20 лютого Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження не в затишній кав’ярні з друзями, а з побратимами на Інститутський. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження, цілилися в очі… Орест разом з іншими Янголами Інститутської кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Вижив. Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав. Історія Ореста – безстрашного лучника Майдану.
Орест Каракевич, як і інші Янголи Інститутської, не вважає себе Героєм. Він медик, але на Майдані людей не лікував, пише Галінфо.
«Запитаєте чому? Медиків вистачало… Не вистачало воїнів, які їх могли б прикривати», – пояснив він.
Орест закінчує шостий курс медичного. Минулої п’ятниці прийняв присягу офіцера, тепер має намір продовжити навчатися у Військовій медичній академії у Києві.
«Поїхав на Майдан сам, нікого не хотів зі собою брати. Мені казали: «Ти що хочеш там померти?». Коли ти сам, то ні за кого не відповідаєш, і так легше», – каже хлопець.
Лучник зі лев’ячим серцем
18 лютого на Майдан Орест Каракевич приїхав вже дев’ятий раз. Їхав щоразу, коли оголошували мобілізацію. Їхав, щоб захищати свій народ.
Самотужки хлопець зробив лук та стріли. Каже, що іншої зброї не мав, а було потрібно захищатися і давати відсіч, бо ж на Майдані тодішня влада почала відкриті військові дії проти власного народу. Саме через лук Орест був цінним трофеєм для «Беркуту», які оголосили на нього справжнє полювання.
«18 лютого я приїхав у Київ десь о 16.00, добирався нічним потягом. Дуже мучила совість, що не встиг на те, що відбувалося в Маріїнському парку. Рукопашний бій – це те, до чого я тренувався. Дуже багато людей загинуло, і мені було дуже прикро, що я не встиг…», – картає себе Орест Каракевич.
Він розповів, що коли цього разу прибув на Майдан, то першим враженням був шок: «Дуже мало людей. Всі казали, що важко потрапити на Майдан, але це не так. Не було важко. З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я думав, що коли буде штурм, то все знесуть. В Михайлівському була моя знайома. Я пішов туди подивитись, як вона. Потім став на барикаду біля Профспілок. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям… Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити».
Однак, пригадує Орест, стріляли по активістах вже тоді. Уночі проти 19 лютого силовики використовували бойові гранати. Поруч з ним на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди.
Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта позаду – кидали бруківку.
«Беркут» послав вевешників «черепашкою», щоб зачепити трос за барикаду. Ми намагалися їх відігнати. Потім пішов БТР… кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув», – пригадує Орест Каракевич.
За його словами, запеклі бої велися до 01.00: «Я перейшов на бік Інститутської, де навіть, не було нормальної барикади, хлопці просто стояли зі щитами. По дорозі туди я вистріляв решту стріл, які залишалися. Мені стало дивно чого біля мене вибухає дуже багато гранат і травматичні кулі постійно свистять над головою… коли переміщався з луком силовики світили по мені ліхтариками. Напевно, тому і світили, бо побачили лук».
Запитуємо в Ореста, чому саме лук? Відповідає, що іншої зброї не було, а стрільбою з луку захоплювався ще з дитинства.
На жаль, свій легендарний лук лучник Майдану загубив тоді ж – 18 лютого.
«Коли закінчилися стріли – він мені заважав, я був дуже помітним із ним. Залишив його разом із речами в Михайлівському соборі. Дві доби не з’являвся туди і лук зник…», – розповів Орест Каракевич.
За його словами, ще одного лучника він зустрів раніше на Грушевського у січня, хлопець теж сам зробив свій лук.
За втраченим луком Орест шкодує…
Поранення
«Біля Профспілок було багато диму. Пішов на передову і одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою, а потім дуже заболіла голова. Я пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила, просковзнувши під окістям застряла в голові.. тато казав, що якби на 1 см нижче, то виколупували вже б з кістки або з мозку», – пригадує Орест Каракевич.
Потім повернувся на барикади. Постійно переміщався, силовики, які кидали бруківку, розбили йому ногу, потім він ще два тижні шкутильгав.
«Вночі пішов сигнал, що біля Михайлівського «тітушки». Як я вже казав, там у мене була знайома і на той час в соборі було багато поранених. Я пішов туди. Там поруч у провулку справді стояв заслін із «тітушок», усі з вогнепальною зброєю, з автоматами, щитами. За ними був «Беркут». Він їх курирував. Вони розважалися – стріляли по усьому, що рухалося. Я хотів підійти ближче, але поруч мене від пострілу впав чоловік, який не мав до Майдану жодного стосунку, звичайний перехожий. Куля пройшла наскрізь збоку, одразу під шкірою, його забрали в Михайлівський до лікарів. Ми боялися, щоб «тітушки» не пішли на Михайлівський, хлопці із Самооборони виставили заслін», – пригадує Орест Каракевич.
