У селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині проходить 20-й Національний Сорочинський ярмарок. Вважається головним ярмарком України. Щороку його відвідує до півмільйона людей із 50 країн. Цьогоріч приїхало більше тисячі народних майстрів і підприємців та 7 тис. народних колективів.
Як змінився Сорочинський ярмарок та чим він живе зараз – у репортажі Gazeta.ua
У Великі Сороченці їду маршруткою з Полтави. В ярмаркові дні вони ходять щогодини. Біля мене на сидінні – полтавець 53-річний Павло Мироненко.Це 13-й ярмарок, який від відвідує.
Павло Михайлович постійно пригладжує сивувате волосся. Обличчя майже без зморшок, лише одна глибока – на лобі. Вдягнутий у шортах за коліно. Деякі гудзики сорочки розходяться на пузі. З нагрудної кишені стирчать затерті купюри по 500 і 200 грн. На ярмарок взяв 3 тис. грн.
– Не удівляйтеся. Така у мене традиція – грошенята мають бути коло серця. Признаюся: дуже люблю тратити. Жінка вже не зна, шо со мною робити. Ярмарок – ледь не головне собитіє в году. Фіть-фіть – і грошей нема. Але скільки од цього радості, – потирає руками.
– Їдучи на ярмарок, треба скласти план. Бо ходити як попало – дарма потратити час. Зразу забочусь про дорогу назад, – каже на виході з маршрутки. Вона зупинилася навпроти двох кас. Чоловік за 85 грн купує зворотній квиток до Полтави на 16.00.
Ярмарок – ледь не головне собитіє в году. Фіть-фіть – і грошей нема. Але скільки од цього радості
Ярмарковий майданчик розташований на в’їзді у Великі Сорочинці. До найближчих хат – із сотню метрів. Через асфальтовану дорогу – поле із напівпорожньою парковкою. Ярмарок займає 16 га, розділених на зони. Є “Містечко майстрів”, етнографічний сектор, місце для приватних підприємців, кафе, ресторанів, санітарно-побутова зона. Має власні вулиці: Весільну, Фестивальну, Галушкову, Купцеву, Мистецьку, Виставкову.
Одразу за головним входом – “Містечко майстрів”. Продають кераміку, вироби із лози, дерева та скла, вишиванки, килими, косметику ручної роботи, прикраси. Найбільше покупців – біля глиняного посуду. За миски просять від 30 грн, глечики і кружки – 50 грн, форми для випікання – від 150 грн.
– Дайте осьо цю мисочку. Буде доповнення до моєї колекції, – Павло Михайлович нагинається над яткою із глиняним посудом. – Нравиться, як розвивається гончарне діло в Україні. Років із десять тому посуд був гіршої якості. Одразу розсипався. А січас майстри придумали такі печі, що навєк глину запікають. Ладно, – махає рукою. – Одну покупку зробив – тепер по чарочці. Не хочеться, щоб ви таке про мене писали. Але бути на ярмарку – і не ковтнути – зовсім не годиться, – сміється.
12.00. Обходимо кафе. Їх тут зо два десятки. Майже в кожному працівники у засмальцьованих фартухах смажать на мангалах шашлик, варять плов, борщ, суп, шурпу. Біля прилавків малолюдно, за столиками сидять по 3-4 компанії. Пахне димом.
Підприємці пропонують шашлик по 50 грн за 100 г, плов – 50 грн порція, салати – від 25 грн, вареники – 20 грн один, фарширований перець – 40 грн.
Сідаємо за столик в одному із кафе. Лава хитається, бо провалюється у пісок. Павло Михайлович дістає зі старого рюкзака чвертку самогону, яку привіз із дому. Замовляє три вареники із лівером, салат зі свіжих овочів і півлітрову пляшку “Пепсі”. За все віддає 92 грн. Вареники приносять холодні. Чоловік просить підігріти і покласти ще одну порцію сметани.
– Тепер можна побісєдувать, – каже після того, як п’є 50 г. – Сорочинка змінилася. Як і все в країні. Раніше продавали гарбузи, корів та биків. На кожному кроці – пісня-пляска. Нині стало не народне гуляння, а базар базаром. Торговці – аби нас надурити, а ми – аби хоч на п’ятьорку сторгуватися. Ярмарок – таке місце, де видно особливості народу.
Чому я сюди їжджу? Мабуть, тікаю із міста, в якому прожив усе життя. Віддав йому здоров’я, а воно мені – дулю з маком. Двадцять років працював на одному з хлібзаводів. Стояв біля машин, які місять тісто. Останні п’ять год зарплату не підвищували. Жінка вдома почала пиляти. Плюнув і звільнився. Тепер работаю охранніком у кафе і на продуктовому складі. Син устрояв. Получаю почті 10 тис. грн. Хароші гроші. Друг завидує, просить і його влаштувати.
Завдяки роботі общаюся із людьми. Нравиться сьогоднішня молодьож. Не такі унилі, як ми. Крутяться, аби копієчку заробить і стати кимось в жизні. Розбалакався якось із відвідувачем у кафе, йому год 25. Відкрив своє СТО. Для старту чотири годи батрачив за граніцой. Тепер з України нікуди не планує. Хароша позиція. А то половина людей скоро навсігда виїде. Це нікуди не годиться. Як би не було важко – треба тут щось робити. Бо країна – це ми. Десь-інде ми її не збудуємо.
– Дядьку, ви так кажете – наче книжку пишете. Невже вважаєте, що тут колись буде добре жити? – каже чоловік років 30-ти за сусіднім столиком. Сидить із компанією однолітків. – Не чудіть. Візьміть нашу Полтаву. Що гарного робить міська влада? Доріг нема, підземні переходи вже рік не можуть зробити – сором на всю Україну. Ціна на проїзд постійно росте. Скрізь стихійні торговці і незаконні кафе в історичній частині міста.
– Згоден. Кого в місті не спитай – всі недовольні Мамаєм (Олександр Мамай – мер Полтави. – Gazeta.ua). Але ж він не вічний. От прийде такий розумний як ви – наведе порядок, – відповідає Павло Михайлович. – Політика нікого вже не цікавить. Взяти моїх родичів, сусідів. Наче не бідні люди, однак тільки й говорять – про ціни на продукти, побутову техніку, подорожі. Взяли моду – їздити в Туреччину. Одні сусіди побували, тепер другі збираються. Нам із дружиною пропонують. Які курорти? На диван не можемо назбирати. Ходили недавно в меблевий. Хароший коштує тисяч 15. Покрутилися і додому вернулися. Ще пару місяців будемо дозбирувать.
Радує, що син людиною став. Работає лічним водітілєм в одної шишки. Має 400 доларів у місяць. Наче й харашо, та невістка сердиться, бо чоловіка нема ніколи дома. Отак і виходить – де є гроші, там знаходяться другі проблеми. І розбирись – нужне те багатство, чи ні.
Як би не було важко – треба тут щось робити. Бо країна – це ми. Десь-інде ми її не збудуємо
Найпопулярніший товар на ярмарці – медовуха. Ятки з нею стоять ледь не через одну. Цьогоріч вражає різновид: малинова, вишнева, калинова, абрикосова, чорнична. Її продають від 70 грн за півлітри.
Щокатий торговець Іван у великому солом’яному брилі привіз напій із Івано-Франківська. На ярмарку – п’ятий рік. Пластикові та скляні пляшки з медовухою розставлені на двох столах. Літають рої мух. Продавець відганяє її пошарпаною газетою.
– Всіх різновидів дам попробувати. З вас – тільки бажання, – широко посміхається до Павла Михайловича Іван.
– Бажання якраз є. Давайте тільки слабеньку. Бо маю на ярмарку ще кілька справ. Треба свіжу голову.
Поки Павло Михайлович дегустує медовуху, розпитую у продавця, як йде торгівля.
– Дуже погано, – з обличчя Івана зникає посмішка. – Торік мав удвічі більше виторгу. Головна причина – в конкурентах. Куди не плюнь – медовуха. Вдома теж погано йде бізнес. Розвелися медовушники. Однак товар зачасту поганий – зі смаковими добавками, барвниками. Якщо медовуха яскраво пахне вишнею чи малиною – значить там ароматизатор. Справжня віддає тільки медом. Ось як у мене – понюхайте, – пхає під ніс пляшку. Чути мед і злегка – спирт. – Наступного року, мабуть, не приїду сюди. А якщо і зважуся – то з іншим товаром. Кукурудзу варену продаватиму, чи якісь коктейлі. На Сорочинцях цього року таке стало популярним. Он, подивіться, навпроти ятка, – тицяє пальцем на продавців коктейлів. – Їм вигідно сюди їхати. Майже не мають конкурентів. До них ледь не черга стоїть. Мохіто якісь роблять та голубі лагуни. Молодь таке любить.
