Одне з найкрасивіших сіл Опілля. Сюди завжди вабить. Тут так добре сісти на узгір’ї і просто дивитися на пагорби, що хвилями горнуться до неба, ліси на овиді і дивовижні візерунки людських ланів. Село Стоки, що за 6 кілометрів від Бібрки на Львівщині, неймовірно мальовниче. У будь яку пору року.
…Автобус тихо постогнував на засніженій дорозі, але впевнено провадив мене до Стоків. Я ж собі міркував про назву села – таку дивну і незвичну. І лиш, коли мандрував його вулицями, втямив, що ж ця назва означає. У селі багацько джерел і потоків, які впадають у річечку Білу. Очевидно ця обставина й стала причиною, що село назвали Стоки.
Воно відоме ще з 21 листопада 1421-го року – у королівському записі говориться, що король Владислав ІІ Ягайло надав села Стоки і Жабокруки в постійне користування шляхтичу Петру Цибровському аж до моменту викупу їх за 100 гривень.
Ціково, що у “Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” писалося, що у 1880-му році в Стоках було 605 греко-католиків, 19 римо-католиків з них 586 русинів і 60 поляків. Очевидно частина поляків були греко-католиками. Або українці записувались поляками, але продовжували ходити до церкви.
Стоки відомі ще й тим, що тут кілька місяців в недобудовані школі вчителювала приятелька Івана Франка українська письменниця Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер). Про історію її переводу з Бібрки в Стоки та побутування молодої вчительки в тяжких умовах Франко писав в газеті “Діло” у 1884-му році. Мешканці села пам’ятають про письменницю – її іменем названа одна з вулиць села.
Щоб оцінити всі принади Стоків, треба вибратись на крутий пагорб, що нависає над гостинцем. Тут, біля кам’яного хреста, на розхристаному всіма вітрами просторі відкривається неймовірна панорам села: кількома смужками хат Стоки витягнулись вздовж покрученої річечки в долині. А вище, уступ за уступом, лежать витягнуті півмісяцем ниви. Під сніговою ковдрою вгадуються лиш контури меж терас, зате в інші пори року різнокольорові городи посполитих тішать око вигадливим орнаментом. Тут добре ніжитись у призахідному сонці, або полуднувати, якщо є чим, або просто сидіти під дичкою і чекати, коли сонце поцілує крайнеба, спостерігати, як ростуть тіні в садках і спалахують жовтим світлом вікна в оселях…
Узимку все інакше. Щоб помилуватись досконалою графікою краєвиду, треба добряче натоптатися в снігу, якого випало мало не по коліна. Звісно, місити сніг по бездоріжжю не дуже затишно – ще й мороз кусає за носа, колючі сніжинки викрешують іскри сліз, дихання спирає від вітру. Але ці маленькі жертви вартують побаченого. Справжній дух Різдва тут, на цих просторах.
Я сунув старим узвозом і стиха колядував “Небо і земля нині торжествують, ангели й люди нині торжествують”. І йти крізь сніги та хурделицю стало легше, забулось про мороз, вітер і хугу. А захотілось сюди ще раз приїхати – у пору пінявого цвітіння садків, коли повітря дзвенить від бджолиного гулу, а в голові паморочиться від солодких запахів бузку. І я пообіцяв собі, що обов’язково ще повернуся в Стоки. Це опільське диво вартує, щоб його побачити ще раз. Рафінована Галичина.
Фото: Локальна історія
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