Тієї ночі «тітушки» на штурм собор, де були поранені, не пішли. Орест пробув на Майдані до 5.00.
«В якийсь момент на Майдані спалахнули намети. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почали горіти Профспілки», – пригадує хлопець.
Говорить про «Правий сектор». «До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань. Я весь час повторюю, що до 19 лютого вони були. Багато з них постраждало в Маріїнському парку. Хлопці були в чорній амуніції, я бачив їхніх поранених. Так, їх було мало. Станом на 19 лютого їх лишилося 14 чоловік і їм велика подяка за те, що вони не виконали наказ командирів і не пішли геть, коли горів Майдан».
Орест Каракевич пригадує, що 20 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям не йти на Інститутську: «Прорив тривав 20 хвилин. За цей час не реально було попередити усіх бійців «Правого сектору», а отже вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? Багато з тих хлопців, які загинули, прожили на Майдані дві години…».
І знову до подій 19 лютого: «Майже не спав. Поспав в Михайлівському соборі десь годину прокинувся, бо мучила совість. Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь – був досить спокійний робочий день. Ввечері були певні сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже нікого не лишалося – ні керівників, ні людей. Було зрозуміло, що це кінець і нас покинули.
Політиків не було і це добре, бо 18 лютого вони так заважали! 19 лютого координатори на сцені нам реально допомагали, бо говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення. Політики з криками «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» – тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна, і ніхто зупинятись наміру не мав», – пригадує хлопець.
Лучник з крилами янгола
За словами Ореста Каракевич, 20 лютого десь о 8.00 почалися бої: «Із самого ранку ми майже дрімали на барикадах. Почалася ранкова зарядка, перекидалися камінням та гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва. Тоді саме приїхало підкріплення на Майдан. Ми стали там зі щитами. Хлопці навіть не вміли тримати щити… Беркут кидав «коктейлі Молотова».
Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Подивився, що почався якийсь рух. Бігла Львівська сотня. Почався прорив біля стели та «Сбербанку». «Беркут» дуже швидко відступав. Я не задумувався, просто кинувся туди. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.
У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. На перед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було, хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги. Напевно, спочатку хотіли нас налякати, бо стріляли по верху і по низу. Ми хотіли наступати далі, але потім я почув звук СВД. Я зрозумів, що це вже на ураження. І тут хлопці почали падати… це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас нема зброї, але стріляли на ураження».
Орест, який безстрашно рятував людей, чомусь картає себе: «Потім мені сказали, що спецназівці ховалися за барикадою. Мене і досі мучить совість, що я того не врахував… Якби я знав це, то я б не зупинився біля біотуалетів, я б побіг далі, спробував їх вибити… Може мене б розстріляли одразу, але я би хоча б щось зробив».
Орест Каракевич каже, що дивується з питань, наприклад, чому ніхто з «Правого сектору» не загинув: «Люди, ви розумієте про що ви говорите? Не загинули та й дякувати Богу! Це ж чиїсь сини, чиїсь батьки. Як можна міряти діяльність організацій по їхніх смертях. Питання в тому, що робили керівники? Своїх попередити, забрати…, а інших кинути? ТИХ, хто приїхав, треба було організувати. Там були сотники. Якщо ви взяли функцію з оборони Майдану, то організовуйте його. Ярош, звісно, виглядає досить позитивним, але на одному із останніх ефірів він навіть не подякував матерям. Він підтвердив, що був у Януковича, думав, що вб’ють, але пішов. Розповів, що Янукович розказував йому про свою сім’ю і, наприкінці Ярош посміхнувся і сказав, що цією історією Янукович поламав його стереотипи. Виглядало так, що він з нас знущався. Виправдовувати вбивцю – це неприйнятно».
Запитуємо, як він сам для себе пояснює, що йому поталанило вижити. Орест відповів: «Багато нас було на Інститутській, може тому і не помітили мене снайпери».
Запитуємо, чи було страшно?
«Ні. Людина ніколи до кінця не вірить, що її можуть вбити. Я боявся не за себе. Хіба моє життя так багато варте порівнянні з усіма іншими… але мама мені після подій на Грушевського сказала, що якщо мене вб’ють, то її життя закінчиться. Мені постійно крутилося це в голові. Тому я не сказав їй куди їду. Не хотілося б… за батьків боявся», – каже Орест Каракевич.
На питання про екіпіровку сміється: «У мене навіть щита не було, лише будівельна каска. Тільки у декого були бронежилети».
Цікаво, що в Ореста на куртці, у якій він був на Інститутській, зображені крила: «Не знаю, можливо, вони помогли мені тоді вижити… Я молю Бога, щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам’яті, а був прикладом для нас і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили за свободу! Я хочу, щоб наша країна, любила нас так, як любим її ми!»
Після бою.
«Коли ми вже майже усіх витягнули, хлопці виставили заслон зі щиті. Ми почали будувати барикаду трохи нижче від лінії вогню, щоб дим підняти», – пригадує Орест Каракевич.
Питаємо, хто на його думку стріляв?
Він відповідає: «Хто стріляв – це справа правоохоронців, це не моє діло. Їхнє завдання знайти і покарати винних».
«Пригадую, що я як в тумані спустився на Майдан. Я підійшов до охоронця і попросив підвести до сцени. Сказав координатору, щоб зробили хоч щось. Пояснив, що ми вже винесли більше як 20 трупів. Перед тим він видав зі сцени, що на Інститутській інформація не перевірена, можливо, працюють снайпери. Сказав, щоб люди не йшли, бо там провокація. Це слово вже в горлі стояло.
Хлопців шкода… Дуже шкода…
Опозицію, яка тепер влада, почав люто ненавидіти ще 18 лютого. Вони оголосили «Мирний наступ» на ВРУ. Для «Беркуту» «Мирний наступ» був зрозумілий тільки як «наступ», з їхнього боку полетіли перші коктейлі і гранати, наші почали захищатися.
Якщо оголосили «Мирний наступ», то де ж були політики, депутати? Вони мали йти попереду, мали підтримувати людей. Їх не було і сталося те, що сталося».
День народження
20 лютого Орест Каракевич зустрів свій День народження у вогні та під кулями: «В мене день народження якраз 20 лютого… 22 роки виповнилося, от і відзначили його. Хлопці сигаретами вгощали… Батько подзвонив привітати, він не знав, що я на Майдані.. почув по телефону звук пострілів… тільки сказав, щоб я вижив. Мамі нічого не сказав. Я приїхав додому, дізнався, що тато поїхав на Майдан, потім я за ним поїхав. От тільки більше день народження я святкувати не буду».
Він зазначив, що загалом Майдан Незалежності потрібно перейменувати. А ще він пригадує Устима Голодюка, бачив його на Інститутській: «Устим – це обличчя Майдану. Він був там від самого початку. Устим – найкращий із нас усіх! Я хочу, щоб люди знали, як усе було. Україну рятували не якісь спецгрупи чи навчені бойовики, а прості люди: інтелігенція, робітники, люди мистецтва.. І я пишаюся тим, що був разом з ними.. Що ще має статися, щоб наші політики нарешті зрозуміли, що влада не основне, що не можна більше цинічно ділити і розкрадати Україну?»
Ми вже знаємо, як битися!
«Чому так діє наша влада. Можливо вони просто хочуть показати, що все змінилося, що все має бути мирно, тому сепаратистів не б’ють. Я все більше починаю у цьому сумніватись, адже Яценюк сказав, що підтримує референдум на Донбасі. Це маразм. Це неповага до тих, хто загинув. Хочу одне сказати владі – ми вже знаємо, як битися і тепер все буде інакше, Українці вже знають, як боротися! Якщо політики не будуть діяти правильно, то ніхто їм не допоможе, вони, як Янукович, не втечуть. Більше так не буде!», – переконаний лучник Майдану.
Замість післямови від Ореста:
В одній із соцмереж на 40 день розстрілів Орест Каракевич написав:
«Пройшло більше як 40 днів з того кривавого четверга.. І все більше людей ставлять мені питання – що змінилось? Чи не намарно йшли ми на смерть, чи не намарно вмерли найкращі сини і дочки України? І все більше розривається серце, бо бачиш, що знову твориться в країні.. і не можеш прийняти того, що все було даремно..
В голові досі лунають постріли, перед очима на все життя закарбувалися моменти, коли бачив, як падають ті, хто ще секунду назад біг з тобою поряд.. Пам’ятаю, як тримав щит перед собою, вже продірявлений, (якимось чудом пуля не зачепила мене) і біг вперед, за пораненими.. А з амуніції тільки будівельна каска на голові..втім, як і у більшості там.. Пам’ятаю, як старався прикрити поранених і медиків вже не щитом, а собою, бо розумів, що толку з того щита нуль, що куля проб’є його тільки так..
Окрема подяка медикам, більш безстрашних людей я ніколи ще не бачив..
Було страшно.. страшно не за себе, а за батьків.. постійно крутились слова матері в голові ” повернись живий..” і кожної миті, чекаючи смерті, думав “пробач, мамо, інакше не можу..”
З іронічним сміхом згадую 2 туалети на інститутській, за якими ми ховались, наївно думаючи, що це нас захистить.. 5 чи 6 чоловік, одними з перших ми побігли наперед туди.. пам`ятаю, як кулі прошивали ті хиткі туалети, і ми тікали звідти, бо стало дуже страшно, і ті 5 секунд, що тікав і кожної миті чекав на смерть, здавалось, тривали вічно..
Я дивувався безстрашності українців. Cпочатку там в пеклі нас було не більше як 50.. і незважаючи на всі смерті, люди рвались вперед, під барикаду.. Я зірвав голос, намагаючись повернути їх, пояснити, що якщо їх там покладуть, ми повинні будемо піти за ними, бо совість не дозволить залишити їх напризволяще.. як стояв на видноті і розмахував руками, сперечаючись з чоловіком. Той наполягав бігти знов наперед, а я казав, що наша смерть буде на його совісті, бо я піду за ним. І він повернувся… Мене питають – для чого ми туди бігли, якщо бачили, що там вбивають? Я скажу для чого. Ми не хотіли бігти туди, ми боялись.. але коли бачили, що наші брати, ті з ким ми тримали оборону останні дні, гинуть і кричать про допомогу, ми не могли їх кинути.. Я називаю їх братами, хоч майже нікого не знав.. майже ні в кого з нас не було амуніції, щити були дерев’яні у декого.. але в той момент про це не думалось..
Пам’ятаю іншу групу з 4-5 чоловік, які безстрашно рвонули наперед, двоє навіть не встигли сховатись за щитами – впали один за другим.. в голові сидить момент, коли в 2 метрах від мене хлопець необачно висунувся у щілину між щитами, і йому пробило ногу.. згадую, як ми ніяк не могли взятися за нього, щоб відтягти, бо він кричав від болю, коли брали за ноги його.. пам’ятаю, як я кричав і матюкався, щоб за руки брали, розвертали і тягнули донизу його, щоб не зважали на його крики, щоб терпів.. (http://vk.com/video17434363_167690634 – цей момент приблизно з 45 сек. на цьому відео) стидно зізнатись, але кожен раз, коли спускався з новим пораненим вниз до готелю, то радів, що маю можливість піти звідти.. але далеко спуститись не міг – один погляд туди, вперед, повертав назад.. як же ж так, вони там гинуть, а я буду в безпеці тут? І кожен раз здавався останнім – напевне тепер не повернусь..
Дуже здивувало і розчарувало, що не було там Правого сектора… Втім не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, “славний” Правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли.. дай Бог, щоб це було неправдою, але факт фактом – я їх не замітив ніде. Боляче таке чути, не хочеться в це вірити. Були поодинокі члени сотень Самооборони, але лиш одиниці… Гинув простий народ, кілька десятків звичайних людей..
Згадую жінку-медика, яка рвалась наперед, яку ніяк не міг стримати внизу.. якій пояснював, що її життя важливіше, що вона хай чекає, ми принесемо ранених.. але вона не слухала.. як лежав під щитом, наївно думаючи, що це допоможе, що коли проб’ють щит, то не попадуть по мені..я не знав тоді, що снайпер був позаду – в готелі “Україна”.. Пам’ятаю медсестру, яку не пустив наперед і певно тим самим врятував їй життя.. хочеться в це вірити.
Але, напевне, найжахливішим був момент, коли я побачив, як один хлопець відтягував іншого, і зупинився, вкляк над ним.. в голові досі лунає фраза людини, яка опинилась збоку – ” то певне брати, один загинув”.. не знаю, чи це правда, але тоді я не зміг стримати сліз. Пам’ятаю, як медики підбігли до них, і хтось необачно відсунув щит.. постріл – і впав медик, а біля серця розпливалась червона пляма.. надіюсь, він вижив.. Вразило ще те, що навіть серед тієї мізерної кількості людей, що тримала оборону Майдану, серед тієї групки людей, які пішли на Інститутську, були громадяни інших країн… вони стояли пліч-о-пліч з нами, і не тікали, хоч це і не їх війна…».
Анна Новик
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
