Реставраторка Ірина Дуткевич з власної ініціативи відновлює розписи на стінах під’їзду львівського будинку, в якому живе з народження.
Намальовані троянди та мальви були сховані під шаром тиньку майже сто років і лише тепер отримали шанс стати такими як і раніше.
ГОРИЩЕ
На горищі під стіною лежить овальна рама із дерева. Її прикрашають квіти, тріщинки-зморшки та відблиски сонця.
Ранком тут багато світла та музики. Десь за стіною звучить джаз – фортепіано, контрабас та саксофон створюють мелодію та настрій.
 |
| У цьому львівському будинку Ірина живе з народження |
– Сусід у цей час завжди вмикає радіо… У нього довга сива борода та таке ж волосся – хіпі із сімдесятих років, який не бажає сприймати навколишню дійсність та сучасний світ. Проте його музичний смак співпадає з моїм, – усміхається Іра та відчиняє вікно: так краще чути. – Прокидаюсь та одразу занурююсь в улюблену музику.
Жінка пригадує, що у дитинстві горище було для неї місцем незвичним, навіть магічним. Їй подобалось туди приходити, придумувати різні історії, щоб полоскотати нерви собі, а заодно і подрузі.
А відтіля можна поспостерігати за життям подвір’я крізь маленьке віконечко у стіні горища.
Тепер тут імпровізована майстерня Ірини – окрім дерев’яної рами для дзеркала, на реставрацію чекає ікона, дбайливо покладена на столі серед книг та картин.
 |
| Також в цьому будинку імпровізована майстерня Ірини |
– Час змінює зображення, особливо портрети людей, – Іра злегка торкається шершавої поверхні полотна. – Фарба розшаровується, на картину потрапляє пил та створюється враження, що намальована людина старіє.
Коли зчищаю бруд та повертаю вицвілим фарбам попередній колір, обличчя на картинах наче молодшають, а лики на іконах стають менш строгими…
Можливо, під час роботи реставратор звикає до твору, обмінюється з ним енергетикою. Адже кожна річ має свою історію, настрій, зберігає вкладені в неї думки та почуття свого творця, особливо ікона, біля якої молилось багато людей.
Біля стіни із червоної цегли стоїть керамічна ваза, плетене крісло та оформлений в раму портрет дівчинки. Жовтий светр, волосся до плечей з рудим відблиском та ясні бурштинові очі.
– Я тоді ще у школі вчилась, клас не пригадую. Мене малювали студентки художньої академії, мені було цікаво слухати їх розмови про мистецтво, про художників, хотілось дізнатись про їх богемне, як мені видавалось, життя, – розповідає Ірина.
Проте, додає, що чесно кажучи, про кар’єру живописця не мріяла: хотіла стати ветеринаром, лікувати тварин:
– Але сталось так, що лікую неживі предмети.
 |
| Іра працює у музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” |
Після школи Іра вступила у художній коледж, потім – у Львівську національну академію мистецтв.
– Я потрапила на відділення реставрації випадково, оскільки на кафедрі розпису не було місць. Утім, дуже швидко захопилась, оскільки реставрація – це ціла наука: необхідно розуміти хімію, знати склад фарб і уявляти, як вони лягатимуть на різні поверхні, розумітись в оптичних явищах тощо.
І, звичайно, реставратору не буде зайвим уміння малювати та бажання розібратись, який саме зміст вклав автор у своє творіння. Зараз робота для мене наче повітря, якщо її не буде, я не зможу дихати.
БРАМА
Стіни під’їзду розписані квітами та орнаментами від дверей горища до входу у підвал. Мешканці будинку про це дізнались лише рік тому.
У грудні 2016 року в домі почався запланований комунальними службами ремонт. Майстер, якому доручили підготувати стіни до побілки, за шаром тиньку та традиційної для більшості під’їздів зеленої фарби побачив квіти.
 |
| Стіни під’їзду розписані квітами та орнаментами від дверей горища до входу у підвал |
– Іду я ранком на роботу, дивлюсь, а на стіні з’явились троянди. Майстер каже, що такі квіти тут, здається, всюди. Ну от, довелось майстру злазити з драбини, а мені думати, як врятувати автентичні розписи, – згадує Іра.
Ремонтні роботи у брамі зупинили. Були довгі розмови з сусідами, збір підписів та необхідні перед реставрацією дослідження: проби, хімічні аналізи, підготовка документів.
Без поспіху, ґрунтовно, як і належить при реставрації історичної пам’ятки: кам’яниця збудована у 1912-1914 роках у стилі сецесії з елементами середземноморської готики архітектором Яковом Зільберштайном.
На підлозі – плитка з квітами, над парадним входом у квартири – ліпнина з трояндами та листям, елементи орнаменту на дверях та стінах під’їзду ритмічно повторюються, широкі сходи із гачками для килимів та, наче мереживо, перила.
Очевидно, що у будинку з таким оздобленням стіни не могли бути просто білими.
 |
| Очевидно, що у будинку з таким оздобленням стіни не могли бути просто білими |
– Я одразу для себе вирішила, що рятуватиму ці квіти. Нехай без фінансової підтримки, без згоди сусідів, але буду однозначно… – розповідає Ірина.
Спершу мешканці дому скептично відреагували на її ідею. Запитували, як буде все це робитися, боялись, що вона впаде з драбини чи риштування, деякі не могли зрозуміти, для чого усі ці квіти, адже чистенька побілена стіна – це ж так красиво.
Іра спирається на перила та розглядає відреставрований фрагмент: наче кущ червоних троянд серед засипаного білим тиньком саду.
– Коли починаю працювати над твором мистецтва, уявляю, яким він буде після реставрації. Однак сусіди не можуть от так відразу зрозуміти, наскільки яскравим та гарним буде наш під’їзд.
Жінка збирала підписи, розповідала та пояснювала, інколи доводилось витратити цілий вечір.
Зараз, коли шматок роботи уже зроблений, ставлення людей змінилось.
 |
| Зараз, коли шматок роботи уже зроблений, ставлення людей змінилось |
– Вони бачать результат, розуміють, наскільки це важка та кропітка робота, навіть хочуть мені допомагати, просять, щоб я навчила їх малювати.
З документами та згодою сусідів Іра ходила в Управління охорони історичного середовища Львова, отримала дозвіл на реставраційні роботи.
Залишилось лише знайти кошти: свою роботу Іра готова робити і без оплати (хоча такі реставраційні роботи коштують щонайменше 6 тисяч гривень за метр квадратний), але потрібні ще різні хімічні розчини, фарби, пензлі та інші інструменти.
Перший час реставраційні роботи фінансувала “Майстерня міста” – проект з підтримки локальних ініціатив громадян, а також Німецьке товариство міжнародного співробітництва GIZ у рамках проекту “Муніципальний розвиток і оновлення старої частини міста Львова”.
Іра розповідає, що у багатьох львівських брамах розписи знищені – замальовані або збиті разом із цеглою. Тому варто оновити розписи, які прекрасно збереглись під декількома шарами тиньку. На щастя, ремонти робили не так часто – один, максимум два рази за усю столітню історію будинку.
 |
| На щастя, ремонти робили один, максимум два рази за усю столітню історію будинку |
– Із співробітниками комунального господарства ми домовились, що за виділені на ремонт гроші вони зроблять у під’їзді панелі: заґрунтують та зафарбують сімдесят сантиметрів знизу стіни.
Іра каже, що сто років тому таких панелей точно не було, оскільки внизу також є троянди. Були парадні входи у квартири, яких на поверсі було дві, а не чотири, як тепер, на сходах лежали килими.
– Усе було продумано до деталей: кожен завиток, кожен елемент розпису підсилювався відповідними елементами ліпнини чи малюнком на плитці. У той час люди не уявляли, що можна зробити інакше, так було модно, як нещодавно, наприклад, “євроремонт”.
СХОДИ
Іра працює у музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.
Розповідає, що довго не могла звикнути, доволі часто виходила із будівлі: просто подихати, просто побачити небо. Кабінет Іри розташований у колишньому медпункті – люди туди приходили з болем та страждали подвійно.
 |
| Кабінет Іри в “Тюрмі на Лонцького” розташований у колишньому медпункті |
– Мені видається, що тут кожен камінчик наповнений горем, навіть повітря. Я собі пояснила, для чого я тут: відновлюю документи, записи, щоб люди пам’ятали свою історію, щоб таке більше ніколи не повторилось. Ніколи.
