5 днів лежав поранений у лісі і їв мурах та хробаків: вражаюча історія бійця, який вижив під Іловайськом

182

Вчитель фізкультури з містечка Гадяч на Полтавщині, який був солдатом-санітаром 42-го батальйону територіальної оборони Володимир Донос розповів про те, як вижив у так званому Іловайському котлі.

П’ять днів і п’ять ночей він лежав у лісі серед мертвих тіл своїх однополчан. Без води, без їжі, без шансу на медичну допомогу. Натомість із гангреною, яка підточувала ногу щодня разом із опаришами, – пише видання Еnigma.

Від вибухів снарядів із “Градів”, які пролітали зовсім поруч, його підкидало. Він вдарявся ребрами об землю, але міцно тримав каску вбитого, у яку трошечки накапав дощ.

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало.

42-у бригаду Володимира послали в “Іловайський котел” без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут.

Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: “Я тебе не кину”. Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись уже не змогли.

Оці п’ять днів, які полтавчанин Володимир прожив у лісі, виглядають, немов пекло. Щовечора він прощався з життям, не сподіваючись вранці знову побачити сонце. Щосекунди він боровся за життя. Коли почався жар, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись.

Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх.

“Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити”, – каже Володимир.

В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював, а потім ковтав.

Він так виживав – знайшов їжу там, де її не було. Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею.

Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все. Аби не збожеволіти, Володимир відкривав блокнот і писав.

Писав про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли розумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город.

Його розбудить голос – “тут людина”!

Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя.

Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець.

У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: “Чому ти не вмер?”. Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище. Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти.

17 днів лікарняного полону, і от його обміняли. Про його повернення у “Твіттері” напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись.

Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце.

Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши.

Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому. І це врятувало йому життя.

Його досі мучать фантомні болі – відчуває рану, якої уже немає. Розповідаючи нині про жахи які витримав, каже: нічого надзвичайного не зробив. Усміхається, жартує, багато курить і хвилюється, чи зможе навчати дітей із протезом. І ні про що не жалкує.

“Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти. І я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі”, – каже Володимир Донос.