Його роботи вражають новизною – замість реалістичності зображення – динамічні та водночас лаконічні образи, увігнуті лінії замість випуклих, і так звана концепція “порожнього простору”, коли, наприклад, замість обличчя чи живота – порожнеча.
Про це розповідає 24 Канал.
У травні 1933 року, коли в Чикаго відбувався Всесвітній ярмарок Столітнього прогресу, кожна країна намагалась якнайкраще себе представити. Тут були поселення індіанців, палаци Майя, кружляли американські гірки, літали дирижаблі, а пересуватися між павільйонами можна було канатною дорогою. Довкола тільки й було мови про культурну самобутність та новації в науці.
Олександр Архипенко з новою скульптурою
Українці теж взяли участь у виставці – демонстрували своє національне вбрання і танці, але найбільшою цінністю нашого павільйону стала виставка скульптур Олександра Архипенка, чиї роботи змінили традиційне уявлення про скульптуру.
Олександр Архипенка народився в Києві – батько Порфирій був професором-інженером Київського університету, а дід – іконописцем. Цікаво, що хлопець у своїй творчості якраз і поєднає мистецтво з інженерними рішеннями. У 1902 році вступає до Київського художнього училища Миколи Мурашка, де провчився 3 роки. У 19 років продовжує навчання у Москві, не здогадуючись, що назавжди покидає рідне місто.
Олександр Архипенко та Френсіс Грей
Він уже тоді шукав оригінальних форм, прагнув по-новому зображати реальність, але не знаходив підтримки ані серед московських викладачів, ані паризьких, – до Франції він переїхав у 1908 році. Так приходить рішення вчитись у стінах Лувру, при цьому його приваблюють не роботи Родена чи інших визнаних майстрів, а скульптури древніх греків, єгиптян та ассирійців. У той час Пікассо започаткував нову течію кубізму і так станеться, що якраз українець цей стиль перенесе й у скульптуру.
Скульптору виповнилося всього 23 роки, а виставка його робіт уже мандрує Європою, того ж року він відкриває власну школу в Парижі. Публіка ще не завжди була готова сприймати такий підхід, але резонанс у Європі йому був забезпечений.
У 1920 році Архипенко стане першим українцем, що візьме участь у Венеційському бієнале, хоча місцевий кардинал запевняв, що митець “спотворює створену Богом подобу людини”. За рік свою школу відкриває і в Берліні, і тут же продовжує експерименти. Замість класичних бронзи та мармуру, у своїх скульптурах використовує дерево, скло і метал, а часом і розфарбовує свої роботи.
Після того як його виставка побувала у Нью-Йорку, Архипенко теж вирішує податися з дружиною у США. На той момент у нього ще був український паспорт, але за 5 років скульптору видадуть новий – уже з американським громадянством.
Скульптура Олександра Архипенка
Саме за океаном проявиться й інженерний хист скульптора. Йому спало на думку створювати механічні картини – так звана “архіпентура”, де спеціальний механізм прокручував кольорові смужки таким чином, щоб утворювалось нове зображення. Тоді це була справжня новинка, за яку митець навіть отримав патент на 17 років. Подібну технологію зараз використовують у білблордах. У цьому й був весь секрет його творчості – постійний пошук нових ідей, форм і пропорцій. Своїм студентам повторював, що митець повинен творити, а не відтворювати.
І хоча з Україною Архипенка розділяли тисячі кілометри, він не втрачав контакти з вітчизняними митцями. Розробляв пам’ятники Франку, Шевченку та князеві Володимиру, а довідавшись, що в Україні Голодомор, віддав одну зі скульптур на головний приз лотереї, аби передати виручені кошти жертвам.
Наприкінці життя інтерес на його скульптури згас, сім’я виживала хіба що за рахунок занять із учнями. Зате вже в двохтисячних 4 його скульптури збирали семизначні суми на аукціонах Крістіс. Так, “Жінку, що розчісує волосся” продали за понад 2 мільйони доларів, “Блакитну танцівницю” за 1 мільйон 700 тисяч,на кілька тисяч менше віддали за “Симетричний торс” і за півтори мільйона придбали “Голлівудський торс”.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
