19 березня святкує свій 91 рік геніальна жінка, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії і Премії Антоновичів, приклад для українців, сильна і незламна духом – Ліна Костенко.
Своєю боротьбою, творчістю, вмінням захищати власну думку, співучастю і небажанням стояти осторонь, відсутністю остраху перед критикою як радянської, так і сучасної влади, письменниця по праву заслужила титул – сумління нашої нації.
Джерело Український інтерес.
Боротьба Ліни Василівни розпочалася ще в 1960-х роках. У ці часи набирає обертів літературно-мистецька та суспільно-політична течія української інтелектуальної еліти – шістдесятництво. Течія започаткувала досі не бачені стилі української літератури, спонукала до створення нового, незвичайного, авангардного. Але водночас безжалісного і максимально критичного ставлення до тогочасного режиму і влади. І в плеяді молодих українських літераторів з’явилася ще одна зірка – то й була Костенко.
Її збірки у читача викликали захоплення, у критиків схвальні відгуки. “Мандрівки серця” розкрили творчу зрілість поетеси і долучили її ім’я до когорти знаних майстрів українського слова.
На початку 60-х твори Ліни Костенко почали піддавати критиці. Її звинувачували в аполітичності. Скасували заплановані зйомки фільму “Дорогою вітрів”, в якому вона була сценаристкою. На ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Андрій Скаба заявив: “Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів: Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко”. Це стало приводом до розгрому покоління шістдесятників. Зняли з друку і верстки збірки віршів поетеси. У ті нелегкі часи вона друкувалася у Чехословаччині, Польщі, а в Україні її твори виходили хіба що в самвидаві.
Та це не завадило поетесі й надалі висловлювати власну думку і відверто демонструвати свою незгоду з тим чи іншим. Коли почали арештовувати представників української інтелігенції – підписала лист-протест. Під час суду над братами Горинями, яких звинуватили в антирадянській агітації і пропаганді, на знак протесту проти процесу і на підтримку арештантам кинула їм квіти. Прохала львівських письменників виступити на захист ув’язнених. І хоча ті не наважилися відверто виявити незгоду, та все ж підписали клопотання з проханням передати на поруки Богдана Гориня, як наймолодшого серед заарештованих. Хоча всі старання не мали впливу на рішення суддів, у моральному сенсі це було визначним кроком.
У Спілці письменників України, де таврували “націоналістичних відступників”, частина молоді влаштувала овацію Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала інших. У відповідь на наклеп на В’ячеслава Чорновола написала лист-захист. Все це спричинило довге забуття Ліни Костенко у радянській пресі. Згодом потрапила і до “чорного списку”, який склав секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук.
І лише 1977 року вийшла збірка віршів “Над берегами вічної ріки”, а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, – побачив світ історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, що пролежав у темній шухляді шість років. За нього поетеса у 1987 році була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Юрій Андрухович, сучасний письменник, найвлучніше охарактеризував внесок Ліни Костенко у розбудову незалежної України: “Саме вона прищепила сотням тисяч українців непохитну впевненість у тому, що цензура – це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчила не дуже сміливих людей до того, що слова “незалежність”, “гідність” і “свобода” існують у мові не просто так”.
Але і сучасна влада не уникла критики. Адже тільки Костенко завдяки своєму літературному таланту вміє так нищівно пройтися по можновладцях.
Третій президент Віктор Ющенко хотів вручити їй звання Героя України, та вона відмовилася. А фраза “Політичної біжутерії не ношу” стала мало не афоризмом. Та Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Ліна Костенко схвалювала Революцію Гідності в Україні і неодноразово виїжджала в зону АТО підтримувати бійців добровольчих батальйонів, Нацгвардії, Збройних сил України.
У той період вона написала проникливого вірша:
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
Твори Ліни Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, литовською, німецькою, словацькою та французькою мовами.
Потужні цитати Ліни Костенко:
- Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
- Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
- Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
- А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
- Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
- У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.
- Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
- Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
- Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
- Не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо.
- До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.
- Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
- Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум.
- Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
Фото з відкритих джерел.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини