляді масових інтенсивних курсів: запрошували кілька професорів з Відня, скажімо, зі Львова і вони їхали у якесь село на тиждень, навчаючи там приблизно 100–200 осіб. Такі курси проводилися часто і залучали щораз більшу кількість населення. У такий спосіб освіта і знання поширювалися на все більші верстви селянства. А потім лише призначали координаторів і ревізорів, які їздили по громадах, перевіряючи хід запроваджених новацій: як саджають і доглядають сади, поля та як запроваджують експерименти в огородництві. Тобто це було щось на зразок «школи на місці» і це давало досить швидкий ефект. Переважно все це відбувалося при парохіяльних домах.
– Тому розуміємо, що Шептицький дбав не лише про духовний стан своїх вірних, але і про їхній соціальний стан?
– Він використовував «органічний» підхід, який не передбачав розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан. Він вважав, що і одне, і інше повинні бути на належному рівні: людина, яка є духовно багатою, не вживає спиртних напоїв, а до того ж проявляє християнську солідарність і співпрацю з іншими людьми – вона не може бути бідною вже самим способом життя.
Для Шептицького розвиток Церкви означав розвиток усієї інфраструктури від низу до верху. Наприклад, у Львові Митрополія мала шість заводів, які були або засновані Шептицьким, або ж були викуплені їхні акції. Церква мала у власності мережу малих цегляних заводів для будівництва шкіл, храмів, а також глиняні кар’єри; Шептицький викупив фабрику солодощів графині Глинської, докупивши до неї декілька ліній для виготовлення різноманітної кондитерської продукції, яку згодом конфіскувала Радянська влада і назвала її «Світоч»; був великий проект щодо виготовлення скла, зроблено відповідні інвестиції, але проект, на жаль, не було здійснено; кахельний завод; власність у нерухомості, будинки, які здавалася у винайм, зокрема на вулиці Валовій і в інших місцях центру Львова; школи, мережа магазинів; Церква збудувала понад 120 кілометрів залізниці до Стрия і на Франківщину; акції телефонного зв’язку й електромережі.
– Якщо не помиляюся, теж були якісь капіталовкладення у нафтовий бізнес?
– Так, у 1928 році засновано знамениту Народну нафтову унію: Шептицький об’єднав нафтоносні угіддя в Прикарпатській зоні, що належали Митрополії разом з невеликими паями селян, які мали у власності ці паї, але не мали грошей на розроблення нафти. Він теж закупив це обладнання за кордоном.
Шептицький, крім того, викупив невеличкий острів в Індійському океані біля Суматри з перспективою розроблення золотих та нафтових копалень.
– Що сталося з цим екзотичним проектом?
– Нема, на жаль, достатньо документів стосовно цього, не вдалося до кінця це дослідити, але виглядає, що його згодом продали у 80-х роках.
Крім того, знаючи, що наближаються важкі часи, Шептицький у 30-х роках викупив земельні ділянки в Німеччині в Вестерлянд-Сільді, бажаючи інвестувати гроші у різних частинах світу, аби УГКЦ мала за кордоном свої ресурси для виживання. Проте, у 1938 році він ці ділянки в Німеччині продав. На жаль, коли прийшла Радянська влада, дуже багато грошей і власності було конфісковано.
Маловідомим є також той факт, що Шептицький мав бажання заснувати велику кіностудію, у 1938 році під це виділено значні кошти, щоб наступного року взятися за цю справу, проте цим планам теж не було суджено здійснитися.
Якось я взявся приблизно підрахувати загальну вартість церковних активів у Галичині, включно з карпатськими угіддями, близько 40 000 гектарів лісів і великих земельних ділянок, зокрема Зарваниця, 800 гектарів, Унів, то виглядає, що УГКЦ з приходом «визволителів» фактично втратила кілька мільярдів доларів, а точніше, 4 500 230 000 доларів. У будь-якому разі необхідно лобіювати питання про повернення чи грошову компенсацію майна для УГКЦ. Я зібрав майже 70 % усієї інформації про майно Церкви, проте необхідна солідарність усіх установ для реалізації цієї акції.
– Повертаючись до нашої теми, виглядає, що титанічна праця Митрополита Шептицького, священства УГКЦ та численних вірних стосовно піднесення як духовного рівня галицьких українців, так і їхнього добробуту зазнала досить значного успіху. Але у 1939 році приходять визволителі і приносять новий тип колективного господарства – колгоспи? Це ніби трохи нагадує ті самі кооперативи?
