Світлана Кузьменко відверто розповіла про життя після втрати чоловіка.
Вдова соліста гурту “Скрябін” Андрія Кузьменка поділилася спогадами про стосунки із чоловіком, інформує ТСН.
Світлана Кузьменко зауважила, що вони із Кузьмою були не лише чоловіком та дружиною, а й друзями.
Знаєте, сьогоднi менi найбiльше не вистачає його оптимiзму та почуття гумору. Пригадую, коли виникали якiсь проблеми, вiн завжди казав: “Усе буде добре! Ми все вирiшимо та прорвемось!”А ще не вистачає нашого спiлкування: протягом дня Андрiй дзвонив по 10 разiв. Просто так… Знаєте, ми були не лише чоловiк i дружина, а передусiм – величезнi друзi. Дуже близькi iнтелектуально й духовно. Нас пов’язувала якась енергетика, не знаю, космiчна – не космiчна, але нам було добре разом!” – зазначила жінка.
Світлана наразі не розуміє, чому її чоловік став настільки затребуваним лише після смерті.
“Я прекрасно розумiла, що сцена i творчiсть для Андрiя – це у життi головне. Так, вiн був страшенним трудоголiком. Йому все одно було, скiльки спати – двi години чи одну. Для нього не iснувало слова “змучений”. Взагалі. Мало хто iз зiрок може сказати, що об’їздив усю Україну, побувавши ледь не в кожному селi. Причому виступати доводилось i безплатно. Грошi для нього не були головним й цiкавили найменше. Так, вiн жив сценою!
А ще йому дуже болiло, що “Скрябiна” особливо не крутили нi радiо, нi телебачення. I коли сьогоднi Андрiю спiвають дифірамби та посмертно вiдзначають рiзними нагородами, я всiх запитую: “Де ви були ранiше?”. Чому ранiше не було тих нагород, якi я тепер виставляю собi на вiкно i з посмiшкою дивлюся на них? Невже для того, щоб тебе визнали, треба померти? Невже треба померти, щоб твої пiснi стали називати пророчими? Ще вчора вони були неформатом, а тепер – навпаки. Ось у цьому вся банальнiсть, точнiше — цинiзм нашого життя”, — розповіла Світлана.
Вдова Кузьми переконана, що він поспішав жити.
“Андрiй завжди любив подорожувати, i свого часу ми об’їздили майже весь свiт. Перебуваючи за кордоном, виходили з готелю найпершi, а повертались найпізніше. Намагались побачити все, що можна. Десь – пiшки, десь – на велосипедах. Хочеш, не хочеш – це не обговорювалося. Нiким. Андрiй був просто як згусток енергiї чи як батарейка. I вiн постiйно казав: “Шкода часу”. Тому й прокидався завжди дуже рано. Вiн поспiшав жити!” – підсумувала жінка.
