Мальовничі пагорби, що в селі Білів, неподалік Рівного — місце активного паломництва любителів красивих світлин. Однак не всі знають, що ці красоти — не що інше як Білівське давньоруське городище, яке є пам’яткою археології національного значення.
Унікальна місцина знаходиться в селі Білів Рівненського району, за 2 кілометри на північ від літописної Пересопниці, на мисі правого високого берега річки Стубли. Поряд з Білівським городищем збереглися два курганні насипи. У кінці ХІХ століття тут проводилися археологічні дослідження. Цікаво, що розкопки тоді проводила жінка-археолог Катерина Миколаївна Мельник-Антонович. Вона — одна з двох (друга — Анастасія Карцова) перших жінок-археологів в Україні, які вели самостійні археологічні розкопки. Усього ж на той час у Російській імперії налічувалося чотири жінки, що опанували професію археолога.
Катерина Мельник розкопувала курганні поховання. На той час поблизу Білівського городища було виявлено 150 курганів, 38 з яких вдалося розкопати. Під час цих робіт було знайдено кераміку, металеві й кістяні речі побуту, знаряддя праці, зброю, прикраси. Трапилися й унікальні предмети з поховання ювеліра: залізні молоточки, коваделко, бронзові шаблони для виготовлення прикрас, велика і мала ваги. Усі знайдені під час цих робіт речі зберігаються у Національному музеї історії України в Києві.
Історики припускають, що на найбільшому з пагорбів була невелика фортеця площею 0,35 гектара. Поселення було тісно пов’язане з сусідньою Пересопницею, до якої всього два кілометри. Дослідження оборонного валу Білівського городища засвідчили, що укріплення збудовано в другій половині або наприкінці Х століття.
А використовувалась фортеця, вочевидь, тільки в ХІ столітті, бо в культурнуму шарі відсутні матеріали ХІІ-ХІІІ століть. На межі ХІ-ХІІ століть Білівське поселення занепало, а місцем проживання удільного князя чи представників князівської адміністрації стала фортеця в Пересопниці.
Білівське городище — це високий пагорб з плоскою вершиною і земляними “бортиками” (колишні фортечні вали), з подібними пагорбами навколо та заболоченою заплавою Стубли. Усе навколо вкрито неймовірним, якимось аж нереальним, оксамитовим килимом, що вилискує усіма можливими відтінками зеленого — від рудувато-болотного до смарагдового. Краса неймовірна.
Щоправда, аби унікальна місцина стала справжнім туристичним об’єктом, ще доведеться докласти зусиль. Адже мало встановити охоронний знак. Не завадило б подбати про облаштовану парковку та унеможливити заїзд автівками на територію городища, як це полюбляють робити деякі відпочивальники. Не зайвими були б і облаштовані місця для любителів посмажити шашлик тощо. Є проблема й з викиданням місцевими мешканцями сміття біля городища, чим, на жаль, не гребують і деякі туристи.
Таке місце, поза сумнівом, заслуговує на увагу любителів цікавих подорожей. Є у нас Надслучанська “Швейцарія”, на сусідній Волині є Волинська “Голландія”. Чому б не бути Рівненській “Ісландії”?
За матеріалами Фотографії старого Львова.
