Українцям вже давно час розпрощатись із цими міфами, які є не чим іншим, як наслідком імперської політики Росії, пише ТСН.
Навколо української мови склалося чимало міфів, пов’язаних з її формуванням, історією розвитку тощо. Її називають відгалуженням чи діалектом російської, вважають, що вона насичена галіцизмами і що, крім Західної України, нею більше ніде не розмовляють. Стверджують, що її можна і не вивчати, адже всі навколо розмовляють російською (крім хіба що Західної України) і одне одного й так розуміють.
Усі ці міфи — наслідки імперської політики Росії, що вона століттями провадила задля придушення української ідентичності. За вказівкою Кремля на підвладних землях українську мову неодноразово забороняли, спотворювали, штучно поповнюючи не властивими їй словами, створювали хибні теорії про її походження, зокрема, про близькість до російської мови.
Нині ж маємо недолугу мовну політику, яка, хоч і не спрямована на підтримку вже усталених міфів щодо української, але і не працює на їхнє спростування. Хоча це є необхідним в ситуації, коли державна мова потребує збільшення престижу серед пересічних громадян та розширення сфери використання.
Отже, розглянемо та спростуємо найпоширеніші міфи щодо української мови на основі аналізу незаперечних даних та історичних фактів і свідчень.
1. Найбільш споріднена та близька до української мови — російська
Пригадую, як у шкільних підручниках української мови у пострадянський період подавали таблиці, у яких наводились схожі слова в українській, білоруській та російській мовах. Так нас переконували у спорідненості цих мов. Цей міф нав’язується і зараз. Насправді це наслідок імперської політики Росії, яка існувала і за царизму, і в період Радянського Союзу, де пропагувалась спільність народів і культур, у тому числі і мов, і де водночас було домінування “великого и могучего”.
Українська мова впородовж століть неодноразово зазнавала утисків та навіть заборон на її вільне використання. Сфера вживання української мови найжорсткіше була обмежена Валуєвським Циркуляром 1863 року, яким заборонялося друкувати українською мовою книжки, крім історичних пам’яток та художніх текстів, проте цензура обмежувала друк й останньої.
Емський указ 1876 року призвів до ще більшого обмеження у вживанні української мови. Ним дозволяли друкувати лише історичні пам’ятки та художні твори, але на основі російського алфавіту. Також заборонялося викладання будь-яких дисциплін у школі українською мовою, відповідно й було заборонено тримати у шкільних бібліотеках українських книжки. Крім того, забороняли також різні вистави та прилюдні читання на “малоросійському наріччі”. Усе це призвело до витіснення української мови практично з усіх сфер життя.
Від 30-х років минулого століття розпочався активний процес уподібнення української мови до російської. У Радянському Союзі була навіть створена спеціальна комісія, яка займалася цим. Чи не до кожного українського слова добирали російський відповідник, який “вживляли” у словники та, відповідно, який ставав літературною нормою. Так втрачався потужний шар питомої української лексики. Зазнав змін і правопис, що штучно уподібнювався до російського. Таким чином нав’язувалася хибна думка про близькість народів, а отже, і мов. Відповідно, поширення набув міф про спорідненість української, російської та білоруської мов. Більше того, деколи українську мову розглядали як діалект російської. Хоча подібне твердження і зараз можна почути від сучасних шовіністів та русофілів.
Що ж маємо насправді?
З історичного погляду українська мова ніколи не була “давньоруською”, “спільноруською”, як не була і нащадком російської мови. Усі слов’янські мови — без винятку — постали з праслов’янської мови, і українська є лише “родичем” російської, до того ж далеко не найближчим.
Усі ці міфи — наслідки імперської політики Росії, що вона століттями провадила задля придушення української ідентичності
З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці — російська (62%). Якщо ж говорити про фонетичні та граматичні риси, то найбільше спільних рис в української з верхньолужицькою та білоруською (29 спільних рис), нижньолужицькою (27 рис), чеською та словацькою (23). З російською мовою таких спільних рис лише 11.
Ну, і уявімо ситуацію, що зібралися представники різних слов’янських народів, кожен із яких говорить своєю мовою. Українці зможуть хоча б трохи зрозуміти кожного з них, лише росіяни не порозуміються ні з ким. Узагалі ми маємо парадоксальну ситуацію, коли нібито представники “братського” народу — росіяни, — за їхніми словами, не розуміють української. То про яку ж спільність і спорідненість може йтися? Складається враження, що росіяни розуміють лише самих себе. Але це вже зовсім інша історія…
2. Українська мова — це суцільні діалекти і суржик
Звісно, на різних етапах говори впливали на формування української мови. Але це явище характерне практично для всіх мов, і для слов’янських також. У всіх слов’янських мовах є діалектизми, які відображають регіональні варіанти тієї чи тієї мови. Не є винятком і українська. Понад те, для української мови, як і для інших, характерні міжмовні контакти, у процесі яких запозичуються певні слова. Звичайно, така лексика є спільною для багатьох мов, у тому числі слов’янських, і зближує їх між собою. Попри це, ніхто не ставить під сумнів існування окремої літературної мови.
Це ж стосується і української, яка має низку властивих їй особливостей, які вирізняють і виокремлюють її з-поміж інших. Зокрема, специфічно українські префікси якнай-, щонай-, пестливі форми прислівників, наявність літери ґ тощо. Це доводить існування окремої української літературної мови, яка не позбавлена регіональних особливостей. Зачинателем сучасної української літературної мови вважається Іван Котляревський.
3. Південь і Схід України завжди розмовляли російською
Від 1930-х років ХХ століття розпочався активний період тотального зросійщення, особливо у сфері освіти. Найбільші наслідки це мало на Лівобережній Україні, яка до цього перебувала під владою Російської імперії. На відміну від земель Західної україни, яка входила до Австро-Угорської імперії і де були послаблення стосовно використання української мови.
На Сході України більшовики зменшували кількість українськомовних видань, українська поступово витіснялася із усіх сфер життя. Відповідно, у жителів особливо цієї частини України доводилось використовувати російську мову як основну для комунікації. Як результат, поступово вона виходила з ужитку і на побутовому рівні. З часом це призвело до повного домінування російської мови, особливо в містах. Попри це, за даними перепису 1989 року, 87,7% українців визнали рідною мовою українську.
Однак наслідки агресивної русифікації ми відчуваємо і зараз. Зокрема, поширений в Україні білінгвізм: використання у комунікативній сфері двох мов — російської та української, та як наслідок цього так званий “суржик”. Та головне, що тепер поширеність російської мови на Сході та Півдні України Кремль використовує задля розпалення сепаратистських настроїв і військової агресії.
На щастя, нині відбувається зворотній процес — очищення мови від непотрібних кальок і росіянізмів та повернення у мову “загубленої” лексики, її унормування.
4. Українською мовою розмовляє лише незначна частина населення, насамперед на Заході України
Насправді, ареал поширення української мови — уся Україна і навіть більше. Передусім, завдяки діаспорі носії мови мешкають і поза межами України. Розподіл людей, які розмовляють українською та вважають її рідною, зважаючи на історичні обставини, на території України нерівномірний. Та все ж згідно із даними перепису населення 2001 року, 67,53% населення вважають рідною мовою українську.
За результатами соцопитування, проведеного у цього руку Центром Разумкова в усіх областях України, за винятком Криму та тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей, мовою повсякденного спілкування для 56% населення є українська, 23% — російська, 21% — однаковою мірою обидві мови, 0,4% — інша мова. Рідною українську мову назвали 67,7% населення. Найбільше у повсякденному спілкуванні вживають українську мову мешканці Заходу України — 92% тих, хто проживає на цій території.
Проте розмовляють нею і в інших регіонах України, зокрема, 68% мешканців Центру, 33% — Півдня, 18% — Сходу і лише 6% Донбасу. Проте треба враховувати, що для поширення і піднесення престижу української мови сприятливих умов за часи незалежності досі не створено. У сфері послуг, друкованих виданнях, українському сегменті Інтернету, теле- і радіоефірі переважає російська мова. Хоча щодо двох останніх пунктів ситуація поліпшується завдяки введенню на законодавчому рівні квот на українську мову, відсоток яких поступово збільшується.
Негативно на розвиток української мови вплинув і мовний закон Ківалова-Колесніченка, ухвалений за часів президентства Віктора Януковича. Ним зокрема було введено поняття регіональних мов, якими дозволяється вести діловодство іншими поширеними у певному регіоні мовами, а також використовувати їх у таких сферах, як економічна і соціальна діяльність, інформатика, ЗМІ та зв’язок, реклама тощо. Цей закон спрямований, насамперед, для зміцнення статусу російської мови в південних і східних регіонах України. Формально він і досі не скасований.
Тож за умови проведення правильної мовної політики та розширення сфери вживання української мови кількість тих, хто використовуватиме її у повсякденні збільшуватиметься. Проте і зараз, зважаючи на анексію Криму та війну на Сході, що веде Росія, потроху зростає кількість людей, які “переходять” на українську, адже тепер російська мова асоціюється з “мовою окупанта”.
5. Українську мову складно вивчити
Особливо прикро це чути від людей, які народилися чи більшу частину свого життя живуть у незалежній Україні, навчалися в українських школах. Заважає цьому лише елементарне небажання вчити державну мову. Зараз є безліч мовних шкіл, курсів тощо, де можна легко і швидко хоча б на базовому рівні опанувати українську мову.
Як приклад, можна навести історії іноземців, які самостійно, живучи далеко за кордоном та не чуючи українську мову щодня, вивчили її та можуть легко нею спілкуватися.
Попри намагання впродовж століть знищити нашу мову, вона випросталась і зараз активно розвивається. Проте, за нею тягнеться шлейф стереотипів та міфів, які виникли внаслідок політики лінгвоциду української мови. Щоб позбутися їх, варто пам’ятати, що українська мова пройшла нелегкий шлях розвитку, і тільки від нас самих залежить її подальший розвиток. Тож плекаймо і шануймо українську мову! Адже це ознака національної ідентичності. Бо, як писала Ліна Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини