Марія Примаченко. Народна художниця, яка вразила Пікассо

953

Марія Оксентіївна Примаченко (Приймаченко) народилася 12 січня 1909 р. у селі Болотня на Київщині. Там же і померла 18 серпня 1997 року. Визначна українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва». Батько, Авксентій Григорович, був теслею. Мати, Параска Василівна – визнана майстриня вишивання.

«Починалося все це так,— згадувала художниця.— Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Талант Примаченко у 30-х роках ХХ ст. відкрила київський мистецтвознавець Тетяна Флору. 1936 рік – початок її світового визнання: роботи виставляються в Києві, Москві та Ленінграді, наступного року — в Парижі. 1957–1959 рр. — закордонні виставки за участю Марії Примаченко у Парижі, Софії та Відні. 1966 р. — отримала Державну премію ім. Тараса Шевченка, згодом — звання заслуженого діяча мистецтв та народного художника. Її картинами захоплювався Пабло Пікассо, а в багатьох роботах ще одного поціновувача творчості Примаченко – Марка Шагала – відзначають впливи української майстрині. 2009-й рік — за рішенням ЮНЕСКО — було визнано роком Марії Приймаченко.

Клопіт із прізвищем

До сьогоднішнього дня достеменно невідомо, який варіант прізвища художниці є правдивим. Зрештою, сум’яття у це питання вносила й вона сама, очевидно, не особливо тим переймаючись. Режисер Лесь Танюк згадує, що колись таки запитав у майстрині, який же варіант прізвища правильний.

„ Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки, ми з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід із бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Зіпсували”. Щоправда в деяких інших розмовах Марія Оксентіївна відповідала, що вона — Примаченко, бо «так у них в селі говорили — примак, а не приймак, ну то хай буде так». При цьому розповідала історію, що її батька було усиновлено і записано власне Примаченком.

В указі Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко» вжито саме варіант Приймаченко.

Хвороба

Дитинство Марії Оксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір.

Невістка Катерина згадувала: «До 75-и років Марія Оксентіївна малювала без окулярів. До самого останнього дня мала прекрасну пам’ять, була дуже розумною жінкою. Ніякого склерозу. Вона так казала: треба їсти часник, аби був ясний розум. Слух мала такий, що коли лікарі тихенько між собою радилися в іншій кімнаті, вона все чула».

Її навіть прозвали тоді Мар’я Крива. Собою вона була надзвичайно гарна, але пересувалася з милицями. Коли виставки почалися в Москві і в Парижі, їй запропонували лягти у лікарню. Три рази робили операцію – кістку ламали, а потім взуття спеціальне давали. І згодом зробили їй протез, що ногу вирівнював і допомагав ходити. Вона тоді казала, що от, мовляв, всю молодість – на милицях, а під старість – красуня з рівною ходою. Вона довгими спідницями апарат закривала і зовсім нічого помітно не було.

Попри все, художниця ніколи особливо не переймалася своїм здоров’ям. Навіть після Чорнобильської катастрофи. Її вона пережила у власному домі, розташованому недалеко від атомної станції, і відмовилася виїхати з 30-кілометрової зони, хоча їй і підшукали добру хату на Полтавщині. Примайченко запевняла всіх, що «Бог дасть Батьківщині щастя одужання землі, вод і небес».

Афористка

Шанувальники Марії Примаченко захоплюються не лише її художніми роботами. Не менш цікавими є підписи до її картин, котрі часто виглядають як цілком самодостатні приказки чи народні афоризми. І звучання їх на порядок вище, ніж підписи до давніх лубочних картин. Ну, наприклад: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб». Або низка інших:

„Хитра лисиця ведмедику каже: «Їж кукурудзу — поправишся», — а собі курочку несе та медок п’є; в ній сила є”.

„Сорока каже: «Чі-чі-чі! Ой де ж нам спати?»

На печі.

Що ж нам пити?

— Горілочку, бо приїхали по дівочку”.

«Куріпочки пляшуть і хліб пашуть».

«Собачка Ада не боїться гада».

«Ворон дві баби мав — обох обнімав»,

«Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було»

Деякі підписи до метафізичних зображень художниці звучать зовсім магічно чи навіть апокаліптично, присмачені якимось шифрами пророцтв і „хлопської філософії”:

«Спочатку були птахи на небі і квіти на землі. Потім прийшли звірі і всіх поїли. І нас з’їдять».

«Спочатку всі літали, навіть дерева і квіти. А потім стали звірі. Птахи й квіти як вишиванки, для радості. А звірі — щоб їх боялися. Як ніхто нікого не боятиметься, земля скінчиться”.

Продюсер

Звичайно, у 60-70-х роках минулого століття такої професії в СРСР не існувало. Однак… Більшість тих, хто зіштовхувався з біографією художниці, визнають роль, яку в популяризації її творчості відіграв журналіст і кінодраматург Григорій Абрамович Мєстєчкін. Лесь Танюк якось назвав його „той перший, який експортував шістдесятників на цю планету”. Григорій Мєстєчкін присвятив Марії Примаченко значну частину свого життя.

Усвідомлюючи кон’юнктуру часу він часом підштовхував художницю до актуальної тематики, а інколи навіть сам стилізовано підписував її твори. ”Український мільярд — пудів хлібозаготовок”, ”Мої квіти київському ”Динамо” (після виграшу Суперкубка УЕФА). Або ще одна весела назва картини: «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят».

Коли Марія Примаченко потрапляла в коло великої кількості людей, котрі приходили на її вернісажі, вона, сільська жінка, губилася і ставала неговіркою. Виступала короткими завченими фразами, які, як вважали, готував для неї Мєстєчкін. Зрештою, саме він пробивав художниці звання, премії, організовував виставки, написав сценарій до фільму про художницю „Сотвори своє сонце”, який вийшов 1968 року. Він же автор сценарію добротного документального фільму про художницю ”Сотвори своє сонце”, який вийшов 1968 року.

Гостинність

30 років поряд із Марією Примаченко була Людмила Лисенко, мистецтвознавець, тележурналіст, ведуча популярних телепередач на УТ-1, автор декількох фільмів, повісті та дисертації про Марію Оксентіївну. Людмила Лисенко згадує: «Найактуальнішою проблемою, яку мені довелося вирішувати, допомагаючи Марії Оксентіївні, були ліки, лікарі, обстеження, протезування хворої ноги. На моє прохання до Болотні неодноразово приїжджали кращі фахівці з казенного ортопедичного заводу в Києві, оформляли замовлення, проводили примірки протеза, міняли його, потім робили нові – з більш легких матеріалів і модифікованої форми. Як от раз, ще за радянських часів, приїхали до Примаченко на “Волзі” начальники зі Спілки художників України – у капронових тенісках, пластмасових капелюхах у сіточку, в шкіряних босоніжках і з портфелями у руках – Почесну грамоту за виставку привезли і три гвоздички. Заходять, стукають, а Марія в цей час стоїть на столі, підібравши спідницю, і спираючись однією рукою на милиці, а другою білить підсиненою вапном стелю хати … “Ану назад!”, – довелося неласкаво попросити гостей терміново забратися. “Соромно ж, Господи, незручно, який вид застали, я зараз, миттю …” І таки вийшла моментально: не побоялася – зістрибнула на підлогу з милицею та з мокрою щіткою – так незручно стало за свій неохайний вигляд і особливо за покалічену ногу, що виглядала з-під квітчастої спідниці. Ще не переодягнулася та не привела себе до порядку, гостей тримала на веранді, в кімнату не пустила. Потім стіл накрила, пригостила киян вишневою наливкою, прихованою на такий випадок консервою “Бички в томаті” і яєчнею від болотнянської “кочубаркі” (так художниця називала курей). Отримала цю саму грамоту, але коли взяла три червоних гвоздички в руки, то й не знала, що сказати від незручності.

Вірність

На обійсті художниці росла яблуня, яку посадив закоханий у Марію Примаченко митець з Києва. Часто він приїжджав до неї, приїжджав довго, просив руки, але вона не могла зважитися на нове життя. Питав: “Ви все Василя чекаєте? Так уже похоронці двадцять років”. А вона: “Може бути все, може, помилка яка сталася, так буває в житті. Я все чекаю-чекаю-чекаю-чекаю, а там подивимося, не ображайтеся на мене, будь ласка, добра людино, йдіть з Богом”.

„За мною не плачте”

Незадовго до смерті Марія Авксентіївна говорила, прощаючись: “За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір – я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! – лад буде. Живіть зі світом “…

На сільському кладовищі, розпростертому край поля, в останню секунду, перед останнім прощанням син Федір поклав мамі біля лівої руки, якою вона малювала, олівець і шкільний зошит.

Джерело: Форпост