«Її звали Сабіна…»

1682

Колись, дуже-дуже давно, ще у шкільні роки, мене надзвичайно сильно вразив один вірш, нині вже покійної поетеси Юлії Друніної. Називався він «Принцеса», і там розповідалось, як у бою, під час Другої Світової війни, загинула зовсім юна, майже дитина, дівчина. Сильний був вірш… І страшний.


Фото: Юрій Лелявський

Неписані канони публіцистики не дуже приязно ставляться до того, коли в аналітичних статтях чи інформативних репортажах публікуються римовані, поетичні тексти, – мовляв, це ж не літературний альманах. Погоджуюсь. Але у даному випадку я зроблю виняток і, все ж таки, повністю надрукую цей вірш. І ви зрозумієте чому.

Принцесса

Лицо заострила усталость,
Глаза подчернила война,
Но всем в эскадроне казалась
Прекрасной принцессой она.

Пускай у «принцессы» в косички
Не банты – бинты вплетены,
И ножки похожи на спички,
И полы шинельки длинны!

В палатке медпункта, у «трона»,
Толпились всегда усачи.
«Принцессу» ту сам эскадронный
Взбираться на лошадь учил.

Да, сам легендарный комэска
Почтительно стремя держал!
Со всеми суровый и резкий,
Лишь с нею шутил генерал.

…А после поход долгожданный,
Отчаянный рейд по тылам,
И ветер – клубящийся, рваный,
С железным дождем пополам.

Тепло лошадиного крупа,
Пожар в пролетевшем селе…
Принцесса, она ж санинструктор,
Как надо, держалась в седле.

Она и не помнила время,
Когда (много жизней назад!)
Ей кто-то придерживал стремя,
Пытался поймать ее взгляд.

Давно уже все ухажеры
Принцессу считали сестрой.
…Шел полк через реки и горы –
Стремительно тающий строй.

Припомнят потом ветераны
Свой рейд по глубоким тылам,
И ветер – клубящийся, рваный,
С железным дождем пополам.

Тепло лошадиного крупа,
Пожар в пролетевшем селе…
Принцесса, она ж санинструктор,
Вдруг резко качнулась в седле.

Уже не увидела пламя,
Уже не услышала взрыв.
Лишь скрипнул комэска зубами,
Коня на скаку осадив…

В глуши безымянного леса
Осталась она на века –
Девчушка, ребенок, принцесса,
Сестра боевого полка.

З моменту, коли я в перший раз прочитав ці строки, пройшла мало не ціла вічність. Я став дорослою людиною, в міру цинічним і скептичним, ну, зрештою, як і всі ми. І думав, що мене вже нічим не можна здивувати чи налякати. І, звичайно, майже забув той вірш. Бо не було приводу думати про все, що пов’язано з війною, яка тоді, у мирні роки, здавались чимось абсолютно нереальним, лише картинкою, фоном, зі старих радянських фільмів. І не більше… Але наступив 2014 рік, і багато з того, що ми бачили лише в кіно, почалось в реальності. Фронт, передова, окопи, стрічки паперу на вікнах, щоб не висадило скло вибуховою хвилею) у прифронтових містах, зруйновані, палаючи будівлі, підбита бронтехніка, обстріли – всі ці речі, наче з книжок та фільмів про Другу Світову, несподівано увірвались в наше, до того спокійне і розмірене буття… Почалась війна, ще більш безглузда, ніж попередня, а з нею в українські родини прийшли тисячі трагедій, ЗМІ заполонила статистика про тисячі загублених життів, скалічених доль. Це звучить страшно, жорстоко та цинічно, але за чотири роки цієї бойні, люди вже стали звикати до інформації, що на Донбасі майже кожного дня гинуть українські військові. Втім жахливий випадок, який нещодавно стався у Луганській області – трагічна смерть від пострілу ворожого ПТУРа, 23-річної медсестри Сабіни Галицької, військового фельдшера 10 ОГШБр ЗСУ, не залишив байдужим нікого. Це стало стресом навіть для тих, хто вже звик до смертей наших солдат в АТО.

Коли я довідався, як загинула Сабіна, то в пам’яті несподівано «проявився» той вірш «Принцесса», котрий я забув і не перечитував десятки років. А тут раптом, згадалось… Згадалось тому, що у реальному житті, на цій війні, все виявилось настільки схожим на те, про що колись давним-давно написала Юлія Друніна. Я поволі перечитував її вірш і ставало дуже тривожно на душі. Навіть страшно. Так по серцю різануло, нібо током вдарило… Боже, ну, це ж все, майже, як про нашу Сабіну… Таке собі жахливе дежавю…

Остання поїздка медсестри…

…Сабіні Галицький, військовому фельдшеру Десятої Гірсько Штурмової бригади (підрозділу, який зараз знаходиться на лінії розмежування у Луганській області), було лише 23 роки… Бинти у волосся Сабіна, звичайно, не заплітала, але, бувало, носила бантики на своїх русявих косичках. Як школярка чи студентка першого курсу. Мовчазна, зосереджена у своїх думках, замріяна, тиха дівчина. Перебуваючи у жорсткому військовому, чоловічому колективі, вона багатьом подобалась. Солдати милувались, дивлячись на неї, коли при зустрічі Сабіна несміливо і якось по-дитячому сором’язливо, посміхалась. Можливо, і їй хтось подобався, але вона зі всіма була стримана, тримала дистанцію, а таємниці її серця вже ніхто не взнає… Я мало спілкувався з Сабіною, хоч і служив з нею в одній військовій частині. «Привіт, привіт. Як справи?», ось, власне, і всі наші розмови. Втім, мені чомусь завжди здавалось, що Сабіна пішла в армію не заради пільг УБД, «атошних» грошових надбавок чи відносно непоганої зарплати. Сюди, в ЗСУ, такі як вона, приходили з ідейних міркувань, коли з екранів телевізорів почались заклики: «Ворог біля воріт! Батьківщина в небезпеці! Все для фронту, все для перемоги! Но пасаран!». От і потрапила вона до війська, на війну, бо інакше не могла… Тут і знайшла свою смерть.

Фото: Юрій Лелявський

…Це була звичайна робоча поїздка. Патрулювання. Бійці сотні разів робили такі виїзди. Село Катеринівка у Луганській області нещодавно звільнили. До того, три роки село знаходилося у «сірій зоні». Раніше там не було ніякої офіційної влади і, звичайно, будь-якого медичного закладу. Потім в село увійшли підрозділи ЗСУ і принесли з собою мінімальні ознаки нормального життя. Серед тих, хто за службовим обов’язком відвідував Катеринівку, була і медсестра Сабіна. В любий момент там могла бути потрібна її допомога – адже на навколишніх схилах, що оточують село, розташовано ворожі вогневі позиції. Та й місцеві мешканці, а це в основному літні люди, часто звертались до наших військових по медичну допомогу. А Сабіна як раз була медпрацівник. Комусь тиск поміряти, комусь таблетку дати чи просто проконсультувати щось за станом здоров’я. Звичайна робота медсестри, звичайна, чергова, робоча поїздка у прифронтове село. А виявилось остання…

Зрозуміло, що ті, хто, наче у тирі чи комп’ютерному «шутері», розстрілювали з ПТУРа військову машину ЗСУ, не відали, що там, разом з солдатами, знаходиться юна, майже, дитина, худенька, тендітна, білява дівчина-медсестра, із заплетеними у коси бантиками. Але, думаю, якби і знали, то це їх не зупинило б. Вбивати і стріляти в українських військових вже стало сенсом життя, розвагою, роботою, мало не пристрастю «ополченців», всіх, хто досі носить військову форму з шевронами «ДНР-ЛНР». (Так само, як і тих, персонажів у дорогих костюмах краватках і білих сорочках, які постійно домовляються, щоб з Росії сюди, на Донбас, і надалі привозили зброю та особовий склад регулярних військових РФ). І, напевно, більше всього вони, люди з шевронами «молодих республік» бояться не війни чи бойових сутичок з підрозділами ЗСУ, а ситуації, коли ворогуючі сторони, зрештою, якось домовляться, хтось піде на поступки, лінія розмежування зникне і війна закінчиться. І що тоді? Знову повертатись рабом у підпільну «копанку», у сірі безпросвітні будні, де з усіх розваг лише горілка, «ширка», бійка? На відміну від того, що маєш зараз: коли до тебе кожний день приїжджають тележурналісти з Росії, щоб зняти про тебе черговий документальний фільм, про те, який ти герой-захисник, борець з фашизмом; коли ти, хильнувши свої законні фронтові сто грам, заради розваги починаєш стріляти по «укропських» машинах і тобі за це ще й у рублях гроші платять. Ось воно справжнє життя! А те, що під час «захисту нашого русского Донбаса от укрофашистов-карателей» ти став вбивцею дівчини медсестри, яка нікому в житті не зробила нічого поганого і яка надавала медичну допомогу твоїм же землякам, ну, той що? Патріарх Всєя Русі Кіріл, у Москві мої гріхи (навіть такі) замолить і Бог мене неодмінно простить, бо ж я – ополченець, а значить мені все можна.

А значить й надалі ці люди у козачих кубанках будуть ловити у приціл оптики хлопців в український «піксельці», щоби вбити ще когось з наших. Вбити, знаючи, що все одно українська армія зі своїх позицій ніколи нікуди не піде. Тоді для чого стріляти, якщо на фронті взагалі нічого не зміниться? Невже лише тупо для розваги?….

Фото: Юрій Лелявський

Хто відповість?

Сабіна Галицька померла миттєво, напевно, навіть болі не встигла відчути… Але за що вона загинула? Офіційно за захист територіальної цілісності та незалежності України. Звичайно, це так. Але хто відповість за її смерть? І за смерть інших українських військових, які знову гинуть на Донбасі, на цій «лінії розмежування»? Я не хочу бути чорним пророком, але війна не закінчилась, лінія розмежування існує досі, «ополченці», як були при зброї, так і залишаються, а з Росії й надалі повним ходом сюди, на Донбас, іде зброя. А значить і надалі тут будуть без безкарно вбивати наших військових…

Ясна річ, що ми багато чого не знаємо про ту підкилимну гру, яку ведуть політики у Києві, Москві, Мінську, Вашингтоні. Про дещо, як-от про організаторів вбивства Кеннеді чи розстрілів на Майдані, не довідаємось ніколи. Це погано, але так воно є. Втім, деякі речі очевидні і без теорій змов. У квітні 2014 року по всьому Донецьку, миттєво, наче по команді (хоча чому наче? Це все і було по команді) з’явились, надруковані на якісному папері листівки-звернення, в яких безапеляційно, просто і банально, як два на два, доводилось населенню, що вже прийнято рішення (правда невідомо ким), про створення нової держави – Новоросії, куди крім Донецької і Луганської областей, неодмінно будуть входити ще й Одеська, Миколаївська, Херсонська, Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області. Одним словом, весь наш Південний Схід. Так почалось операція «Русская весна». А що тоді станеться з Україною? А не буде вже України, розвалиться вона, просто і ясно, пояснювала та листівка. (А щоб все це сталось якомога скоріше, одна за одною на Донбасі почались висаджуватись диверсійні групи офіцерів ГРУ армії РФ, а ще з Росії швидко-швидко, централізовано стала завозитись зброя, і наш кордон перетнули російські танки та вантажівки з особовим складом). Ну що ж, байдужим цей текст не залишив нікого. Хтось, понадіявшись на краще солодке життя у майбутній Новоросії, швиденько записався в «народноє ополчєніє». А хтось, не бажаючи, щоб у його рідній Одесі, Дніпропетровську, чи Харкові, гуляли Гіркін і Моторола, пішов у добровольчі батальйони чи в ЗСУ. Тисячі успішних,забезпечених, креативних людей, відклали свої справи і пішли до війська. Бо «ворог був біля воріт». І вони зупинили його, не пустили далі углиб країни. План «Новоросія», у який входило створення російського коридору до Криму і Придністров’я, був зірваний. Ціною великих втрат, неймовірних зусиль ЗСУ, Нацгвардії, бійців добробатів, волонтерів, зрештою і політиків, російський наступ вдалось припинити. Звичайно, під час тих боїв було дуже багато втрат. Люди гинули, захищаючи свою землю, свої міста. І ці жертви, як би це не звучало жорстоко, все ж не були даремними – ворог далі вже не йшов, а залишився на так званій «лінії розмежування». Принаймні, з точки зору звичайної пересічної людини все, що почалось у 2014, було просто і зрозуміло. А от коли встановилась чітка лінія фронту, коли почались численні перемовини у Мінську, то багатьом українцям, в тому числі і тим, хто служить у війську і зараз опинився в АТО, стало не зрозуміло, що відбувається. Наступу і рухів по звільненню нашої території, виходу до держкордону нема, але війна, артилерійські, мінометні, танкові обстріли та щоденні локальні боєзіткнення, під час яких кожний день хтось гине – ідуть постійно. І доки все це буде? Доки наших людей, таких як Сабіна Галицька, які добровільно стали військовими і пішли до армії, щоб боронити державу, будуть розстрілювати з ПТУРІв? Так, тих хто вбив Сабіну засудили на самому найвищому рівні. Їх назвали нелюдями, бандитами,терористами, російськими найманцями. Та чи легше від того стало батькам Сабіни? А саме страшне те, що ПТУР, з котрого вбили медсестру Сабіну Галицьку, як і його «розвеселий» розрахунок, досі неушкоджений стоїть десь там, серед засніжених курганів Луганщини і чекає на наступну українську жертву…

Фото: Юрій Лелявський

…В Ізраїлі, в Єрусалимі, є відомий, надзвичайно вражаючий і емоційно сильний музейний комплекс Яд ва-Шем – Ізраїльський Національний меморіал Катастрофи і Героїзму, присвячений жертвам геноцида евреїв в роки Другої Світової війни. Туди приїжджають люди зі всього світу, туди водять на екскурсію школярів. Під час візиту чергової групи дітей, один маленький ізраїльський хлопчик спитав в екскурсовода: «А де була наша армія, коли нацисти знищували єврєїв?». О, ця світла, дитяча безпосередність… Сподіваюсь, що коли-небудь і в нас, буде приблизно такий же меморіальний комплекс в пам’ять тих, хто загинув за Україну, тут, на Донбасі. І коли, вже якийсь наш, український хлопчина, спитає: «А де була наша армія, коли «зелені чоловічки» захоплювали аеропорт Бельбек в Криму чи коли Гіркін давав наказ різати в підвалах Слов’янська проукраїнські налаштованих людей?», певно, йому скажуть щось на кшталт, ну, розумієш, в нас тоді ще не було армії, вона лише створювалась, фактично з нуля. І, можливо, ця відповідь дитину задовольнить. Але якщо він, ну, той хлопчик, спитає: « А де була наша армія, коли на Луганщині з ПТУРа вбили Сабіну Галицьку?». Що йому скажуть на це? Невже правду – армія тоді спокійно стояла на лінії розмежування і займалась плановими навчаннями.

Джерело: zik.ua/