Українське кіно нарешті досягло того рівня, коли дійсно є з чого вибирати. Причому вибирати не краще з гіршого, а найкраще з нехай поки що слабкого, але все ж потоку по-справжньому хороших, а часом навіть дуже хороших фільмів.
Сайт kinowar.com склав десятку найкращих сучасних українських фільмів, пие ZIK
№1. Плем’я (2014 року)
Це перша і поки що єдина повнометражна режисерська робота Мирослава Слабошпицького. Картина зібрала оберемок міжнародних нагород і цілком могла б отримати номінацію на «Оскар» (а можливо, і сам «Оскар»), якби Український Оскарівський комітет додумався відправити її американським кіноакадемікам на розгляд. Саме цей фільм, а не «Поводиря». «Плем’я» – жорстка драма дорослішання, що розгортається в інтернаті для глухонімих. Весь фільм знятий на мові жестів, що є унікальним кіноекспериментом. Реальність тут чорна і глуха, і немає ніякої надії на ефемерне світле майбутнє. Тиша тут – довга прелюдія, яка передвіщає гучний та оглушливий фінал, який нещадно б’є нас, глядачів, важкої тумбою по тендітних головах.
№2. Донбас (2018)
У списку фільми Сергія Лозниці: його перша ігрова робота і остання. «Донбас» – остання на сьогоднішній день ігрова картина Лозниці, яка представлятиме Україну на «Оскарі» 2019, якщо, звичайно, потрапить в номінацію. Це фільм-мозаїка з декількох замальовок, які демонструють життя сучасного Донбасу в умовах війни і пропаганди. Проект однозначно не є героїчною одою, що прославляє подвиги наших солдатів. Він взагалі не про війну і нікого і нічого не прославляє. Він про регіон. І про «культуру», ментальності тих, хто цей регіон населяє. «Донбас» – трагікомедія, в якій істеричний сміх лунає крізь гіркі, солоні сльози. Часом все відбувається настільки абсурдно, що скидається на колекцію карикатур, які лише віддалено нагадують дійсність. Але найжахливіше те, що цей екранний абсурд і є стовідсотковою реальністю, а шаржі – це зовсім не шаржі, а реалістичні портрети.
№3. Щастя моє (2010)
Це ігровий дебют документаліста Сергія Лозниці, прем’єра якого відбулася в Каннах. І це перше потрапляння українського фільму на міжнародний кінофестиваль класу «А» після «Астенічного синдрому» Кіри Муратової. «Щастя моє» – страшна доросла фантасмагорична казка, що розгортається в пострадянській глибинці. Головний герой – далекобійник, який, слідуючи своїм маршрутом, випадково потрапляє в село, з якого неможливо вибратися. Герой виявляється всередині зачарованого замкнутого кола, пекельного кола, пекельної зімкнутої низки ненависті, насильства і беззаконня. І він не протестує проти того, що відбувається, він замовкає, причому буквально і назавжди. А його шокуючий фінальний вчинок – зовсім не помста, а неусвідомлена стрілянина від відчаю і злості, завершальний етап повного знищення особистості і моралі.
№4. Настроювач (2004)
Кіра Муратова – ще один український режисер, представлений у добірці двома картинами. «Настроювач» – чорно-біла в такт колірній гамі клавіші на роялі чорна комедія про злочин заради любові. Головний герой – добродушний настроювач роялів Андрюша, який заводить теплу дружбу з однією зі своїх клієнток, гостинною аристократичною старенькою. Андрюша пристрасно закоханий в розпещену блондинку-красуню, але не в змозі задовольнити її матеріальні запити. І тоді одержимість коханої, яка вимагає від нього рішучих дій, штовхає бідолаху на поганий вчинок. Мабуть, це найвеселіша, легка і чарівна з картин великої Кіри Муратової.
№5. Вічне повернення (2012)
Остання режисерська робота померлої Кіри Георгіївни Муратової. Теж чорно-біла. Фільм має замкнуту форму «фільм у фільмі». За сюжетом Він повертається до Неї (вони були однокласниками) через багато років, щоб попросити поради: кого йому вибрати, коханку або дружину? Цей безглуздий, сміхотворний сюжет розігрується знову і знову, слово в слово, кількома парами прекрасних, несхожих один на одного акторів, що додає події формат кінопроб. Раз по раз артисти повторюють одне і те ж, але абсолютно різними голосами, інтонаціями, мімікою, жестикуляцією. Оповідання, позбавлене оповідання як такого, складається в бездоганний ритм: платівка ніби заїла, але з кожним разом видає нові, відмінні від попередньої версії нюанси. «Вічне повернення» – це вічне повторення кінематографічних і життєвих сюжетів. На екрані і поза екраном століттями і десятиліттями розгортаються одні й ті ж історії, змінюється лише склад учасників, але заїжджені до дір, ці історії не перестають бути цікавими.
