— Мені було трохи більш як 3 роки, коли батьки вирішили перейти на українську мову. Вони обоє щойно закінчили університети. Батько захотів, щоб мова нашої сім’ї була українська. Коли його почули в рідному дворі в центрі міста — дуже дивувалися. Він ріс там, і всі його знали як російськомовного, — каже співачка Марія Бурмака, 47 років. — Тато до всіх звертався українською. Шкільні друзі не розуміли, коли приходили до мене в гості. У школі спілкувалися лише російською.
Перехід на українську мову в родині Бурмаки її друзі згадують досі.
Розповідає Gazeta.ua
— Минулого літа в школі була зустріч із випускниками — 30 років, — розповідає. — Всі згадували мого тата з теплотою і ніжністю. Казали, що тільки зараз розуміють важливість його вчинку. Щоб піти на такий крок у Харкові, потрібно було мати сильні переконання. За радянських часів українську там сприймали зневажливо, як “мову села і базару”. Не раз із батьками на вулиці чули про себе: “Такие приличные, а говорят по-украински”. Тато був професором історії. Казав, що я маю стежити за чистотою розмов, виглядати і поводитися гідно — тоді й моя українська буде сприйнята з гідністю. Так через україномовність я формувала характер.
Чи не було складно спілкуватися з однолітками?
— Моє дитинство було прекрасним, батьки вкладали в мене всю душу. Навчали музики, спорту, читали зі мною, писали вірші. Деколи я відчувала свою інакшість через україномовність. Однак я відрізнялася і багато в чому іншому. У мене були ситуації, коли навіть у романтичних стосунках я говорила українською, він — ні.
Учителька історії здивувалася, коли я принесла підручник українською мовою. Батько знав склади, де були книжки, вилучені з бібліотек. Так у нас вдома з’явився Богдан-Ігор Антонич, Микола Руденко, Олександр Олесь. Коли я закінчувала школу 1987-го, у Харкові українська мова і вишиванки були рідкістю.
Більшість пісень, які виконуєте, — українською, із чіткою громадянською позицією. Чи був попит на таке в російськомовному Харкові?
— 1995 року я вагітною їхала в тролейбусі. Коли виходила, якийсь чоловік подав руку. Я сказала йому “Спасибо”. А він відповів, що впізнав мене і любить мої пісні, що вони пробудили в ньому українця. І тут я кажу йому — “Спасибо”. Тоді вперше зрозуміла, що мене асоціюють з Україною. Чекають від мене української мови.
Концерти відбувалися, і люди на них ходили. Тільки одну пісню виконую російською — на вірші харківського поета-шістдесятника Бориса Чичибабіна. Також співаю польською, англійською, на ідиш. Є пару пісень лемківською говіркою. Маю переклади своїх пісень англійською для концертів за кордоном.
Якою мовою спілкуєтеся в інших країнах на концертах і після?
— Я багато подорожую і всюди зустрічаю українців. За кордоном, коли чуєш російську — не знаєш, звідки людина. А коли українську — точно наша. Хто знає мову, до мене відразу звертається українською. У Франції, Іспанії, США, Канаді, Єгипті й Туреччині підходять просто на вулиці чи в супермаркеті. Це дуже приємно. Спілкуюся російською, коли люди погано знають англійську і не говорять українською.
В Україні ще не прийняли “мовний закон”. Як гадаєте, які шанси на його ухвалення?
— Я читала закон 5670-д — останню редакцію закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Він найбільше відповідає реаліям. У ньому все згідно з Конституцією — виважено і правильно. Критика на адресу проектів у мас-медіа нагадує “кидання бруду на вентилятор”. Загострюють ситуацію там, де не потрібно. Дуже мало людей насправді хочуть розібратися в цьому законі.
Чи достатньо уваги зараз приділяють питанню мови?
— Не швидко, але рух уперед є. Досягнення — закон про функціонування державної мови на радіо, який називають “законом про квоти”. Він працює. Українська звучить в ефірах, з’являються нові музиканти. Потрібен такий же закон для телебачення.
У Києві українську мову останнім часом чую все частіше. Багато молодих людей із дітьми та між собою розмовляють і жартують українською. Це сучасні громадяни сучасної країни. І я думаю, що в цьому є й частина моєї роботи.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