– Насправді між кооперативом і колгоспом є велика різниця. Кооператив – це земельна власність, сформована з приватних паїв, де керує громада; колгосп – це теж, нібито, колективне господарство, але вже під керівництвом державних органів, що породило величезну безвідповідальність та незацікавленість з боку членів місцевої громади – і це зруйнувало все господарство Галичини.
– Ви казали, що маєте один проект, подібний до вищезазначеного, тому прошу Вас його заанонсувати.
– Я почав збирати відомості про майно Церкви за Шептицького, починаючи з 1996 року. На щастя, я встиг скопіювати велику кількість архівних документів у Львівському історичному архіві, оскільки багато з них згодом зникло. Багато документів є оцифрованими і, навіть, якщо немає оригіналу, про багато фактів усе ж йдеться в переписці, принаймні у вигляді згадок та приватних листів. Багато документів слід шукати в архівах Податкової інспекції Польщі. Є багато документів у Віденському архіві, до яких я ще не дістався, для цього потрібний окремий проект. Але навіть і без того, я маю дуже багато матеріалу, і, починаючи зі середини червня, протягом трьох–чотирьох місяців ми втілюватимемо в життя авторський проект – фільм з орієнтовною назвою «Митрополит Андрей Шептицький, видатний економіст ХХ ст.», оскільки, як ми уже зазначали на початку, він мав усі необхідні характеристики справжнього економіста. Ми підемо тими місцями, де були господарські заклади УГКЦ, покажемо, де вони існували, як функціонували. Крім того, ми заснували Академію етики та економіки на принципах Української господарської академії в Подебрадах у Чехії, яку протягом кількох років фінансував митрополит. Реалізовуємо також перші проекти громадської солідарності в Київській області на принципах соціального вчення та діяльності Митрополита: ми проводимо тренінги для громад та відкриваємо для них багатство науки Церкви та білі сторінки нової історії.
– У світлі всього, про що зазначено, для мене особисто стали зрозумілими дві речі: ми ще занадто мало знаємо про справжній масштаб особистості Шептицького і нам його ще потрібно відкривати і відкривати, оскільки це людина, яка стала фактично не тільки духовним провідником для українців Галичини в надзвичайно складний період їхньої історії, але також і турботливим батьком, який дбав про них і в матеріальному аспекті; друге – Галичина без Шептицького не мала би сучасного вигляду, свого специфічного характеру, оскільки саме він своєю харизмою заклав багато з наших теперішніх рис. І тому наше початкове питання – чи потрібно споруджувати Шептицькому у Львові пам’ятник – стає риторичним. Що Ви про це думаєте?
– Я вважаю, що потрібен не просто пам’ятник, потрібно розробити сквер так, щоби було подано інформацію, можливо у вигляді меморіальних таблиць, про діяльність Митрополита, де б людина, пройшовши сквером до монумента, хоча б трішки дізналася про цю непересічну постать. Бо для того, щоб осягнути систему його думок і схему його господарської діяльності, необхідно близько 100 академічних годин. У мене виникають паралелі з виводом Ізраїльського народу Мойсеєм з рабства: Шептицький упродовж 44-х років виводив свій народ з епохи колоніалізму, сприяв його швидкому розвитку впродовж досить короткого проміжку часу, пережив сім урядів – від ліберального австрійського, до нацистського і тоталітарного радянського, від усіх здобув високу повагу й авторитет. Він зумів, особливо в міжвоєнний період, так зорганізувати для українців господарство у Галичині, що вони могли існувати без жодної державної дотації.
Висновком з цього може бути те, що Шептицький належить до постатей, які формують етапи і хід історії, а не піддаються під вплив систем та умов. Він є того рівня історичною постаттю, яка сформувала значний період нашого відродження та історичної пам’яті, тобто без його лідерства, знань і ентузіазму неможливо уявити нашого відродження з 1900 по 1944 рік, а згодом також наприкінці 1980-х – початку 1990-х.
На жаль, ми ще теж досить мало зробили для визнання його святим. Проте мусимо над цим невтомно працювати: саме такі постаті дають сил і натхнення в сучасний період кризи, руїни, а особливо для людей, які вірять у потенціал свого народу та довіряють науці Церкви.
Розмовляв Тарас Курилець для ar25.org
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