№6. Рівень чорного (2017)
Просте і одночасно концептуальне кіно від Валентина Васяновича, зроблене на стику документального та ігрового. Чи не німе (звуки в фільмі є), але позбавлене слів: засобом вираження сюжету тут служать не діалоги, але постановка кадру. Головний герой – колишній альпініст, а нині фотограф, який переживає кризу середнього віку, розрив стосунків з коханою і низку смертей близьких людей, починаючи з кішки і закінчуючи батьком… Фотографуючи, фотограф виставляє баланс білого і рівень чорного, залежно від цих параметрів виходить та чи інша тональність фотознімку. З білих і чорних смуг складається людське існування, на плюс або мінус, позитив чи негатив, людина налаштовує себе саму. Герой Васяновича весь час пробивається вгору. І це єдиний спосіб не падати.
№7. Стрімголов (2017)
Дуже делікатна, тендітна мелодрама Марини Степанської розповідає про двох сучасних молодих людей, які виявилися втрачені перед обличчям країни, яка чи то змінилася, чи то не дуже. Він – колишній наркоман, який пролежав всю революцію і війну в центрі реабілітації за кордоном. Вона – розумна, освічена любителька столичного клубного життя, що кинула інститут образотворчих мистецтв, одного разу познайомилася в клубі з іноземцем і вирішила виїхати назавжди. Їх зустріч змінює життя обох. Але не надовго. Невпевнені в своїх цілях і прагненнях, невпевнені в собі і завтрашньому дні, що пливуть стрімко за течією, вони і їх короткий роман так само стрімко падає вниз.
№8. Межа (2017)
Українсько-словацька кримінальна драма режисера Петера Бебьяка – кращий на сьогоднішній день мейнстрімний проект в історії вітчизняного кінематографа. Дія відбувається в 2007 році, на кордоні між Україною та Словаччиною, за кілька місяців до того, як Словаччина увійде в Єврозону. Перед нами розкривається аморальний світ контрабандистів, наркоторговців, корумпованих поліцейських і корумпованих прикордонників, що возять через кордон нелегалів і одночасно нещасних жінок, які марно намагаються жити на кордоні звичайним життям дружин і матерів. У кращих традиціях кримінальної саги сім’я тут – головна цінність, навіть для відвертих покидьків. Тут є харизматичний головний герой, але немає абсолютно позитивних персонажів. І винесена в назву межа виявляється не тільки лінією, що розділяє дві держави. Це – межа морального і аморального, допустимого і неприпустимого, совісті і безбожності. Це тонка грань між твердим ґрунтом під ногами і різким падінням на саме дно.
№9. Припутні (2017)
Припутні – назва богом забутого селища в Чернігівській області, куди ніжинський таксист Юра погоджується підвезти молоду дівчину Свєтку і її балакучу матусю. Юра при цьому засмучений, оскільки напередодні отримав відмову у коханні від ніжинської вчительки Христі, заради якої він, типовий водій таксі «Деу», щосили намагався стати інтелігентом. «Припутні» – по-справжньому народна трагікомедія режисера Аркадія Непиталюка, в якій всі персонажі розмовляють суржиком і де кожен простий глядач може побачити якщо не себе, то сусіда або кума, або випадкового пасажира маршрутки, або таксиста, який віз вчора з автовокзалу і дошкуляв настирливим бажанням обговорити ситуацію в країні. Словом, «Припутні» – комедія-дзеркало. А трагедія в тому, що як би ми не пнулися бути кращими, заглядали в Європу, включали Бетховена замість шансону, але ми все одно залишаємося тими, ким ми є.
№10. Брама (2018)
Містичний трагікомічний хоррор Володимира Тихого про життя однієї родини в чорнобильській зоні відчуження. Кіно, просочене фольклором, язичництвом, політикою, казками про русалок, фантастикою про прибульців, гумором, сарказмом, містифікаціями, магією і гіркотою реальності. «Брама» – це показ зовсім іншого життя, в яке, здавалося б, дуже легко потрапити: просто пройти під поперечиною занедбаних футбольних воріт, просто покинути мертву зону. Але щось тут тримає і ніяк не відпускає. Тримає в цих болотах, насичених радіацією, на цій землі, в якій ніби загрузли ноги. Тримає усвідомлення того, що втеча не принесе щастя, що нове місце не прийме, відштовхне, розчарує, а старе рідне – зникне з лиця землі, і повертатися буде нікуди…
Фото з відкритих джерел
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