Після роботи особливо гостро відчувається затишок рідного дому. Навіть коли просто заходжу у браму. Мені тут легко, і, коли сиджу на риштуванні та реставрую розписи, не помічаю як іде час.
Іра складає у кошик інструменти та піднімається наверх, на драбину. Каже, що за рік роботи у під’їзді вивчила кроки усіх мешканців будинку.
– Сусіди мене жаліють, їм видається, що я страшно мучусь, коли працюю з розписами на стіні чи стелі.
Однак це як медитація – зникають усі проблеми, погані думки, і, лише коли на вулиці темніє, розумію, що працюю вже більше шести годин поспіль.
 |
| За рік роботи у під’їзді Іра вивчила кроки усіх мешканців будинку |
Художній коледж, у якому навчалась Іра, розташований у збудованому ще при Австро-Угорщині університеті ремесел. Тогочасні студенти вчились створювати фрески безпосередньо на стінах рідного вишу і при черговому ремонті будівлі ці розписи виявили.
– Завкафедри запитав, хто хоче спробувати щось нове, а то ми все ікони та ікони реставруємо, – пригадує Іра. – От я і зголосилась. І мене цей процес захопив, затягнув – цілий семестр просиділа на риштуванні.
Жінка розповідає, що монументальна реставрація дає можливість відчути об’єм твору, а ще дарує почуття висоти, наче ти увесь час вище неба.
Ще студенткою Дуткевич потрапила на реставраційні роботи у львівський Храм Святого Андрія Первозванного.
– Коли дивишся на фрески знизу, вони вражають своїми фарбами, сюжетами, проте, коли стоїш на риштуванні, зовсім поруч з ними, то ця перспектива наче поглинає, хмари та ангели з крилами неймовірно близько. Я опинилась у казці.
 |
| Іра каже, що монументальна реставрація дає можливість відчути об’єм твору |
Потім було багато інших об’єктів, наприклад, реставрація настінних розписів у під’їзді на вулиці Театральній, робота над розписами у кафе “Фреска”, навчання у Краківській академії мистецтв.
Іра вісім років працювала реставратором у Польщі, а потім вирішила повернутись додому, у Львів.
– Так, зараз я реставрую під’їзд самотужки – частково на ентузіазмі, частково за рахунок отриманих від попередніх проектів коштів. Проте я не знаю, що буде через тиждень: можливо знайдеться грант чи у Львові з’явиться новий проект.
Необхідно розповідати про свою роботу, шукати можливостей її зробити. Варто набратись терпіння і мені, і моїм сусідам. Коли увечері спускаюсь з драбини, з’являється страх, що вночі хтось замалює фарбою стіни, зробить графіті чи просто напише пакість.
Я думала, що ж робитиму у такому випадку. Потім вирішила, що варіант дій всього лиш один: встану, помию і знову зроблю так, як було.
Іра каже, що якщо справді чогось дуже захотіти, то навколишній світ допомагатиме.
Недавно у будинок приходила львівська художниця Тетяна Казанцева разом із студентами – робили замальовки уже відреставрованого Іриною фрагменту стіни.
Один із сусідів на основі малюнків надрукує листівки, які можна буде придбати і тим самим зробити свій внесок у реставрацію будинку.
– Знайомий запитує, для чого мені це все потрібно, адже у Львові усі будинки такі. Ні, не усі. Час не шкодує нічого, і варто поборотись за кожен сантиметр автентичності. Скільки всього руйнується зараз – тихесенько, без розголосу замальовуються розписи, цеглинка за цеглинкою розбираються будинки, – розмірковує Іра і на хвилинку відволікається від червоних пелюсток троянд на стіні, які наче оживають від її дотику.
Мабуть, людям варто розповідати історію міста, пояснювати, чому варто зберегти минуле. Чому, зрештою, квіти на стінах – це важливо.
Фото з відкритих джерел
Джерело: Українська правда
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
