Дана Виноградова працювала штурмовиком у Пісках під Донецьком
Сформувалась як націоналістка у 16 років. Підштовхнули юнацький максималізм і відчуття несправедливості. Спочатку був внутрішній протест проти системи. Потім – інтелектуальне й фізичне гартування. Зараз – реальна боротьба.
Розповідає Gazeta.ua
Чоловік Вадим має позивний “Зірваний”. Познайомились 2011-го у Трахтемирові на Черкащині. Мала свій патріотично-вишкільний дитячий табір “Хоробре серце”. Він був отаманом у другому – “Трахтемирівська січ”. Об’єднали табори. Залишили його назву, бо той табір давніший.
У ніч побиття студентів на Майдані спала. Чоловік дивився прямий ефір. Коли все трапилось, скликав друзів і подався на революцію. Я поїхала до нього, щойно прокинулась.
Захищали барикади від “беркутні”. З побратимами організували “Правий сектор” – щоб координувати дії.
Майдан для мене – одна нескінченна доба. У спогадах – романтичне, жахливе, брудне і світле.
Дана ВИНОГРАДОВА, 31 рік, штурмовик добровольчого корпусу ”Правий сектор”. Народилася 26 грудня 1985-го в Києві. Батько – інженер, мати – вчитель інформатики. ”Батьки нас із братом виховували в антикомуністичній атмосфері. Батько не розумів, чому всі мають однакову зарплату, виконуючи різну роботу. Був трудящим лохом. Не мав кар’єрного зростання, бо не ходив на політичні збори”. Вивчилася на дизайнера- художника. Учасниця патріотичного просвітницького руху ”Солідарність”. Одна із засновників ”Правого сектора” на Майдані. Поїхала на війну наприкінці травня 2014-го. Малює і пише вірші. Читає підручники з психології і політології. Хобі – кікбоксинг. У проекті ”Відважний воїн” (змагання ветеранів АТО. – Країна) – єдина жінка у групі стронґменів. Заміжня, дітей не має
8 лютого 2014-го був день мирного наступу на Верховну Раду. Його ініціювали політичні лідери Майдану. Ми з чоловіком пішли з ними. Не мали зброї. Все обмундирування залишили у “профспілках”. Ішли Інститутською, зустрічали знайомих, говорили, сміялися. Коли дійшли майже до “Беркута”, стали розриватися світлошумові гранати. Вони почали наступ. Люди бігли у бік барикад. Падали, шпортались. Ми із “Зірваним” вирішили організувати повільний відступ. Маю гучний голос. Верещала, що не треба бігти.
Підійшли до крайньої барикади на Інститутській біля метро Хрещатик. Були в останньому ряду відступаючих. “Беркут” почав бити людей у касках. Нас урятувало, що були без головних уборів і броніків. Кілька гранат розірвались під ногами. У цей момент засвистіло – снайпери випустили перші кулі. “Зірваний” блідий як стіна прилип до мене. Хотів закрити своїм тілом. “Беркутівці” кинули нам під ноги “вулкани” – гранати, що випускають токсичний газ. Ми закривали обличчя хустками.
Подзвонила до “правосєків”. Більшість іще не знали про події на Інститутській. За кілька хвилин почалась евакуація. “Профспілки” загорілись. Не змогла стояти на барикаді – стало зле. Хімічний опік бронхів другого ступеня. Чоловік із другом Орестом Козюбчиком вивели мене з Майдану. Орест потім загинув в АТО.
Зранку наступного дня повернулась на барикади. Телефоном попрощалася з батьками. Так зробили більшість побратимів.
19 лютого під магазин “Київстар” на Хрещатику принесли 15 загиблих у жовтогарячих касках. Поклали рядочком. Сказали сторожувати, доки приїдуть “швидкі” забирати тіла в морг. Закурила, тримала гарячу каву. Дивилася на них. Психіка не була готова сприйняти таку загибель людей.
Після оголошення перемоги Майдану “Правий сектор” зробив помилку. Нам втовкмачували: ми – силовики, маємо йти в СБУ і армію, а не в політику. Ми й не мали амбіцій. Думали, що виконали свою функцію.
Навесні 2014 року створили базу на непрацюючій частині навчального центру “Десна” на Чернігівщині. Організували вишкільний центр. Розривалась між ним, фронтом і пошуками забезпечення. Волонтерства ще не існувало. Згадую це як найкращі моменти в житті. Дуже щиро все було.
Наприкінці травня поїхала на передову. У перший бій ішла в камуфльованих штанях і футболці, з гумовострілом. Потім купила форму. Люблю британську піщанку. Гумовостріл змінила на автомат Калашникова.
По роботі я – штурмовик. Працюю на виходах. Якщо сєпарські розвідники приходили в гості, ми з побратимами їх “пригощали”. У “Правому секторі” не розподіляють на спеціальності. У нас – усевміючі бійці.
На війні “Зірваний” не був зі мною. Постійно дурили одне одного, що на базах.
На початку серпня 2014-го вирушили на штурм Пісків, де ще були сєпари. Їхала, аби вбити час. Бо чоловік потрапив у пекло Іловайського котла. Його підрозділ прикомандирували до 40-ї бригади Збройних сил, пізніше перейменованої у “Кривбас”. Виконував завдання на напрямку Старобешеве – Іловайськ.
Після кількох днів у Пісках “азовці” запросили в Київ на благодійний концерт “Чорне сонце”. Мала читати свою поезію. Їхали, слухали музику. Задзвонив телефон. “Зірваний” загинув під Іловайськом, він 200-й”, – сказав капелан у слухавку. Під ногами попливла земля. Не пам’ятаю, як зупинились. Вийшла з машини, закурила. Друг “Шпрот” стояв біля мене і тупувато гладив по плечу.
Подзвонила нашому саперу. Замовила “пояс шахіда”. Сказав, що зробить за кілька днів. Почала планувати великий теракт. Збиралася відвідати одне з місць дислокації сєпарів. Думала про те, що відправлю на той світ сотні покидьків, які забрали мого кошенятка.
Набирала чоловіка декілька разів – зв’язок відсутній. Раптом – дзвінок. “Я живий. “Тезка” потрапив у полон. Мабуть, уже розстріляний. Я зміг вибратись. Не було зв’язку”. Розказав, як відходили, що з іншими. Перша сльоза покотилась, аж коли приїхала додому.
Працювала в Пісках у час, коли село було тилом для Донецького аеропорту. Мої позиції були біля дамби і на “Туристі”. Часом удавалося поспати: гатить артилерія – гості лізти не будуть. Коли замовкає, треба йти в роботу. Сєпари перли десь із четвертої ранку. Піски – сирувата місцина. Влітку і восени постійно туман. Тепловізори погано ловлять сигнал.
Були бойові завдання в Карлівці й Мар’їнці на донецькому напрямку. Називала це “турами вихідного дня”. Їздила на тиждень-два.
У добровольців кожен воює, скільки може. Один боєць здатен рік працювати. Другий, як граната: приїжджає, вибухає і згорає фізично й духом. Як ставало важко, їхала на базу.
19 листопада 2014-го мала бойовий вихід. За кілька метрів розірвалась міна 120-го калібру. Між мною і нею – шмат стіни. Узяв на себе осколки. Лікуватись не поїхала. За кілька місяців наздогнали наслідки. На базі “Правого сектора” вночі стало дуже погано. Не було сил прийняти ліки. Чоловік і кум вирішили не чекати медиків. Машиною повезли в Дніпро. Лікарі виявили важку контузію і забій внутрішніх органів. Відмовили підшлункова, шлунок і нирки. Лікуюся досі. Сиджу на суворій дієті, часто болять голова і живіт.
В окопі занотовувала вірші в телефон. Описала свої страхи. Боялася, що прилетить – і мене не стане. Привезуть у морг тіло, а манікюру нема і ноги непоголені. Скажуть “Ай-яй-яй! А ще з “Правого сектора”, а ще дівчина!”
Жодного разу не одягала бронежилет і каску. Боялась, що буду повільна і це може коштувати життя. Або зістрибну з “ельки” – Toyota L200 – у повному екіпіруванні і зламаю кістки ніг.
Повертатись у цивільне життя було важко. Вбила депресію у спортзалі. 3 кілометри бігу давали ефект. Спорт – найшвидша реабілітація.
Фото з відкритих джерел
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