Медовуху робитиму тільки для себе та родичів. Якось проживемо. Дружина – бухгалтер на солідному підприємстві. Діти вже дорослі. Удвох на місяць маємо до 25 тис. грн. Вдається і внукам подарунків купити. Не думаю, що людям так погано живеться, як розказують. По кафе ще ходимо, на море їздимо, інколи, за кордон, шашлик смажимо кожного свята. Намагаємося про погане не думати. Єдине, що сумне в країні – війна. От із нею ніхто не змириться. З мужиками завжди обговорюємо цю тему. Ніхто не знає, що робити з тим Донбасом.
Павло Михайлович купує літр медовухи. Віддає 140 грн. Прощаємося, бо мусить іти на зустріч із товаришем, який теж приїхав ярмаркувати.
Торік мав удвічі більше виторгу. Головна причина – в конкурентах. Куди не плюнь – медовуха
О 14.00 в одному з рядів народних майстрів чути переполох. На Сорочинці приїхав Олег Ляшко, лідер “Радикальної партії”, з ним – нардеп Ігор Мусійчук і купа охорони. Збігаються переважно літні люди, жаліються на пенсії і дорогі ліки. Політик обіцяє розібратися.
– Всі вони грамотні на язик. І Ляшко – такий самий, – шепоче до дружини чоловік в натовпі. – Хоча здається людяним, з усіма без перебору балакає.
Ляшко вибирає скатертину з вишитими синіми квітами в полтавської майстрині. Віддає 2 тис. грн.
– Бачу в ваших очах печаль, – каже до продавщиці політик. – Мабуть від того, що мало покупців. Я вам бажаю, щоб до вас не тільки Ляшко раз на рік приїздив, а ще чоловік по 200 в черзі стояло.
На виході із ярмарки продають трактори. Ляшко залазить в один із них. Люди регочуть.
– На те і ярмарок, щоб хтось чудив, – говорить 47-річна Тетяна Петрова із Сум. – Керівництво держави останні років п’ять сюди не приїздить. А нардепи – тут як тут.
Керівництво держави останні років п’ять сюди не приїздить. А нардепи – тут як тут
Між рядами із одягом та взуттям ходять 34-річні Ірина та Олег Васильченки. На ярмарок приїхали із Харкова – погуляти і купити шкільні речі доньці 8-річній Олені.
Придивляються до шкіряних лакованих туфлів, за які просять 1,4 тис. грн.
– Оленко, візьмемо тільки, якщо тобі подобаються, – Ірина гладить кучеряву доньку по голові. Дівчинка приміряє, довго ходить в черевиках і таки погоджується на покупку.
– Вона балувана трішки. Єдина донечка – тому стараємося, аби все мала, – каже Ірина, йдучи на лаву під деревом навпроти адміністрації ярмарку. – Вже третю годину скупляємося. Треба віддихнути.
По черзі п’ють прохолодну воду з пляшки.
– На Сорочинцях важко цілий день – жарюка, натовп. Але терпимо. Більше ніде такого колориту не побачиш, – говорить Олег.
– Я не втрималася – ось собі купила, – Ірина дістає із сумки два червоних намиста – більше і менше. – Може і не треба було тратитися, адже зараз на всьому економимо. Попереду осінь, зима. Одяг на трьох маємо закупити, бо вже все зносилося. Цього року забираємо до себе мою матір, яка живе від нас за 20 кілометрів. У неї величезна хата. Важко самій топити, хоч і субсидію має. Пересидить зиму в нас, а весною повернеться. Нам на руку. Дасть якусь копійку з пенсії, з донькою посидить, коли треба. Ми часто на роботах. Чоловік – лікар. Я – репетитор з англійської.
– Вже починаємо відкладати гроші доньці на навчання. Признаюся, після школи відправимо її вчитися за кордон – у Польщу, Англію чи Німеччину, – додає чоловік. – Вже зараз багато хто так робить. Перспективи там більші. А може і жениха собі знайде, там залишиться.
– І нас забере на старість, – сміється Ірина. – Звичайно, це жарти. Але, як то кажуть, з чим чорт не шутить?
Подружжя йде далі скуплятися. Обіцяють подзвонити через годину – коли їхатимуть з ярмарку. Підвезуть мене до Полтави.
Під вечір відвідувачів більшає. Особливо, молоді. Купують медовуху і пиво. Розсідаються у кафе. За кілька годин га головній сцені має розпочатися концерт гурту “Клей Угрюмого”.
Після школи відправимо доньку вчитися за кордон – у Польщу, Англію чи Німеччину. Перспективи там більші. А може і жениха собі знайде, там залишиться
Фото: Depo.ua
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини