“Бульба” прожив довге, змістовне і сповнене пригод життя, витримавши 2 концтабори, пройшовши у Другій світовій війні бойовий шлях справжнього українського отамана. Він знав, де і коли треба брати усю відповідальність на себе, а де варто відійти в сторону й поступитися власними амбіціями…
Про це пише Espreso.TV.
Мало хто знає, але УПА спершу виникла не в Карпатах, і не у Львові чи в Івано-Франківську. І тим більше не у генштабах іноземних держав, про що любить повторювати ворожа пропаганда. Створювалася вона за наказом легітимного органу влади, чия законність була доведена життями мільйонів синів і дочок України, полеглих у війні з більшовицькою Росією 1918-1920 рр., селянськими повстаннями й Великим Голодом 1932-1933 рр.
1941 року розташований у Варшаві уряд УНР в екзилі на чолі з наступником Симона Петлюри, 3-ім головою Директорії Андрієм Лівицьким офіційно уповноважив створити, чи точніше відродити, національне військо. Під вже відомою назвою УПА. З тією лише відмінністю, що збройні сили Директорії УНР називалися Українська Повстанча, а не Повстанська, армія.
Такий наказ отримав загартований в громадській роботі і просвітницькій діяльності голова забороненої у Польщі спільноти “Українське національне відродження” (УНВ) 32-річний Тарас Боровець (псевдо “Бульба”, “Гонта”, “Чуб”, “Байда”), який вже тривалий час спілкувався з офіцерами УНР й мав від них велику довіру. Очолювані ним підрозділи почали поступово очищати Полісся від радянських партизан та німецьких окупантів. Ці з’єднання також іменувалися “Поліська Січ” або “Олевська республіка”, позаяк штаб-квартира нової української армії розміщалася у місті Олевську Житомирської області, відбитого у серпні 41-го у відступаючої Червоної армії.
“Оскільки енкаведисти вистежили і заарештували у 1940 році активістів осередків Української народної республіки, утворені Боровцем, у 1941 році він організовує “Вільне козацтво” у Людвипільському, Корецькому та Рокитнівському районах Рівненщини, представники якого, згідно з першим наказом від 28 червня 1941 року, стали відділами УПА “Поліська Січ”. Вони повели уже збройну боротьбу проти представників совєтської влади на Поліссі, яка виконувала наказ Сталіна, лишати ворогові, а по суті селянам-поліщукам, що не евакуювалися за Урал, випалену землю”, – пояснює дослідник з Ковеля, видавець і журналіст Іван Ольховський.
Важливим є те, що УПА виникає не як стихійний непродуманий рух, а як втілення політичного наміру уряду УНР. До речі, тут буде доцільним нагадати, що “Карпатська Січ” 30-их рр. на Закарпатті також постала завдяки зусиллям еміграційного уряду та родини Лівицьких. Цим питанням у 1938-39 рр. там займався син пана Андрія, Микола Лівицький, який після війни особисто очолить закордонне представництво українців.
Український Кабмін розглядав опір окупантам усіх мастей у вигляді розгалуженої мережі регіональний “січей”, утворених за давнім козацьким звичаєм. Тобто, мала постати “Січ” “Карпатська”, “Волинська”, “Поліська”, “Полтавська” й т.д.
Як би висловилися сьогоднішні військові історики, у їхній сім’ї батько відповідав за апаратну частину, а син – за оперативну.
Згідно низки свідчень, за розбудову “Поліської Січі” також відповідав безпосередньо Лівицький-молодший. У 42-му він навіть перебирається до Києва, однак потрапляє у пастку й під гестапівський арешт.
До війни
Народився Тарас Дмитрович Березовець на день народження Кобзаря, 9 березня 1908 року, в багатодітній селянській родині у селі Бистричі нинішнього Березівського району Рівненської області. Оскільки, тоді ті землі у 20-30 -их рр. входили до створеного поляками на етнічних українських і білоруських теренах по обидва береги Прип’яті Поліського воєводства, молодість майбутнього командарма минула у непростих і часом суперечливих стосунках із Річчю Посполитою.
Як приватна особа, цей привабливий і здібний молодий чоловік, високий та стрункий, майже 2-метровий легінь, мав тоді у Польщі і від Польщі все необхідне для власного щастя і добробуту. У нього була чудова дружина, донька чеського підприємця Анна Опаченська, прибутковий бізнес у вигляді гранітного кар’єру, чималі статки тощо. Одначе, ця ж Польща не сприймала його як свідомого українця і патріота, не схвалювала його погляди і настрої, не вітала перетини кордону з УРСР під час Голодомору з метою отримання інформації про стан справ у Великій Україні, і, зрештою, ув’язнила у “Березі Картузькій”.
На війні
Активні дії “бульбівців” почалися з весни 42-го.
У 1941-1943 рр. їхній “отаман” контролював більшу частину своєї малої Батьківщини, сучасної Рівненської області. Найбільше його бійців було зосередженого навколо Сарн, Рокитного, Костополя, Рівного і вже згаданого Олевська.
До війни Боровець служив у польській армії, то ж певний вишкіл вже мав. Однак, військовою підготовкою рядових та офіцерів УПА займалися командировані урядом Лівицького ветерани війни з більшовиками.
Історик Ігор Марчук з Рівненського краєзнавчого музею про “Бульбу” та його армію. Програма Олексія Бухала на РТБ:
Загони “Бульби” переважно являли собою типову сільську самооборону, неперевершену у тактиці, однак не завжди здатною до великих стратегічних операцій. Проти радянських партизан та диверсантів вони працювали системно, тоді як проти німців, враховуючи нерівні сили, наскоками: відбивали у них залізничні вагони з провізією, паливно-мастильними матеріалами і зброєю, не давали їм палити села й вивозити місцеве населення на примусові роботи до Німеччини.
Розповідає секретарка командарма Галина Кухарчук:
Говорить Микола Ширко, особистий охоронець “Бульби”:
Командир “бульбашів” приписував собі щонайбільше 10 тис. багнетів, набраних виключно з числа тамтешніх поліщуків. Німецька розвідка стверджувала про 3-4 тис.
Окрім бою за Олевськ, найбільш вдалими операціями народного війська Боровця було визволення від німців поліських містечок Людвипіль, Тучин, Гоща, Володимирець, різних сіл, а також напад на стратегічно важливий залізничний вузол у Шепетівці.
Ток-шоу про Боровця на ТБ-7. В ефірі філософ Ігор Каганець та журналіст Іван Ольховський:
Влітку 43-го ОУН(б), а точніше СБ ОУН в особі її шефа Миколи Лебедя, висунуло УПА Бульби-Боровця військово-політичний ультиматум. В скороченому вигляді умови “бандерівців” можна передати у вигляді 2 пунктів: 1) роззброєння; 2) перехід під керівництво Бандери і Шухевича. Тобто протиріччя, таке саме, як і в стосунках з “мельниківцями”.
Боровець натомість вважав, що керувати визвольною боротьбою й надалі мають “петлюрівці”. Задоволення вимог Лебедя для нього було зрадою присяги, яку він давав УНР.
Разом з тим, логіку ОУН(б) у цій ситуації теж можна зрозуміти. Через “неслухняну” УПА й “отаманщину” у них “провисала” ціла Рівненська область. Й ця ж обставина не давала їм рухатися далі на Схід, себто на Житомирщину, Київщину і далі на Надніпрянщину.
Протистияння між “новою” та “старою” УПА, слід визнати, було гострим. Не обійшлося без крові. Загинула дружина Боровця й частина його найкращих людей. У підсумку генерал-хорунжий, а саме таке затверджене урядом УНР військове звання у нього було на той час, змушений був а) віддати бренд “УПА” галичанам і волинянам, натомість переназвавши свої з’єднання як Українська Націонал-Революційна Армія (УНРА); б) відступити у бік Житомирської обл., де його загони продовжували воювати до 1944 р.
Упівці на Житомирщині
Так чи інакше, проте спільними зусиллями “правильної” і “неправильної” УПА повстанський рух поширився ближче до Києва. Східна межа підпільної мережі ОУН-УПА фактично відповідала сучасному адміністративному кордону між Житомирською та Київською областями – лівий берег Тетереву й далі на південь до витоків ріки Ірпінь тривалий час утримувався повстанцями.
У документах, оприлюднених київським істориком Володимиром Сергійчуком у серії “Український здвиг”, містечка Вишевичі, Чоповичі, Радомишль названо серед опорних пунктів українських націоналістів. Нещодавно у Ставках під Радомишлем – рідному селі відомого радянського дисидента, архіваріуса й дослідника ненасильницького Руху Опору др. пол. ХХ ст. Василя Овсієнка, яке лежить майже на Житомирській трасі – відновлено повстанську станицю.
На півдні Житомирщини – у селі Яроповичі Андрушівського району, тобто там де бере свій початок Ірпінь – місцевий повстанський осередок навіть мав власний схрон з радіостанцією. 29 грудня 1951 року НКВСівці оточили село й знищили тих, хто переховувався у бункері.
Після війни
Під час відступу сил Вермахту з Києва, Житомира й Рівного Боровець намагався вкотре порозумітися з німцями, аби отримати від них зброю, спорядження й військову техніку. Однак, гітлерівці не пішли на компроміс й більше того, знищили уповноваженого ним переговорника – тогочасну очільницю Українського Червоного Хреста Харитю Кононенко.
1 грудня 1943 року його заарештовують й відправляють до Заксенгаузену, де він пробув до жовтня 44-го.
“Там він був поміщений у камері №78, поруч у 73-й сидів інший лідер визвольного руху – Степан Бандера”, – пише з цього приводу Володимир В’ятрович.
У різний час “Бульба” мав кілька раундів напружених перемовин з німецьким командуванням й щоразу йому не вдавалося порозумітися з ними щодо найголовніших питань: дозвіл на створення офіційних, а не напівлегальних українських органів влади і визволення політ’язнів. На це у Берліні не йшли, але водночас і команди щодо фізичного усунення провідника УПА-УНРА не давали. Завдяки цьому Боровець зустрів кінець Другої світової та капітуляцію Німеччини на Заході.
За великим рахунком, без політичної підтримки, позбавлений власної партійної машини, розгалуженої мережі військових курсів й цілої системи рекрутації, а також підпримки з боку такої структури як УГКЦ, яка була в ОУН-УПА, не кажучи вже про їхні обсяги озброєння та боєприпасів, Боровець вже не становив великої загрози для СРСР. Тому радянські каральні органи теж не стали чіпати засновника УПА і знищувати в буквальному сенсі як Степана Бандеру чи Лева Ребета, й дали йому спокійно дожити аж до 1981 року.
Власне, написану ним згодом книгу спогадів “Армія без держави” можна було б так само назвати “Армія без партії”. Такий варіант теж відповідав би відображеній у ній тогочасній дійсності.
Свою партію, до речі, він теж намагався зорганізувати. Назвав її Українська народно-демократичну партію (УНДП). Але ОУНівці мали на це не одне десятиліття (якщо враховувати досвід політичного українства на Галичині, Волині і Буковині і діяльність УВО) й не одну потужну команду. А “Бульбі” довелося діяти ледь не самотужки та ще й під час війни.
Від ідеї збройної боротьби з часом відмовився й сам Боровець. Ще навесні 1945-му на еміграції у Центральній Європі він вів з німцями та командуванням 1-ої Української дивізії УНА перемовини щодо можливої спільної підготовки диверсантів-парашутистів, котрих мали засилати за лінію фронту, однак життя внесло у ці плані свої корективи.
У Канаді, а потім у США, генерал займався публіцистикою, виступав у пресі.
Подивіться, якими актуальними досі є слова з його статті “Демократія у полоні” (1947), хіба що прізвище Сталіна слід замінити на Путіна,а поняття “комунізм” на “рашизм”:
“Світова демократія, замість того, щоб рішуче поставитися проти явної агресії, ховає голову в пісок, виставляючи цілий світ на безкарне господарювання в ньому Компартії та Совєтської Росії. Бо чим, як не отою страусівською стратегією, можна пояснити всі капітуляційні кроки демократичного світу останніх воєнних і післявоєнних літ у відношення до цієї нової Російської імперії?…Чому вона (світова демократія – ред.) перед ним згинає хребет, а не поставить справу руба?
Відповідь на це може бути одна: тому, що вся демократія перебуває в ідеологічно-психологічному полоні Совєтської Росії. Одна її частина явно боїться, друга – явно симпатизує комунізмові, третя – ставиться до всього зовсім байдуже. А вся демократія вкупі діє на користь Сталіна”.
Загалом “Бульба” прожив довге, змістовне і сповнене пригод життя, витримавши 2 концтабори, пройшовши у Другій світовій війні бойовий шлях справжнього українського отамана. Він знав, де і коли треба брати усю відповідальність на себе, а де варто відійти в сторону й поступитися власними амбіціями.
Його не стало 1981 року. Похований на легендарному українському цвинтарі Саут-Баунд-Брук на околиці Нью-Йорка, неподалік від патріарха Мстислава та Дмитра Донцова. Батько й син Лівицькі теж знайшли там свій останній спокій.
Замість висновків
Історія Боровця та його військового формування свідчить про деякі дуже важливі речі:
– УПА з’явилася не на “пустому місці” й постала не стихійно, а за рахунок серйозних цілеспрямованих зусиль певного політичного середовища;
– боротьбу українців за власне національне та державне визволення з самого початку Другої світової війни очолила УНР, від якої на той час лишилося зовсім не багато – нечисленний закордонний уряд та ветерани війни, що закінчилася 20 років тому, але увесь цей час ми мали дипломатичне представництво у Європі і, варто віддати належне “петлюрівцям”, це представництво наперед готувалося до нових боїв за Україну;
– без активної діяльності партійного й політичного крила будь-яка чисто військова діяльність заздалегідь буде приречена на невдачу.
У мирний час слід віддавати перевагу мирним засобам боротьби. Й одночасно готуватися до наступної війни.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
