Глиняни – маленьке містечко за 40 кілометрів від Львова. До нього можна потрапити, звернувши ліворуч на дорозі, що веде зі Львова до Тернополя. Нині тут намагаються відродити унікальну традицію ткацтва килимів, якими сторіччя тому славилось містечко.
З кожним роком переймати досвід, чи то серйозно, чи то як забаву, готові все більше людей. Однак у Глинянах залишилось лише кілька майстринь, які готові вчити свого ремесла. Натхненники відродження кажуть, зараз саме той момент, коли ще можна встигнути не втратити традицію.
У 1960-х роках глинянські килими «Сонце» і «Гуцул» стали відомі на увесь Радянський Союз. Однак дослідниця килимів Олена Сіра говорить про це з сумом і навіть роздратуванням.
«Глинянські килими – це не лише “Сонце” та “Гуцул”! Так хотіла все подати радянська влада. Насправді це цілий пласт високопрофесійних виробів, які були конкурентні на світовому ринку», – пояснює дослідниця.
Як пише у своїй книжці колишній легендарний власник глинянської фабрики килимів Махайло Хамула, все почалось з того, що ще у 1885 році місцевий священик Решетилович заснував у Глинянах «Товариство ткацьке», а при ньому, що важливо, – ткацьку школу. Витрати на навчання покривав банк, який теж заснував о. Филимон Решетилович.
«Унікальність ситуації в тому, що до того часу Глиняни фактично не знали, що таке візерункове ткацтво. Тут ткали лише тканини. Наприкінці XIX ст. починаються промислові виставки в Європі та Америці. Це допомогло Глинянам. Решетилович звертається до уряду за підтримкою створення ткацького товариства. Уряд виділив 500 австрійських корун, що було великою сумою. Сюди запросили висококласного фахівця Івана Юрайду, і він спроектував жакардові зображення. Глинянські килими виділялися високим професіоналізмом та різноманіттям», – розповідає уродженка Глинян, дослідниця килимів та професор Львівської академії мистецтв Зеновія Шульга.
Ткацтво у містечку врешті почало розвиватись, було збудовано два великі фабричні будинки, а на фабриці працювало 60 робітників, що виготовляли лляні полотна, скатертини, рушники, покривала, вовняні хустки. Згодом налагодилось масове виробництво килимів. Розквіт килимарства у Глинянах припадає на першу половину ХХ століття. Авторами малюнків стають найкращі львівські та краківські художники.
Після Першої світової війни, у 1920 році, ткацьку фабрику продали з аукціону. Її власником став Михайло Хамула – галицький промисловець родом із Золочівщини, великий ентузіаст розвитку килимарства в Глинянах. Виробництво килимів стало найбільшою справою його життя. Реалізовували готові вироби не лише на українських землях, а й далеко за їхніми межами. У 1939 році на фабриці було 360 верстатів, на яких ткали 500 ткачів. У міжвоєнні роки вовну на килими через посередників привозили з Австралії та Аргентини, а килими Хамули виставляли на світових виставках у Нью-Йорку, Мілані, Парижі, Празі, Відні, Варшаві, де отримували золоті медалі. А в самих Глинянах поруч з великою фабрикою Хамули створюють і менші килимарні.
«Усі килими створювали професійні художники, найкращі митці. Була дуже важлива індивідуальність кожного килима, який запускали у виробництво. Килими мали чіткий математичний алгоритм: куди яка нитка має йти. Норми були дуже високі і ціна помилки теж – тому все мали робити дуже якісно і добре», – пояснює дослідниця килимарства та працівниця Історико-краєзнавчого музею міста Винники Олена Сіра.
Як приклад якості дослідниця наводить такий факт: килим мав мати повністю однорідну структуру. Попри те, що для його ткацтва використовували різну сировину: різні нитки, ручну та механічну пряжу. Якщо закрити очі і долонею провести по килимі, не мало бути відчутно стиків ниток. Власне для досягнення такої гладкості у Глинянах також придумали спеціальну «гільйотину». «Це такий спеціальний пристрій, яким зрізали нитки, які попередньо виводили назовні килима», – пояснює пані Олена.
Вже за Союзу в Глинянах створили фабрику «Перемога». Певний час їй вдавалось втримувати колишню якість, але дуже швидко все виробництво звели до кількох типових візерунків. Остаточний занепад відбувся у 1990-х роках.
Сьогодення
У жовтні 2016 року у Глинянах відкрили оновлену будівлю багатофункціонального навчально-виробничого комплексу «МОЗАЇКА». Реконструкцію зробили за кошти Європейського Союзу. Тут створили майстерні, виставкові зали, а також невеликий музей килимарства та ткацтва Глинян. Новий комплекс також містить конференційні зали та навчальні аудиторії. Загальна вартість проекту становила понад 483 тис. євро, 90% з яких – це фінансова підтримка ЄС в рамках програми «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні».
Щоправда, музей начебто і створили, але штату – не виділили. Сьогодні ним опікуються працівники Історико-краєзнавчого музею міста Винники. Свого штату чи бюджету глянянський музей не має.
«Два роки тому до мене звернулись з проханням взяти під опіку музей. З того часу наші працівники ним займаються», – пояснює директор винниківського музею Ігор Тимець.
За два роки музейникам вдалось зібрати понад тисячу глинянських килимів. Більшість знаходять під час експедицій у ближні села, а також сусідні області. Частину килимів власники дарують, а частину доводиться викуповувати. Роблять це як за приватні кошти працівників, так і за гроші меценатів.
«Історія віднайдення кожного килима є дуже цікавою. Один з останніх ми знайшли у Журавниках. Ми часто туди їздимо, а останнього разу вирішили поїхати новим маршрутом. Їдемо і бачимо на плоті глинянський килим. Наша розмова з власницею закінчилась тим, що вона передала килим у музей. Цікаво те, що, як розповіла жінка, цей килим постійно зберігався в будинку, і в той день це був той унікальний випадок, коли його вивісили, і саме у той час ми були поруч», – ділиться Ігор Тимець.
Музей вже має трьох ткаль, які активно переймають досвід. Пані Оля, мешканка Глинян, за освітою зооінженер. Останнім часом активно переймає давнє ремесло.
Сьогодні новий музей не працює на повну потужність. За словами Ігоря Тимця, бракує грошей на облаштування необхідної експозиції. Тож зараз у музеї є лише тимчасова виставка килимів.
«Щотижня до музею приїздить одна-дві туристичні групи. Багато туристів не лише з Львівщини, а і з усієї України. На Різдво у нас було дві групи з Франції. Основне зацікавлення – спробувати створити щось своїми руками. Цього року запланований міжнародний симпозіум разом з польськими колегами», – розповідає Ігор Тимець.
За його словами, цікавляться килимарством як діти, так і молодь та старші люди. Торік хлопчина з Києва приїздив шість разів, аби брати майстер-класи.
«Верстаки є, сировина є, і є люди, які готові купувати. І ми сподіваємось, що з часом справа піде активніше. Треба, щоб і держава за це дбала, а не лише музейники своїми коштами та ентузіазмом. Зараз це ще той момент, коли традицію можна передати, бо живі майстрині», – пояснює Олена Сіра.
Джерело: zbruc.eu
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини